Футбол – більше ніж просто футбол. Він може слугувати для налагодження миру між країнами, що конфліктують, і водночас, навпаки, розпалювати такі пристрасті, за якими не чути ані свистків арбітрів, ані голосів уболівальників. Результат – дипломатичні скандали в кращому разі чи постріли та вибухи в гіршому. Нерідко на футбольні поля переносяться протистояння, спричинені недалекоглядними політиками. Водночас часто ці самі політики чи навіть політичні системи використовують футбол задля досягнення певних цілей.
Сьогодні УЄФА та інші континентальні осередки ФІФА не можуть ігнорувати усілякі політичні чинники під час верстки календарного плану матчів різних турнірів. Через тривалий конфлікт у Нагірному Карабасі футбольні чиновники змушені розводити під час жеребкування збірні та клуби з Азербайджану та Вірменії, щоб таким чином запобігти ескалації конфлікту. В 1990-х те саме правило поширювалося на команди республік колишньої Югославії. Тривалий час розводили збірні Південної та Північної Кореї. З цих самих міркувань 2008 року було прийнято рішення про проведення матчів між збірними Росії та Грузії на нейтральних третіх територіях.
Заради миру
Перший відомий футбольний «матч примирення» відбувся в грудні 1914 року. Європа палала вогнями Першої світової війни. На території Франції зійшлися армії Німеччини та Великої Британії. І ось у якийсь момент чиясь мудра голова збагнула, що варто було б хоча б під час Різдвяних свят на хвильку зупинитися. Відтак відбувся матч між німецькими та британськими солдатами, що завершився перемогою перших із рахунком 3:2. Щось подібне часто відбувалося і згодом. Приміром, у 1966 році, коли тривала громадянська війна в Нігерії, сторони оголошували перемир’я на час трансляцій матчів світової першості.
Фашистський режим в Італії та нацистський у Німеччині вбачали у спорті (зокрема футболі) потужний психологічний пропагандистський чинник, здатний згуртувати націю й довести її так звану вищість.
Італійці на цій хвилі двічі поспіль вигравали футбольну першість світу: у 1934 і 1938 роках. За легендами, у 1938-му Муссоліні особисто зустрічався з гравцями своєї країни й прямо зажадав від них перемоги, інакше – розстріл. Було це сказано жартома чи серйозно, наразі невідомо. Але вимога «перемога або смерть» довела свою ефективність. Голкіпер збірної Угорщини, який у фінальній грі пропустив від італійців чотири голи, казав, що таким чином він рятував життя своїм візаві.
А ось збірна Австрії, яка пробилася у фінальну стадію чемпіонату світу-1938, не змогла у ньому зіграти, оскільки через німецький аншлюс ця країна як суб’єкт перестала існувати. Не потрапила на чемпіонат й Іспанія, де точилася громадянська війна.
А передував цій першості світу матч між збірними Німеччини та Англії в Берліні. Нічого особливого, ось тільки англійці перед початком гри піднесли (разом зі своїми суперниками) руки у нацистському вітанні. За свідченнями футболістів, на цьому наполіг британський посол у Німеччині Невіл Гендерсон, який був прихильником політики замирення нацистів. Цей жест англійських футболістів – найсуперечливіша сторінка в історії їхньої збірної.
А ось перемога збірної Німеччини на чемпіонаті світу в 1954 році дозволила німцям на всю планету заявити, що країна повстала з попелу. Саме з цією подією багато хто пов’язує початок відродження держави, що капітулювала у Другій світовій війні. У 1990-му, після об’єднання Сходу і Заходу, Німеччина втретє виборола першість світу. І знову ж таки є думка, що саме це стало справжнім початком об’єднання народу, роз’єднаного політиками.
Дуже часто перемоги стають ідеальною пропагандистською технологією. У 1998 році Іран переміг збірну США на чемпіонаті світу. Святкувала вся країна. Щось подібне спостерігалося і в Німецькій Демократичній Республіці, яка 1974-го спромоглася забити гол у ворота «поганих німців» із ФРН. Цей гол довго крутили по телевізору з відповідним пропагандистським коментарем. А потім автор голу втік на Захід…
Футбольні протистояння між збірними Англії та Аргентини у 1980-х відбувалися під знаком війни за Фолклендські (Мальвінські) острови, в якій перемогли англійці. На футбольних полях перемогу святкували аргентинці. Відомий гол рукою Дієго Марадони у ворота Англії («рука Бога») на ЧС-1986 охрестили своєрідною помстою Буенос-Айреса за невдалу для них воєнну кампанію.
Війна на смарагдовому полі
У 1969 році футбол спровокував війну між двома центральноамериканськими державами: Гондурасом та Сальвадором. Приводом став програш гондурасців у боротьбі за путівку на ЧС-1970. Перша кров пролилася відразу після гри, потім підключилися уряди й армії. Війна тривала тиждень без виявлення переможця. Її наслідки – близько шести тисяч загиблих, десятки тисяч біженців. Остаточного перемир’я вдалося досягнути лише через десять років. Згаданий матч став детонатором для складних відносин між державами, які, потерпаючи в злиднях, винуватців чомусь вбачали у сусідній країні.
У квітні 1990 року гра національної першості Югославії між белградським «Партизаном» та загребським «Динамо» переросла у криваві драматичні події між сербами та хорватами. Чимало спостерігачів вважають, що цей матч став поштовхом до війни. За деякий час Хорватія та Словенія оголосили незалежність, гравці цих команд демонстративно залишили збірну Югославії, яку з політичних причин відсторонили від чемпіонату Європи-1992. А хорвати вже 1998 року посіли третє місце на турнірі.
Одна з останніх кривавих футбольних подій – обстріл ангольськими бойовиками автобуса з футболістами збірної Того в січні. На щастя, у гарячих африканських хлопців вистачило розуму не брязкати через це зброєю. Тож чергова футбольна війна, на щастя, не розпочалася.
Але це не означає, що їх не буде. Палка пристрасть уболівальників до футболу завжди на поверхні. Й хтозна, коли й де знайдеться охочий скористатися нею задля досягнення якоїсь мети.[1977][1978]
Президент Нігерії Гудлак Джонатан вирішив на два роки відсторонити футбольну збірну країни від міжнародних змагань через невдалий виступ команди на чемпіонаті світу в ПАР. За цей час він планує реформувати нігерійський футбол.
Президент Франції Ніколя Саркозі заявив, що візьме під особистий контроль ситуацію в збірній після її вильоту з чемпіонату світу, і провів із цього приводу зустрічі з прем’єр-міністром Франсуа Фійоном та міністром спорту Розелін Башело.
Президент FIFA Йозеф Блаттер погрожує дискваліфікувати збірну Франції та Нігерії за втручання влади цих країн у футбольні справи
Перший український міжнародний матч, покликаний закріпити певні політичні стратегічні домовленості, відбувся в травні 1920 року у Вінниці. Очільники українського й польського урядів Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський щойно підписали Варшавський договір, відповідно до якого польський уряд визнав Українську Народну Республіку із західним кордоном по Збручу. А вже за кілька тижнів на поле вінницького аеродрому вийшли команда «Вінниця» (що складалася з вояків армії УНР) та тернопільська (на той момент польська) команда «Креси». Ще два місяці тому їхні гравці стріляли одне в одного. Аж тут – спортивні змагання. Перемогли поляки-тернополяни. На жаль, цифрового результату і того, як відбувалася гра, історія не зберегла. Але факт залишається фактом: футбол уже тоді був явищем, здатним на своєму мікрорівні сприяти вирішенню політичних питань.