Футбол. Гра мільйонерів

Суспільство
29 Вересня 2019, 11:51

Вони знову переформатовуються і повертаються на втрачені позиції. Як та качка, якій обскубали з живота трохи пуху. Мова про наших славних футбольних олігархів, які, звісно, воліли б уникнути потрясінь на кшталт революцій та воєн, адже вони спричиняють втрати й невизначеність. Ось і нашим дорогим у найширшому розумінні цього слова співгромадянам довелося вгамувати апетити. Навіть таким поважним, як Ахметов, Суркіси та Коломойський. В умовах непевності жертвувати довелося найперше улюбленими іграшками, якими для наших олігархів є футбольні клуби. 

Оговтавшись від першого шоку, тепер вони поступово запускають маховик футбольних озброєнь із новою силою. Кожен по-своєму, наскільки кому вистачає бажання, розуму й ресурсів.

 

«М’язи» Ахметова

Із найменшими втратами війну та навіть вимушений переїзд із рідного міста спершу до Львова, а потім і до Харкова пережив донецький «Шахтар». І навіть не так тому, що власник клубу Рінат Ахметов залишається найбагатшою людиною України. За даними агенції Bloomberg, станом на лютий 2019 року його статки сягали $6,04 млрд. Пан Ахметов чи не єдиний із власників українських клубів усвідомив, що футбол — то не лише видатки, а й прибутки. Навіть у наших реаліях. Тому, щоб грошам був лік, клуб «Шахтар» ще з другої половини першого десятиліття 2000-х став запрошувати менеджерів із Європи. «Шахтар» першим навчився робити бізнес на продажі сувенірної атрибутики й квитків на матчі. «Гірники» першими наважилися відкрити свій бюджет і закликали це зробити своїх конкурентів. Клуб Ахметова хизується, мовляв, щороку сплачує в державну скарбницю податків на суму 400–500 млн грн. 

 

Читайте також: Український футбол: простір "договірняків"

«Шахтар» на регулярній основі продає в елітні європейські клуби своїх найсильніших гравців, при цьому прибутки від трансферів перевищують витрати в кілька разів. Цифри красномовні: у сезоні-2018/2019 донеччани за переходи Фредеріко Сантоса в англійський «Манчестер Юнайтед» і Ярослава Ракицького в російський «Зеніт» отримали в сумі €69 млн, тоді як загальна сума витрат на придбання десяти переважно іноземних футболістів становила €41,2 млн. Ще приголомшливішою ця картина була під час сезону-2015/2016, коли на тлі війни донеччани гучних придбань не робили, натомість продали Алекса Тейшейру в Китай за €50 млн, Дуґласа Косту в німецьку «Баварію» за €30 млн, а за переходи Фернандо та Луїса Адріано в італійські «Сампдорію» та «Мілан» отримали по €8 млн. 

Втім, приклад-2015/2016 радше означав великий розпродаж, ніж ведення футбольного бізнесу. Нині очевидно, що «Шахтар» поступово повертається на дореволюційний трансферний обіг, коли його витрати коливаються в межах €30 млн, а прибутки іноді трохи, а іноді помітно вищі. 

Ахметов не приховує, що будує клуб за португальським зразком, і еталонним варіантом для нього, вочевидь, є дворазовий переможець Ліги чемпіонів «Порту». Згідно з клубною концепцією провідного португальського клубу команда за помірні кошти скуповує перспективних (переважно бразильських) виконавців, виводить їх через виступи на найвищому європейському рівні на топовий рівень і продає в найсильніші та найбагатші чемпіонати за десятки мільйонів євро. «Порту» давно став самоокупним і незалежним від поточного матеріального становища власника чи власників. Фактично це незалежний бізнес-проект. 

