Go East!

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Росія є надто великою за територією і ресурсами країною, щоб її геополітичний вибір не стосувався багатьох інших країн, особливо сусідніх. Ось чому в світовій пресі не бракує прогнозів щодо цього. Однак для будь-якої держави такий вибір не є цілком вільним. Він опосередковується минулим. Саме воно сформувало країну такою, яка вона є, і певною мірою впливає на те, якою буде її відповідь на виклик часу. Отже, це ще раз підтверджує банальну істину, що історичний розвиток будь-якої країни підпорядковується власній внутрішній логіці.

Велика національно-культурна спільнота не може раптом принципово змінити напрямок свого руху. Що більшою є така спільнота, то важче це зробити ще й через величезну інерцію, самостійний і вельми важливий чинник ситуації. Саме ця інерція практично завжди виступала як окремий і дуже впливовий гравець на російській політичній шахівниці. Чи не це мав на увазі російський історик Васілій Ключєвскій, коли, заперечуючи тим своїм сучасникам, які вважали реформу 1861 року початком цілком нової доби, сказав, що в ейфорії з приводу того, яким чином реформа змінила російську традицію, вони забувають, як російська традиція, зі свого боку, переінакшила реформу?

Вибір Росії значною мірою залежить від точності її цивілізаційної самоідентифікації. З неї випливає, до якого берега треба пливти або, можливо, взагалі нікуди не треба йти, залишаючись самодостатньою сутністю. На підсвідомому рівні пересічні росіяни це розуміють, адже чимало останніх соціологічних опитувань засвідчують, що близько 70% росіян, по-перше, не вважають себе європейцями, а по-друге, не хочуть ними бути. У 90-ті роки минулого століття про це дещо гумористично написав російський «перебудовний» економіст і публіцист Ґєннадій Лісічкін: «У кожному з нас у глибині душі дрімає золотоординський татарин, він щоразу прокидається в найбільш неслушний для долі Росії момент, щоб жорстко заявити про себе, не звертаючи уваги ані на зміну влади, ані на зміну політичних вивісок». Показово, що стаття Лісічкіна має назву «Цар Борис і занепад радянської «Золотої Орди», де царем Борисом названо Боріса Єльцина.

Як показує досвід останніх трьох сторіч, головне питання будь-якої реформації і модернізації в Росії – це питання подолання російської традиції, що в цивілізаційному вимірі виразно чужа традиції європейській. Уся історія російських модернізацій (що фактично були спробами «вестернізації») засвідчила, що, охоче асимілюючи західні технічні, військові, наукові та інші досягнення, російське суспільство однозначно відкидало світоглядні підвалини Заходу. Реформаторський пафос російських керманичів досить швидко загрузав у національних особливостях народної маси. Тому реформи доводилося накидати народові, вдаючись до примусу, долаючи його несприйняття європейських цінностей. Московська і петербур­­зька еліти тяжіли до західних стандартів життя, але без західних засад соціальної аскези, самообмеження і відповідальності вищого прошарку, що сприяло постійному конфлікту з низами.

Відомий російський, а нині американський історик Алєксандр Янов вважає, що в Росії за весь час її існування відбулося 12 спроб перебудови. Горбачовська – 13-та, і всі вони закінчувалися перемогою реакційних сил, потужною контрреволюцією, яку підтримувало прагнення народу повернутися до звичного. Вдова відомого ліберала Анатолія Собчака, історик за фахом Людміла Нарусова, так прокоментувала ці факти у своїй докторській дисертації «Адекватність громадської свідомості реформам, що здійснюються в Росії»: «Як громадська свідомість ставиться до перетворень, котрі здійснюються згори? Висновок, котрого я дійшла, трагічний: якщо реформи в Росії проводяться ліберальним шляхом, масова свідомість їх не сприймає, навіть відкидає. І натовп цькує реформаторів… Історична закономірність у Росії саме така. І те, що відбувається зараз – я хотіла закінчити дисертацію гайдарівськими і чубайсівськими реформами, – продовження старого шляху. Це особливості російського національ­­-
ного характеру».

Страшна сила багатовікової російської традиції виявилася сильнішою від перебудови. Маси хотіли свободи без відповідальності, збереження державного патерналізму і дуже швидко розчарувалися в демократії. Тим більше, що за демократію треба було заплатити втратами територій, відмовою від особливого статусу панівного народу, втратою багатьох ілюзій та імперських амбіцій. У свідомості інтелігенції ці комплекси набули дуже своєрідного характеру, насамперед у вигляді утопії «демократичної імперії» (цю ідею відстоюють Анатолій Чубайс, Альфред Кох та ін.), в котрій разом із правами і свободами зберігалися б першість росіян, виняткове становище російської мови та культури, всебічний контроль над неросіянами та їхнім життям, себто все те, що можна забезпечити тільки різними формами державно-політичного примусу і що стає абсолютно негарантованим в умовах послідовної демократії. Свобода без панування над іншими виявилася непотрібною для широкого російського загалу, що охоче пішов за президентом Владіміром Путіним, який пообіцяв відновлення «поваги» до росіян у світі, а насамперед із боку сусідів. Повага в даному контексті тотожна страху.

