Яких можливостей режисерам документального кіно додає застосування технологій віртуальної та доповненої реальності?
— Почнімо з того, як можна оповідати різні історії. Як на мене, нові медіа, як-от ті, що працюють із віртуальною реальністю, а також можливості, які дає інтернет, зокрема інтернет речей, впливають на форму й спосіб оповіді історій, роблять їх іще більш інклюзивними. Так глядач не відмежований своєрідною скляною заслоною від того, що відбувається на екрані, й може брати участь, якось діяти в історії, яка перед ним розгортається. Найяскравішим прикладом цього, як на мене, є серіал «Чорне дзеркало. Бузогриз» («Black Mirror: Bandersnatch») від Netflix, де глядач може обирати, як події розгортатимуться далі. Різні люди мають різний досвід, якщо говорити про наративи.
Віртуальна реальність надає низку різноманітних інструментів і можливостей кінорежисерам та творцям візуального продукту, дає можливість впустити аудиторію до створеного ними простору. Наприклад, одягнути спеціальні окуляри та потрапити у світ Аліси в Країні Див. Ідеться про простір, до якого глядач може бути залученим і виконувати там певні дії чи ролі, як в уявному світі відеоігор чи кіно. Така схема забезпечує високий рівень залучення, можливість багато часу проводити у вигаданому світі й пояснювати певні речі так, як досі ніхто не робив. Думаю, такі можливості нині досліджують. Поки що дуже вдалих прикладів довгих наративних форм із використанням віртуальної реальності немає, але доволі близько до цього працює режисер Алехандро Ґонсалес Іньярріту. У нього можна побачити приклади, як залучити глядачів до історії, яку оповідає режисер.
Читайте також: Андрій Криштафович: «Успішне моделювання структури білків — найбільше досягнення науки в цьому столітті загалом»
Ще одним цікавим виміром, який ми тільки починаємо для себе відкривати, є можливості, які оповідачам дає технологія доповненої реальності. Прикладом, як вона може працювати, є відома гра Pokemon Go, що дає змогу вбудовувати вигадані об’єкти в реальний фізичний простір. Це дає можливість зменшити відстань між глядачем, віртуальним простором і цифровим артефактом. І навіть розмістити голограми в реальному просторі, яку можна побачити або завдяки спеціальним окулярам, або завдяки смартфону. Скажімо, не дивно зустріти, наприклад, Кіану Рівза на екрані в якійсь із ролей, але коли він у цій ролі звертається до тебе у звичному для тебе просторі, — скажімо, у твоєму помешканні — це абсолютно інший глядацький досвід.
Очевидно, що нові технології уможливлять зовсім інакше оповідання історій. Я є співзасновницею берлінської студії NowHere Media, що працює з багатьма різними засобами й форматами. Ми разом із колегами називаємо себе медіадіагностами, бо досліджуємо, як певне медіа оповідає аудиторії певну історію. Інколи для цього достатньо фільму, а часом краще створити окремий подкаст чи застосовувати можливості віртуальної чи доповненої реальності. Використання всіх цих інструментів стає дедалі частішим і звичнішим. Багато режисерів або вже застосовують засоби віртуальної реальності, або експериментують із нею. У цьому сенсі зараз дуже цікавий час.
Віртуальна реальність дає можливість повного занурення глядача в простір історії, яку оповідає режисер-документаліст. Чи є певні обмеження: що можна так показувати глядачеві, а що ні?
— Це важливе питання періодично ставить собі кожен режисер, який використовує у своїй роботі технології віртуальної чи доповненої реальності. Ми маємо надзвичайно прискіпливо й вичерпно усвідомлювати силу та потужність таких цифрових технологій, особливо на самісіньких початках, поки вони не стали масовими. Згідно з дослідженнями, на користувачів суттєво впливають саме нові технології, а не старі та звичні. Багато документалістів, які використовують технології віртуальної реальності, розуміють, що не все варто показувати глядачеві, який потрапить усередину зображених подій. Тому їхній візуальний продукт має супроводжувати попередження, які чітко пояснювали б глядачам, що побачений контент може шокувати. Перш ніж глядач одягне окуляри для перегляду, він має бути попередженим, що отриманий досвід може виявитися для нього травматичним. Водночас слід застосовувати вікові обмеження й категоризувати такий візуальний продукт, якщо він виходить на широкий ринок і стає масово доступним.