Водночас, наслідуючи португальську концепцію, Ахметов (чи його люди) вирішив піти далі й останнім часом, надто після того, як тренером команди перестав бути румун Мірча Луческу, чималу увагу приділяє власне українським футболістам. Маючи довірливі стосунки з керівником Федерації футболу України Андрієм Павелком, Ахметов фактично зробив «Шахтар» базовим клубом національної збірної, куди отримують постійні виклики, а з ними й статистику, яка збільшує трансферну вартість, іноді зовсім посередні футболісти на кшталт Сергія Кривцова, Івана Ордеця чи Віктора Коваленка (у його нинішньому стані). Це дає «гірникам» можливість уже не обмежувати свою бізнес-модель лише торгівлею латиноамериканцями, а отримувати прибутки, зокрема від діяльності клубної академії, яка й далі функціонує в Києві та на яку витрачаються чималі кошти. 

 

Читайте також: М’яч на полі глобалізації

 

Назад у СРСР

Частиною футбольної бізнес-імперії Ахметова потенційно мають стати й фінансовані ним два спеціалізовані телеканали: «Футбол 1» і «Футбол 2». Проте перепоною до розрахунків олігарха є принциповість на шкоду собі у виконанні його конкурентів. Ахметов сподівався, що зі створенням у 2008-му української Прем’єр-ліги вдасться сформувати єдиний телевізійний пул й отримувати прибутки від продажу прав на телетрансляції. Проте тоді кожен клуб дістав можливість окремо розпоряджатися правами терміном на 10 років. Оскільки до значної частини команд («Дніпро», «Кривбас», «Волинь», «Карпати») був причетний Ігор Коломойський, а власником «Динамо» є Ігор Суркіс, то про єдність на 10 років довелося забути.

Змінитися ситуація начебто мала б тоді, коли дія старої угоди збігла й права на продаж телетрансляцій одноосібно переходили до організації «Українська Прем’єр-ліга». Проект єдиного пулу був створений ще навесні, однак його реалізації перешкодили результати першого туру президентських виборів. Розуміючи, що його кандидат перемагає, Ігор Коломойський різко вийшов із торгів, висмикнувши за собою заодно й Ігоря Суркіса, який теж є акціонером телеканалу «2+2». Пізніше Ігор Валерійович, пообіцявши ліпші фінансові умови, змусив відмовитися від домовленостей з УПЛ іншого свого компаньйона Євгена Геллера, який фінансує луганську «Зорю», а також власника «Карпат» Петра Димінського й чернігівської «Десни» Володимира Левіна. Угоду було зірвано. Коломойський у спілці із Суркісом не так отримав вигоду сам, як нашкодив Ахметову. 

 

Власне, київське «Динамо», яке нині є радше теоретичним конкурентом «Шахтареві», ніж його реальною опозицією, усю свою діяльність будує всупереч тенденціям ведення сучасного бізнесу. Нині київський клуб є класичною забавкою в руках одного олігарха — Ігоря Суркіса. Людина, яка вперше нагадала про себе у великому футболі історією зі спробою підкупити шубами іспанського суддю Лопеса Ньєто у вересні 1995 року й тривалий час перебувала за спиною старшого брата, свято вірить, що розбирається в грі мільйонів досконало. Ця віра в Ігоря Михайловича, вочевидь, з’явилася після тривалого перебування поряд із Валерієм Лобановським — від зими 1996-го й по весну 2002-го, коли видатного тренера не стало. 

З тієї миті, як Григорій Суркіс у 2000 році очолив Федерацію футболу України й відповідно відійшов від клубних справ, Ігор Суркіс поступово зосередив усю повноту влади в «Динамо» на собі. Точніше, управляти Лобановським Ігор Михайлович не міг, а після смерті тренера руки амбіційному олігархові розв’язалися. Він зосередив на собі не лише відповідальність за матеріальне забезпечення клубу та його фінансову діяльність загалом, а й візував, а то й проводив трансфери, призначав і звільняв тренерів.

Фактично після смерті Лобановського й до сьогодні вільне падіння «Динамо» триває. У період найвищого розквіту олігархічного футболу в сезоні-2012/2013 кияни вперше опустилися на третє місце в таблиці національного чемпіонату, а через рік стали четвертими. Подальшому падінню завадила війна та зміна політичних розкладів у державі. «Динамо» сьогодні залишається другим виключно тому, що не здатні з різних причин зміцніти конкуренти. Однак безперспективність функціонування колись грізного київського клубу з Ігорем Суркісом на чолі усвідомлюють усі його прихильники. Особливо самолюбування Суркіса-молодшого на чолі «Динамо» дістало ультрас. Останнім часом під впливом неприховуваного використання бренда «Динамо» в інтересах ворожої до України «Опозиційної платформи — За життя» фанати оголосили Суркісам і їхньому компаньйону Медведчукові майже відкриту війну.