Наприкінці 1990-х років російське суспільство вже було готовим до своєї втечі від свободи. Після встановлення в Росії режиму спецслужб постало питання про геополітичний вибір «поствеймарської» країни. З одного боку, нуртувало бажання відродити внутрішню імперію (Балтія, Україна, Закавказзя, Білорусь, Молдова, Середня Азія), але ж хотілося також реставрації зовнішньої імперії – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія. Знаряддям реалізації цих бажань стали спецслужби й енергоносії. Але рух Росії на захід із метою підкорити сусідні й не тільки держави пов’язаний із певними ускладненнями. Над цими державами не можна панувати лише за допомогою брутальної сили: військової, економічної, політичної тощо. Тут для легітимізації панування потрібно мати технологічні, культурні, цивілізаційні переваги, навіть пристойну побутову культуру (старі львів’яни досі оповідають про те, як у 1939 році дружини червоноармійських командирів, скупивши у львівських «склепах» нижню білизну та щиро вважаючи її святковим убранням, у такому вигляді вирушили у львівську оперу).

На сході історично російська експансія здійснювалася набагато легше, бо там культурно-цивілізаційна перевага росіян була беззаперечною. Напевно, саме це мав на увазі Фрідріх Енгельс, коли писав: «Росія справді відіграє прогресивну роль щодо Сходу. Незважаючи на всю свою підлість та слов’янський бруд, панування Росії відіграє цивілізаторську роль для Чорного і Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар». (див. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 27., С. 241). Однак майже всі народи Східної Європи мають величезний негативний досвід спілкування з Російською імперією та Радянським Союзом. Цей досвід визначає нинішнє ставлення цих народів до Росії і створює для неї несприятливу ментальну атмосферу, що рано чи пізно витворить сучасні форми протистояння експансії зі Сходу.

Навіть у тих державах, що мали щастя уникнути російсько-радянської окупації, як засвідчують останні опитування, більшість населення з тривогою ставиться до російської політики стосовно України і Грузії. Так, у Західній Європі можна купувати продажних політиків, чиновників, журналістів і політологів, але громадянське суспільство купити неможливо. А це означає, що повзуча гебістсько-енергетична експансія Кремля в країнах Нової і Старої Європи має всі шанси зазнати краху. Над усе в Новій … Як писав ще в 1997 році російський дослідник Алєксєй Міллєр (не плутати з шефом Газпрому!) у статті «Що нам Польща?»: «Росіяни – на відміну від решти народів Східної і Центральної Європи – ніколи не відчували себе жертвами етнічного утиску. Державного – безумовно, але ця держава не сприймалася як етнічно чужа. Психології тих, для кого досвід етнічного утиску став однією з підвалин національної ментальності, а ця риса притаманна всім без винятку народам Східної і Центральної Європи, росіяни в абсолютній більшості зрозуміти не вміли, та й досі не навчилися». Отже, просування Росії на захід неминуче буде пов’язане з національним спротивом, що загострюватиметься, з консолідацією східно- та центральноєвропейських суспільств на антиросійській основі.

Не маючи нічого за душею, крім нафти та газу, не маючи ніякої привабливої соціальної моделі, Росія однозначно сприйматиметься на захід від її кордонів як дика, брутальна й анти­­культурна сила, не здатна запропонувати нічого, крім насильства, демагогії і нишпорок спецслужб. У громадській свідомості Європи боротьба проти такої сили буде переживатися як справа шляхетна, справедлива і героїчна. Росія в Центральній Азії, на Далекому Сході й у Сибіру, британці в Африці, французи в Індокитаї справді були здатні принести місцевим народам здобутки вищої цивілізації. Але які здобутки вищої цивілізації Росія може принести європейським народам? Навпаки, на культурному тлі цих народів Росія виглядала і виглядає не найкращим чином (насамперед, коли йдеться про побутову культуру, про культуру повсякденності). На початку ХХ століття навіть Лєнін, аналізуючи події революції 1905 року в Латвії, писав, що успіхи революційного руху в цьому краї пояснюються вищим, ніж на загал по країні, рівнем культури латиського населення. Колись Вінстон Черчілль жартував, що в 1945 році Іосіф Сталін припустився двох помилок, а саме: він показав Івану Європу, і він показав Івана Європі.

Чи варто Росії захоплюватися експансією в Європі, якщо ще Міхаіл Ломоносов стверджував, що російська могутність буде збільшуватися Сибіром? Справді, більшість покладів корисних копалин, родовищ нафти й газу в Росії фіксуються саме на схід від Уралу. Росія з Сибіром і Далеким Сходом – це одна Росія, без них – зовсім інша. Без них це якась держава третього ґатунку. На східних кордонах Росії стрімко зростає Китай з його 1,3 млрд населення і шаленою економічною активністю. Що можуть протиставити цьому 143 млн росіян (із котрих майже 30 млн не є етнічними росіянами), які з великими зусиллями утримують сьогодні свої бунтівні провінції? Неозорі далекосхідні простори Росії, практично незаселені, з велетенськими мінеральними ресурсами, що їх так бракує Китаю, – це велика спокуса для південного сусіда.