Читайте також: Побічний симптом
Як документалістка можу сказати, що і я, і мої колеги маємо причини показувати певну непросту історію чи явище. Та водночас нам слід бути свідомими, що це треба робити дозовано, як уживати ліки, і не допускати передозування. Як на мене, можна показувати менше речей — і матеріал не втратить своєї значущості. Думаю, що така дискусія поглибиться в наступні 5—10 років, оскільки режисери дедалі частіше використовуватимуть технології віртуальної реальності й невдовзі це перестане бути чимось новим. А до того маємо бути обережними з тим, що показуємо глядачам. Але й чесними як професіонали в тому, чому й навіщо ми про це говоримо.
Поява нових цифрових технологій, зокрема соціальних медіа, вплинула не лише на приватне життя суспільства, а й на деякі політичні процеси. Чи не маєте побоювання, що ми поки що не можемо передбачити наслідків активного використання тих можливостей, які відкривають перед нами віртуальна й доповнена реальності?
— Питання в тому, хто контролює великі соціальні медіа, а також у тому, яку інформацію про користувачів своїх послуг вони збирають і як її використовують. Про демократичність у цьому разі не йдеться, бо всі компанії приватні. Так, вони перебувають в авангарді розвитку низки цифрових технологій, зокрема й тих, що забезпечують функціонування та доступ до віртуальної реальності. Коли йдеться про співпрацю з ними, то вимушено постає питання про дотримання приватності, про демократичні цінності. Багато соціальних рухів і революцій, що відбувалися останнім часом, стали можливими завдяки платформам Facebook, Twitter тощо. Але є й зворотний бік медалі. Це не означає, що ми не маємо взагалі використовувати нові технології та медіа. Однак слід показати, що деякі пріоритетні для багатьох із нас цінності мають бути захищеними, зокрема з боку державної влади. Це, на мій погляд, є викликом.
Зараз саме час порушити питання, що стосуються діяльності згаданих компаній та їхнього продукту.
Наприклад, під час використання засобів, що дають змогу ввійти до віртуальної реальності, може відбуватися збір великої кількості особистої інформації — тож як компанії мають намір її використовувати? Ідеться про те, що слід налагодити безпечну екосистему відносин між компаніями й користувачами. Наприклад, щоб убезпечити прив’язку ідентифікації особи, яка вдягає окуляри віртуальної реальності, до її сторінки у фейсбуку. І на цьому шляху постає чимало проблем і завдань. Думаю, що один чіткий урок ми вже отримали: технології всіляко обходять норми, закони й регулювання. Але так чи так, ми маємо використовувати технології віртуальної та доповненої реальності в документалістиці, щоб висловлювати критичний погляд на певні речі. Проте доведеться докласти ще багато зусиль, щоб зробити широку аудиторію обізнаною із можливими негативними ефектами застосування нових цифрових технологій.
Читайте також: Не боятися змін
Поряд із новою хвилею українського художнього кіно постає й нове документальне кіно. Що ви можете розповісти про молодих індійських документалістів і проблематику, яка їх цікавить?
— Гадаю, сьогодні вже з’явилося нове покоління індійських документалістів і кінорежисерів, що знімають художнє кіно. Їх більше, ніж було тоді, коли я закінчила навчання в коледжі, і вони зовсім інакше показують й оповідають глядачам історії. Спостерігаю, як їм це вдається, і думаю, що вони роблять усе навіть дуже непогано. Цей процес, як на мене, є частиною демократизації медіа, більшої доступності технологій. Сьогодні всі ми ходимо зі смартфонами, які дають змогу фільмувати те, що відбувається навколо. Це також дає ширший простір для режисерських експериментів і розуміння того, що вони цілком прийнятні в документальних стрічках.
Незалежне кіно нині зростає, бо має ширший доступ до глядачів, ніж це було 10—20 років тому. Експерименти в документальному кіно відбуваються, і це факт. Навіть члени груп, традиційно маргіналізованих в індійському суспільстві, знімають про себе кіно, викладають на свої канали в інтернеті й так показують себе широкому світові. Наприклад, використовуючи відкритий для всіх ютуб, де не треба дотримуватися якоїсь ієрархії, якихось принципів, що розмежовують людей на вищі та нижчі групи, де немає преференцій щодо трансляції певного контенту. Це змінює ландшафт документалістики.
