Чутки про те, що канал «Інтер» готується змінити редакційну політику, поширювалися ще з осені разом із прогнозами щодо переходу його власника в умовну опозицію. Ребрендинг першої кнопки почався після розпіареного призначення громадської ради за участю людей із репутацією, відразу ж стала дещо іншою тональність новин, згодом відбулася зміна модератора на підсумковому політичному ток-шоу – ніби прогрес?
Не встигла медіа-спільнота вкупі з громадськістю перетравити новації, як пролунав грім із ясного неба: Валерій Хорошковський продає «Інтер» Дмитрові Фірташу. Переконливих пояснень, що, власне, діється, прозвучало не так багато. Експерти переважно обсмоктували астрономічну суму оборудки: авжеж, $2,5 млрд! Стоп-стоп, а чи те ми обговорюємо?
Цифра така гіпнотична, що глушить решту природних запитань. Гаразд, почнімо з цифри. Продано не весь канал, а лише контрольний пакет – 61%. Тобто весь «Інтер» має коштувати мільярдів чотири? Таких цін в Україні немає й не може бути. Хоча, звісно, в Inter Media Group є й додаткові активи: НТН, К1, «Піксель», MTV та інші зі сукупною часткою глядачів приблизно 10% (плюс-мінус залежно від панелі вимірювання), проте вся ця арифметика мала би сенс тільки за умови, якби українське телебачення було бізнесом. А воно таким не є й не обіцяє бути найближчим часом.
Ідемо далі: зв’язок персоналій Фірташ – Хорошковський узагалі й стосовно «головного каналу країни» зокрема є загальновизнаним. Про те, що Дмитро Васильович мало не з 2007 року має опціон на придбання 50% Inter Media Group Ltd., було оголошено не раз і привселюдно. Коломойський 2010 року купив зіставний за аудиторією та покриттям «1+1» (разом із доважком) аж за $300 млн, тож навіщо платити більше? Утім, хто ці фантастичні мільярди перевірятиме? Одна група іноземних компаній придбала іншу групу іноземних компаній. Хочете – з’ясовуйте у Відні, Нікосії, Род-Тауні.
Тоді навіщо демонстрація? Загальновідомо, що «Інтер» – дотаційний канал (як і всі в Україні): заробляє мільйонів 100 на рік, витрачає 170. Отже, якщо це не бізнес, то що? Tertium non datur: або бізнес, або пропаганда (у дужках зазначу, що не вважаю це слово лайкою, просто треба усвідомлювати, за якими критеріями оцінюєш феномен). Отже, якісний пропагандистський ресурс із керованою, передбачуваною цільовою аудиторією, привабливою не так комерційно, як агітаційно. Тоді зрозуміла поява цифр, які люблять тишу, в перших рядках прес-релізів. Вочевидь, це меседж. Кому? Може, тому, хто має оцінити масштаб жертв нового власника заради спокою «Сім’ї», а також зростання його ваги?
Цінність «Інтера» не в механічних пунктах рейтингу, а в його символічному значенні. Перша кнопка – вона і в Африці перша. Є фантомна м’язова пам’ять, хоча навряд чи хтось, включно з маркетологами, сьогодні згадує, що давним-давно на цих частотах мовив 1-й канал ЦТ СРСР, а потім – «Первый канал Останкино». Це територія вікопомної програми «Время» – телевізійної версії газети «Правда», а потім сміливих, за межами дозволеного, програм «Взгляд», «Пресс-клуб», «До и после полуночи»… Все одно, «Ґаваріт Масква!» Додати до цього демонстративну російську мову нинішніх брендостворюючих програм… Це як смак старої «лікарської» ковбаси, напою «Буратіно», запах бабусиних парфумів. У такому контексті офіційний слоган «Головний канал країни» потребує уточнення: «якої країни?».
Не слід удавати, що хтось володіє подробицями колізії в більшому обсязі, ніж це планували безпосередні її учасники. Проте канва зрозуміла й без того. Харизматичний метросексуал вирішив, що більше не буде на підхваті в недорікуватих провінціалів із поганим смаком, і дав зрозуміти, що готовий грати свою гру з далекою перспективою (хоча б на три роки наперед). Йому дуже швидко показали його місце. Можливо, дозволили зберегти обличчя на знак подяки за його роль у попередній зачистці українського медіа-простору. Все це нагадує мені старий-старезний радянський анекдот. Бригадир лісорубів Пєтров пише на радіо заявку, просить передати Концерт Хіндеміта для альта з оркестром. З радіо йому відповідають: «Товаришу Пєтров, не вийо…ся, слухайте вальс «Амурскіє волни».