Перше, що спадає на думку у зв’язку з футболом, – це те, що він відверто провокує расизм. Там, де цей вид спорту популярний, де в нього грають найширші верстви населення і де є мультикультурна спільнота, як-от у Франції, часто спостерігаються відкриті вияви расизму: кольорових гравців освистують, їм кричать образливі слова, їх перекривлюють, особливо якщо вони грають за команду-суперника. А втім, ці тенденції нині ослаблюються.
Читайте також: Британські фани про Україну: знав, що їду до пекла
Вболівальники зазвичай ідентифікують себе з містом, клубом, країною, а іноді з расою. Найагресивніші з них можуть зганяти свою лють на симпатиках команди-суперника, зважаючи на їхнє територіальне, національне чи расове походження, не тільки під час гри, а й за межами стадіону.
Футбол, як стверджують його критики, зокрема професор Марк Перельман, – це «емоційна чума», що спричиняє різноманітні сплески нестриманості й відхилення від норми. Гра відбувається перед великим скупченням людей, емоції дуже швидко опановують юрбами, і часом виникає потреба виявити свою зверхність над іншими. І тут расистська ідея стає в пригоді агресивним фанатам.
Водночас французький експерт Паскаль Боніфас зазначає, що футбол є тією сферою колективного життя, до якої можна долучитися, якщо маєш для цього необхідні якості. Тут досягаєш успіху завдяки своєму таланту і тільки. На відміну, наприклад, від політичного чи ділового світу він цілком відкритий для людей різного кольору шкіри незалежно від їхнього національного та соціального походження. Такий демократизм і відкритість футболу певною мірою навіть непокоять адептів расизму. Так, за кілька місяців до Чемпіонату світу з футболу 1998 року лідер Національного фронту Жан-Марі Ле Пен журився з приводу великої кількості чорношкірих гравців у національній збірній Франції – команди, яка тоді виборола звання світового чемпіона і яку у вкрай позитивному сенсі називали в медіа Black-Blanc-Beur (чорні-білі-бьори) (бьорами іменують у Франції громадян, чиї батьки були іммігрантами з Північної Африки. – Ред.)
У Франції футбол не лише відкритий для всього «розмаїття». Це також та сфера, де антирасистський контроль присутній значно більше, ніж деінде. Вияви расизму в цьому виді спорту караються й обмежуються футбольною адміністрацією, що так само стосується клубів, чиї вболівальники на стадіоні є ініціаторами спалахів ненависті на підставі кольору шкіри. Якщо гравця, тренера, менеджера чи арбітра підозрюють у расизмі або толерантності до нього, Французька федерація футболу (ФФФ) проводить розслідування і в разі потреби застосовуються санкції. ФФФ рішуче бореться з расизмом, про що свідчать різноманітні просвітницькі заходи, які вона організовує та спонсорує. Наприклад, підтримала Ліліана Тюрама, одного з творців перемоги національної збірної на Мундіалі 1998 року, який став жертвою расистських нападів (від чого навіть потерпали його діти в італійській школі, коли він грав за «Ювентус») і який створив фундацію з антирасистського просвітництва.
Футбол є неоднозначним явищем, що водночас і сприяє виявам расизму, і бореться з ними. Зважаючи на розмитість самого цього поняття, не завжди просто сказати, де він починається і де закінчується. Свідченням чого, зокрема, є сама ідея введення кольорових квот, яка дуже розхитала французьку футбольну галактику, а разом із нею і громадську думку. У квітні минулого року преса писала, що Національна технічна дирекція ФФФ розглядає питання про те, щоб відмовитися в центрах футбольної підготовки від раніше запроваджених квот на чорношкірих чи бьорів, які були на користь білих. Головна мета цього ліміту полягала в тому, щоб позбутися практики, коли гравців з подвійним громадянством готували у Франції за великі гроші, а вони потім переходили до національних команд Центральної та Північної Африки. Натомість робилася ставка на просування футболістів «технічного» профілю, замість, як сказав тренер збірної Франції Лоран Блан, «сильних і кремезних», себто чорношкірих. Чи є виявами расизму такі висловлювання? Або ж згадки в інтерв’ю французького соціолога Стефана Бода для газети La Monde про «африканський тип», «передчасний розвиток» і «ширину плечей чорних гравців»? Чи є расизмом пов’язувати колір шкіри та стиль гри? Врешті-решт, як свідчать дослідження, проведені французьким Міністерством спорту та ФФФ, зацікавлені учасники рішуче заявили про свою категоричну відмову від квот, і проблема розсмокталася. Вона продемонструвала чутливість громадськості до всього, що стосується зв’язків футболу й расизму, одночасного ризику відхилень та реальної здатності протистояти їм. І головне. Попри істерію британської преси щодо проявів расизму в Україні, чогось такого під час проведення фінальної частини Євро-2012 ми не побачили.
Читайте також: Шведи сказали на прощання: Київ – наше місто!
ПРО АВТОРА
Мішель Вівьорка – французький соціолог, керівник Центру соціологічного аналізу та соціологічних інтервенцій (CADIS) при Вищій школі соціальних наук у Парижі, автор книжки «Расизм. Вступ» (1998)