«Передусім існувало три роди людей, а не два, як маємо тепер, — чоловічий і жіночій. Колись був ще третій рід, що поєднував у собі обидва начала… Кажемо андрогіни й бачимо, що назва ця поєднує в собі обидві роди [андр-вказує на чоловічий, гін – на жіночій]»
(Платон. Бенкет)
Один із найпомітніших аспектів нашої постсучасної культури — наявність наполегливого феміністського голосу. На жаль, так сталося, що теорії постмодернізму схилялися до ігнорування або навіть придушення цього голосу. Дивно, але в роботах з постмодернізму переважно спостерігається брак обговорень статевих відмінностей. Також фактом є те, що небагато жінок долучилися до полеміки про модернізм/постмодернізм. Про це нагадував Крейґ Овенс (Craig Owens) ще на початку 1980-х у своїй статті «Дискурс інших: феміністки і постмодернізм» («The Discourse of Others: Feminists and Postmodernism», 1983). За його словами, такий стан речей наводив на думку, що постмодернізм — можливо, ще один чоловічий винахід, розроблений з метою «виключити» жінок. Сьогодні в світлі перемоги Трампа й усіх консервативних сил США можемо згадати і один з його слоганів передвиборчої гонки: «Камала пропагує «вони/їх». Президент Трамп виступає за «ти»» («Kamala’s for they/them. President Trump is for you»).
Коли сьогодні йдеться про американський постмодернізм, то не можна оминути постать професорки кафедри риторики та порівняльного літературознавства Каліфорнійського університету Берклі, визначної теоретикині феміністських, ґендерних і квір-досліджень Джудіт Батлер (Judith Butler, нар. 1956). Вона є представницею як критичної теорії, так і сучасної теорії, яка колись в сонячній Каліфорнії означила себе як «небінарність» (інтерсексність), в межах якої, до людей, що не визнають себе ані чоловіком, ані жінкою, почали застосовувати займенник «вони» (they). Батлер зробила свій камінгаут ще у віці 16 років і сьогодні проживає зі своєю партнеркою в Берклі. Серед її текстів є такі: «Вимога Антігони: спорідненість життям і смертю» (2000 р.), «Гегемонія, випадковість, універсальність» спільно з Ернесто Лакло і Славоєм Жижеком (2000 р.), «Психіка влади: теорії суб’єктності» (1997 р.), «Чутливе мовлення» (1997 р.), «Тіла, що значать: дискурсивні межі «статі» (1993 р.), «Предмети бажання: Геґеліанські рефлексії у Франції XX-го століття» (1987 р.), «Шляхи розставання: єврейство і критика сіонізму» (2012). В українському перекладі маємо видану «Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» (2009, переклад 2016).
«Якщо у «Ґендерному клопоту» і є якась позитивно-нормативна задача, то вона полягає в наполегливих вимогах розповсюджувати легітимність на такі тіла, які розцінювалися як хибні, нереальні і нерозбірливі»
(Джудіт Батлер, Передмова 1999 року до книги «Гендерний клопіт»)
Джудіт Батлер — авторка впливової книги «Ґендерний клопіт. Фемінізм і підрив ідентичності» («Gender Trouble. Feminism and the Subversion of Identity», 1990). Нею вона спровокувала шокову хвилю в суспільстві, політиці і навіть поп-культурі. В 2004 році вийшла книга «Скасування ґендеру» («Undoing Gender»), після чого вона присвятила 20 років дослідженню інших тем. В 2024 році вона написала «Хто боїться ґендеру?» («Who’s Afraid of Gender?»). Основним революційним і однозначно скандальним поняттям, яке ввела Батлер ще тридцять років тому, було поняття перформативності. Багато людей розуміли його як радикальний вільний вибір, який фактично говорить: «Ти можеш бути тим, ким хочеш, і вирішити змінити те, ким ти є». Поняття перформативності з’являється в останній частині книги «Ґендерний клопіт», де, спираючись на ідеї Симони де Бовуар, вона зазначає, що індивіди здійснюють акт свободи в межах обмеженості, в процесі історій формування суб’єкта. Мислителі, які більш за все вплинули на Батлер в формуванні її думок це: Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель, Зігмунд Фройд, Мішель Фуко і Симона де Бовуар. Зазначу, що в цьому році в українському видавництві «Темпора» вийшла біографії цієї французької письменниці, інтелектуалки і матері фемінізму (Алоїз Принц «Життя Симони де Бовуар», Темпора, 2024). Науковий внесок Батлер виходить далеко за межі цих гарячих там та квір-теорії, які створювалися наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років. Батлер також писала/пише про цензуру, ненасильство, війну, політику, релігію та повстання Антігони.
Ґендерну тематику краще можна зрозуміти в більш широкому контексті ідентичності та відмінності. Сам термін «ґендер» виникає як категорія аналізу та культурного критицизму в другій половині XX століття з появою фемінізму (так званого «ґендерного фемінізму»), який вважають «другою хвилею» (на противагу від руху за рівність виборчих прав на початку XX століття та постструктуралістських різновидів фемінізму). Представники фемінізму працювали з бінарними опозиціями стать/ґендер (за прикладом протиставлення природа/культура). Тут ми бачимо протиставлення жінки, як суто культурної конструкції (ґендер) і як «вкрай складного і мінливого «іншого» маскулінного дискурсу (ґендеру)». Головною ідеєю було те, що відмінності між чоловіками та жінками слід зараховувати не до природних, біологічної чи «сутнісної» статевої ідентичності, а «до суспільного нав’язування культурно специфічних ґендерних ролей», суспільно-історичних феноменів. Іншими словами, суспільні жіночі ролі скоріш приписані культурою, а не біологічно закладені. Більшою мірою постмодерністи погоджуються з тим, що ґендерні ролі є культурно сконструйованими (а не біологічно заданими). Як писала ще де Бовуар в книзі «Друга стать» (1949): «Жінкою не народжуються, а стають». Але і категорія «ґендер» не може адекватно пояснити поняття «відмінність». Саме тому Батлер долучає деконструкцію Дерріда та психоаналіз Лакана. Її фемінізм вказує на дію системи «стать/ґендер» як однієї з багатьох систем, що перетворюють відмінність як таку на бінарність опозиції західної метафізики.