Колишній економічний радник екс-президента Росії Владіміра Путіна Андрєй Іларіонов прогнозує, якщо збережуться теперішні темпи економічного зростання Росії і Китаю, то вже 2015 року одна лише південно-китайська провінція Ґуандун вироблятиме більше різноманітної продукції, ніж уся Російська Федерація. Реальною загрозою для цілісності Росії всупереч вигадкам офіційної про­­паганди є аж ніяк не НАТО, а саме Китай, що страшенно потребує ресурсів, але вони всі на Півночі, за російським кордоном. У найближчі роки за оцінками міжнародних експертів Китай повністю подолає будь-яке відставання від Росії в галузі військово-промислового комплексу, а в 2020 році вироблятиме 23% світового ВВП (оптимістична частка Росії – 3,2%). Китай поступово робить Росію своїм сировинним придатком, зокрема за новими угодами на загальну суму $3,5 млрд, нещодавно підписаними Владіміром Путіним у КНР, найближчі 20 років Росія постачатиме в цю країну газ та сиру нафту. Переробка буде вже на китайській території.

Сировина становить 80% всього російського експорту. Це експорт монокультурної країни «третього світу». Політика Москви з точки зору російських національних інтересів є дуже дивною. З одного боку, брутальна експансія на Захід, з іншого – фактична капітуляція перед Китаєм аж до здачі йому російських островів на Амурі, відмова від будь-якої протидії масовому переселенню китайців на російські території, відмова навіть обговорювати ці загрозливі проблеми тощо. Загравання Росії з Китаєм у складі так званої Шанхайської організації співпраці поки що має своїм результатом проникнення Китаю в Казахстан, Киргизстан, Узбекистан і Таджикистан, які Росія вважала зоною своїх геополітичних інтересів. Росія практично нічого не зробила для посилення своїх позицій на прикордонних із Китаєм землях. Надто захопилися західним напрямком. Між тим, як погоджуються зарубіжні аналітики, ХХІ століття буде століттям Тихо­океанського економічного і політичного регіону, адже тут сходяться кордони найбільших економічних потуг світу: Китаю, США, Японії, Канади, Південної Кореї, Росії, Тайваню, Сінгапуру і т.п. Саме тут буде вирішуватися доля людства.

Тихоокеанська перспектива

Якби нинішня кремлівська верхівка насправді дбала про національні інтереси Росії, то вона доклала б усіх зусиль для посилення позицій своєї країни у ­Тихоокеанському регіоні, де можна створити найкращі бізнесові умови для найбільш енергійних і підприємливих росіян, що стогнуть під олі­гар­хічно-номенклатурним бюрократичним тиском у Центральній Росії. Тоді Далекий Схід і Сибір могли б стати регіонами російської економічної свободи й економічної експансії, що надали б Росії «друге дихання», реальний шанс відродитися як справді велика держава, а водночас зберегти свої східні землі, конкуруючи на рівних із китайськими, японськими, корейськими, американськими бізнесменами. Це також сформувало б особливий людський типаж новітнього російського «землепроходця», економічного «конкістадора», що здатен нарешті дати раду сибірським ресурсам. Крім того, це дало б росіянам можливість реалізувати своє месіанство та експансіонізм на широких просторах, а також правдиво велику мету країні (замість нескінченних дискусій із Естонією про 50 км2 спірних територій).

Там, у Тихоокеанському регіоні, росіяни набули б нові горизонти, нові можливості, великий стиль ХХІ століття. Без­перспективна ж тяганина з Європою, натомість, може закінчитися (і радше за все закінчиться) втратою земель на схід від Уральських гір. Велика тихоокеанська політика замість дрібної європейської – ось шлях відродження російської цивілізації. Колись Владімір Путін сказав, що або Росія буде великою, або її взагалі не буде. В Європі немає місця для великої Росії, а Тихоокеанський регіон пропонує вельми привабливі можливості для національно-дер­жавної самореалізації росіян. Зрештою, якщо Росія не розпочне засвоювати, використовувати й розвивати Сибір і Далекий Схід, то в добу боротьби за ресурси можуть знайтися значно ефективніші господарі цих регіонів. Проте влада, що живе майже виключно інтересами вузької корпорації чекістів і контрольованих ними олігархів, сповідуючи специфічну кланову «мораль», яку Андрєй Іларіонов назвав неологізмом «своїзм», навряд чи буде опікуватися питаннями, що не становлять для неї безпосередньої загрози політичному статусу чи фінансовому становищу. Нинішній верхівці на найближчу перспективу ресурсів вистачить, а що буде потім, їх не обходить.

Росія повинна усвідомити, що її майбутнє лежить на Далекому Сході, й почати вести прагматичну політику, скеровану на розвиток цього регіону та протидію повзучій китайській колонізації. Україні ж, яка є частиною європейської цивілізації, вигідно мати сусідом державу, яка діє раціонально, а отже ставить перед собою реальні цілі.

Графіка: "Північнотихоокеанський регіон: розстановка сил"

Завантажити тут (щоб збільшити – натисніть на графіку)