Якщо говорити про художнє кіно, то в Індії наявне кіновиробництво більшістю великих мов, якими розмовляють у цій країні. Боллівуд є найбільшою індійською кіноіндустрією, що знімає фільми мовою гінді, якою розмовляє більшість населення Індії. Виробництво кіно індусів, що розмовляють тамільською мовою, значно менше, якщо порівнювати з чимось співмірним закордоном. Цікаво, що 10 років тому тамільське кіно було спрямоване лише на таміломовну групу глядачів. А сьогодні, з появою стрімінгових платформ Netflix чи Amazon Prime фільми, які мають субтитри різними мовами, стають дедалі доступнішими. Якщо раніше тамільське кіно можна було подивитися лише в регіональних кінотеатрах, то нині воно з субтитрами доступне онлайн, тобто значно більшій аудиторії.
Багато людей по всьому світу ніколи не бачили себе показаними засобами будь-яких медій. А сьогодні всі обставини зійшлися так, що вони можуть знімати про себе кіно, бачити його на широких екранах і збирати для своїх фільмів глядачів. Довкола цих процесів постає своєрідний рух. Позитивний бік цієї справи в тому, що йдеться про певну демократизацію, можливість бачити схожих на себе на екрані, відчувати, що ти не один. Негативний бік ситуації полягає в тому, що сьогодні індійська влада є доволі репресивною щодо своїх критиків. Будь-яка критика її прорахунків чи помилок загрожує кампанією із цькування тих, хто здійснює таку критику. Тому важливо показувати історії, документальне кіно, у якому оповідати про ту репресивну у своїй суті дійсність, у якій сьогодні живе індійське суспільство. Це цікаво, але водночас і загрозливо: таке кіно страшно створювати.
Читайте також: Штучний інтелект: заявки на лідерство
За допомогою технологій віртуальної реальності ви створили короткометражну документальну стрічку про реалії іракського міста Фаллуджа, яке тривалий час перебувало під владою «ІДІЛ». Чи можна було б застосувати такий підхід до розповіді про певний конфлікт за участі Індії?
— Перше, що спадає мені на думку в контексті Індії — це конфлікт у Кашмірі, класичний приклад воєнного протистояння. Ситуація в цій місцині нині дуже похмура. Кашмір уже давно перебуває під індійською окупацією, і там стає дедалі гірше. Кашмірці, мусульманська більшість регіону, живуть під тиском країни, якою керує партія індуїстів-націоналістів. Найбільша проблема, перед якою Кашмір постав сьогодні, полягає в категоричному відступі від дотримання прав жителів цього гірського регіону й застосуванні до них грубої сили. В конституції Індії була стаття, що надавала жителям Джамму й Кашміру спеціальні права, які сьогодні вже ніхто не поважає. У Кашмірі з цього приводу відбувалися масові протести, які було придушено силами індійської армії.
Добути правдиву інформацію з цього регіону дуже важко. Як і здійснювати будь-які зйомки там, де йтиметься про індійсько-кашмірські відносини. За останні п’ять місяців у цій зоні відключено інтернет. Власне, задіяні ті самі механізми, що й у конфлікті в М’янмі, який розгортається сьогодні, коли військові роблять усе, щоб придушити суспільний протест. Якщо ви документаліст, який знімає кіно про Кашмір, або цікавитеся, що там відбувається насправді, то вас туди пустять лише якщо ви зніматимете стрічку про тамтешню культуру й красу природи, але не про політичні питання. Робиться все, щоб вам не вдалося копнути глибше та з’ясувати багато важливих деталей.
—————-
Ґаятрі Парамесваран — індійська режисерка-документалістка й журналістка, що спеціалізується на висвітленні воєнних конфліктів. Випускниця факультету журналістики Мумбайського університету (Індія) та Орхуського університету (Данія). У 2016—2021 роках працювала у всесвітній службі Нідерландського радіо, на радіоканалі Deutsche Welle, в англійській редакції каналу Al Jazeera. Режисерка документальних кінокартин «Життя і борг» (2016), «Чи це любов?» (2017), «Дім після війни» (2018). Остання стрічка здобула відзнаки за найкраще використання технологій віртуальної реальності на Венеційському кінофестивалі.