Напередодні написання своєї ключової книги «Ґендерний клопіт» Батлер була стурбована критикою гетеросексуальних установок, які були всюди присутні в феміністичній теорії літератури. Вона намагалася спростувати погляди, які звужували питання ґендеру до загальноприйнятих поглядів щодо маскулінності та фемінності. В книзі Батлер виходить з того, що будь-яка феміністична теорія, яка виходить у своїй практиці з обмежень значення ґендеру, встановлює в середині фемінізму ґендерні норми виключення («іншого»), що, найімовініше, тягне за собою гомофобію. Батлер вважає, що фемінізм має обходити будь-яку ідеалізацію певних форм ґендерної експресії, бо це призводить до породження нових форм ієрархії та виключення (і навіть сучасного прояву фашизму). Батлер виступає проти таких режимів «істини», які вимагають, щоб одні види ґендерного вираження вважалися хибними або вторинними, тоді як інші істинними та основними (єдиними правильними). Вона розуміє будь-яке зазіхання на «універсальність» як щось негативне, неприпустиме і таке, що має бути виведене за дужки.
«Ґендер не варто трактувати як стійку ідентичність або як осередок агентності, з якого походять різноманітні дії; напроти, ґендер – це ідентичність, яка не є міцно сконструйованою в часі і засновується в зовнішньому просторі через стилізоване повторення актів»
(Джудіт Батлер, «Гендерний клопіт)
Тут варто зазначити, що в книзі не йдеться про нав’язування нового ґендерного образу життя, який би став зразковим. Йдеться про те, щоб розкрити «поле можливостей» ґендера, не диктуючи при цьому, які з цих можливостей слід провадити, а які придушувати. Інакше кажучи, книга писалася з урахуванням тих, хто живе/існує в соціумі у якості неможливого, нереального, незаконного, забороненого. Авторка у жодному разі, як це додумують деякі, не стверджує, що ті чи ті форми сексуальної практики породжують певні ґендери. Більш за все йдеться про небезпеку того, коли в умовах нормативної гетеросексуальності, контроль над ґендером використовується в якості забезпечення гетеросексуальності. Батлер показує, що деякі звичні та насильницькі припущення виключають навіть саму можливість мислення про можливості, які стоять за ґендерним життям. Своїм текстом вона намагається підірвати будь-які спроби використовувати дискурс істини в процесі делегітимації ґендерних і сексуальних практик меншин. І йдеться не про те, зазначає Батлер, що потрібно вітати чи прославляти ті чи ті практики меншин, а про те, що перед тим, як винести той чи той вердикт щодо Інших, потрібно їх зрозуміти.
Книга «Ґендерний клопіт» стала такою собі працею з «культурного перекладу», коли континентальна постструктуралістська теорія була накладена на американські теорії ґендеру та політичні питання фемінізму. Але це не так застосування/пристосування постмодернізму/постмодернізмів до фемінізму, а перегляд цих теорій у межах специфічних феміністичних термінів. У свій час навіть існувала дискусія щодо того, чи можна поставити праці Батлер в один ряд з текстами Гаятрі Співак та Славоя Жижека і зарахувати їх до культурологічних досліджень чи критичної теорії. Але, на думку самої Батлер, таке суворе розмежування цих двох «проектів» (cultural studies та critical theory) вже давно не є актуальним. У своїх текстах вона синкретично перечитує таких французьких інтелектуалів, як Клод Леві-Строс, Мішель Фуко, Жак Лакан, Юлія Крістева та інші. В «Ґендерному клопоті» Батлер ставить такі питання: як ненормативні сексуальні практики ставлять під сумнів стабільність ґендеру, як категорії аналізу; як певні сексуальні практики примушують нас поставити питання щодо того, ким є жінка і ким є чоловік?
Отже, йдеться про ґендерну «кризу», в якій перебуває людство. І це є особливо важливим в контексті різноманітності, нової ідентичності, «проміжної ситуації», в часи нових форм ґендеризації і транссекусальності, які в сукупності ставлять під питання існування ґендерної ідентичності. Говорячи, що ґендер є перформативним, Батлер хоче показати, що те, що приймається за внутрішню сутність ґендеру, фальсифікується за допомогою серії актів і постулюється через ґендерно-марковану стилізацію тіла. В одному з інтерв’ю Батлер зазначає, що її книга стала важливою для багатьох людей, тому що вона дала їм змогу побачити, що вони народилися у світі, де існують дуже сильні очікування щодо того, що означає бути чоловіком чи жінкою. Деякі люди не відповідають цим очікуванням, але ця невідповідність насправді є дуже перспективною, якщо розглядати її крізь призму автономного духу, який схильний відхилятися від зазначеного шляху, не погоджуючись дотримуватися норм і знаходячи інший шлях.