Такі настрої підтримувалися місцевою владою, яка всіляко допомагала проросійським організаціям, котрі діяли в місті. Доходило навіть до маразму: на 9 травня замість державного прапора піднімали червоний, мотивуючи це тим, що «дєди воєвали». Часто того-таки 9 травня на мітингах можна було побачити триколори й прапори «Єдіной Росії». Правоохоронці на це не лише ніяк не реагували, а й жорстко зупиняли спроби місцевих проукраїнських активістів забрати ці ганчірки.
Читайте також: Маячки, що змінюють міста
Для багатьох миколаївців, щоправда, радянська ностальгія обмежувалася розмовами за пляшкою пива. Але були й агресивні борці за «русский мир». Розмовляти українською вулицями міста все-таки було небезпечно: могли обізвати бандерівцем і порадити їхати додому, а за футболку з українською символікою навіть побити, вигукуючи під час цього «панаєхалі бєндеровци», «Николаєв — город русской слави». На мене одного разу напали кілька таких місцевих «активістів» за футболку з Шухевичем і намагалися її силою зняти.
У Миколаєві до 2014-го цілком легально діяло чимало проросійських організацій: «Русский блок», «Русское козачество» тощо. Вони часто проводили «русские марши», де закликали до об’єднання з Росією і створення нового СРСР. На них виходило багато людей, іноді приїжджала підтримка з Криму. Ми, миколаївські патріоти, намагалися протидіяти цьому, але нас було мало, а ворожі марші завжди охороняла міліція, щоб, не дай Боже, на них не напали «бандерівці». І наша протидія завжди закінчувалась арештами. Нас відвозили у відділки, де «популярно пояснювали», що ми не праві й так не можна робити.
Читайте також: Про українізацію Харкова
Патріотів у місті налічувалося кілька сотень, а це менше одного відсотка населення. Ми були такими собі підпільниками, перебували в напівлегальному становищі, на всіх були заведені «папки» в СБУ, багатьох викликали на «розмови». Декого намагалися примусити «стучать» на побратимів. Звичайно, ми проводили і свої акції, але вони були нечисленними й у багатьох людей викликали несприйняття й агресію. Майже завжди вони закінчувалися сутичками й міліцією. На протесті проти закону Ківалова-Колесніченка нас було кілька десятків, а прихильників цього закону сотні. Міліція почала нас силою відтісняти з місця проведення акції, багатьох хлопців заарештували. Це відбувалося зовсім недавно — 2012 рік, і така практика була звичною.
Із перших днів Революції гідності в Миколаєві створився місцевий майдан. Його намагалися штурмувати міліціонери з тітушками, але завдяки тому, що «Беркут» та інші підрозділи відправили в Київ, штурм не вдався. Нам протистояв місцевий антимайдан, який протримався під охороною міліції аж до початку квітня. Також місцеві сєпари вели активну інформаційну війну. Тоді, коли з побратимом був на Майдані в Києві, про нас писали в соцмережах, що ми намагалися зґвалтувати дівчинку в Миколаєві, створили список патріотів з адресами та номерами телефонів, який розмістили в інтернеті. Моїй мамі погрожували розправою через те, що я націоналіст. Коли на Донбасі почалися заворушення, у Миколаєві, озброєні травматами сепаратисти теж намагалися штурмувати ОДА, але спроба виявилася не вдалою. Місцеві патріоти завадили цьому. У відкритому протистоянні ми їх здолали.
Читайте також: За порадою Ґанді
А далі була війна. Вона сильно вплинула на настрої людей у Миколаєві. Вони побачили, що таке насправді «русский мир» і до чого він призводить. Хтось нарешті відчув себе патріотом, хтось просто зрозумів, що вигідніше залишитися в Україні. Коли на початку літа 2014 року я приїхав до Миколаєва, мене шокувало те, що на місцевих базарах продаються футболки з Бандерою. Це не вкладалось у голові: зовсім недавно не те що торгувати, носити таку символіку було небезпечно…
Миколаївці не стояли осторонь, коли розпочалися бойові дії на Донбасі. Усі знають про 79-ту бригаду ВДВ, що пройшла найгарячіші точки АТО: Савур-Могилу, ДАП… Багато хлопців загинуло в боях, боронячи нашу країну. У місті сформовано добровольчий батальйон «Фенікс». Я сам, як і чимало моїх земляків, долучився до інших добровольчих та армійських підрозділів. У місті створився потужний волонтерський рух. Багато людей, які ще вчора були за об’єднання з Росією, почали допомагати армії.
Місто сильно змінилося. Зараз, звичайно, у Миколаєві ще можна почути славнозвісне «Николаєв — русский город», але більшість жителів тепер за Україну.
Місцеві сепаратисти сьогодні не мають уже такої підтримки в населення. У регіоні проведена декомунізація, перейменовано вулиці. Хоча багато хто до цього поставився скептично: зміна символів — це ще не гарантія нового життя. Багато хто в місті нині занепокоєний економічною ситуацією, безробіттям. Миколаївці — люди прагматичні: по-справжньому тут любитимуть Україну тоді, коли відчують упевненість у завтрашньому дні.