 

Афери ХХІ століття

«УЄФА, «Дніпро-1» — афера Коломойського», — таким є вільний переклад з англійської текстовика, розтягненого вже ультрас «Дніпра» під час недавнього товариського матчу збірних України та Нігерії на «Дніпро-Арені». Фанати створеного в 1918-му (майже на 10 років раніше за київське «Динамо» та майже на 20 років — за донецький «Шахтар») і вбитого Коломойським у 2016-му клубу досі не можуть повірити в те, що відбулося, й намагаються достукатися бодай до свідомості керівництва європейського футболу. 

Ми рухаємося в еволюційному напрямку від совково-російської моделі, де гроші на функціонування футболістів-професіоналів щедро виділяють олігархи чи держава, до варіанта скромнішого, але реалістичнішого, за яким багато років функціонує футбол у Бельгії, Нідерландах, Норвегії, Швеції

 

Ситуація для Ігоря Коломойського проста й банальна. Група «Приват» із ним на чолі почала фінансувати футбольний клуб «Дніпро» в далекому 1997 році. Спершу кволо й доволі скупо. Але в процесі Коломойський набирався азарту. Амбіцій олігархові додав прихід до тренерського керма клубу аксакала цієї професії Євгена Кучеревського. Зібравши на початку 2000-х команду з місцевих виконавців, а також інших українських гравців, які не підійшли «Динамо» та «Шахтареві», Євген Мефодійович примудрився створити боєздатний колектив європейського рівня, який навів галасу в Кубку УЄФА перемогами на кшталт 3:0 над німецьким «Гамбургом». Те «Дніпро» стало базовою командою збірної України, яку тренер Олег Блохін у 2006 році довів до чвертьфіналу чемпіонату світу.

Усвідомивши, що він може на рівних тягатися з Ахметовим, Суркісом та Ярославським, чий «Металіст» набирав м’язової маси в середині першого десятиліття 2000-х, Коломойський із кожним роком ставав дедалі щедрішим, купував авторитетніших легіонерів. І, мабуть, створив би реальну альтернативу «Шахтареві» та «Динамо» ще в ті часи. Якби не два «але». Перше — за діяльністю клубу сам олігарх спостерігав збоку, довіривши ведення процесів менеджерам із совково-злодійкуватим світобаченням. Друге — паралельно він узявся ще за цілу серію спортивних загалом і футбольних зокрема проектів. Наприкінці десятих років Коломойський фінансував понад десяток топових спортсменів через спортклуб «Біола», був причетний до функціонування відразу дев’яти баскетбольних клубів і навіть створив альтернативний національному свій, внутрішньоприватівський чемпіонат. 

Накопичував Ігор Валерійович активи й у футболі. До Революції гідності окрім «Дніпра» він був причетний до фінансування криворізького «Кривбасу», луцької «Волині», львівських «Карпат», київського «Динамо» й охтирського «Нафтовика». Розумного пояснення, навіщо Коломойському такий вантаж, наразі не дав ні він сам, ні його поплічники. 

 

Читайте також: Як протидіяти суспільству видовищ?

 

Так чи інакше найголовніше дітище Ігоря Валерійовича до подій зими, яка, за влучним висловлюванням кишенькового телеканалу олігарха, «нас змінила», процвітало. «Дніпро» під керівництвом фахового іспанського тренера Хуанде Рамоса прогресував, і за підсумками чемпіонату-2013/2014 став другим, діставши право вперше виступати в Лізі чемпіонів. Проте тоді Коломойському було вже не до футболу. Лиха доля занесла його в політику, і до футболу він різко збайдужів. Більшість його баскетбольних проектів укупі з футбольним «Кривбасом» існування припинили, «Волинь» і «Карпати» вижили, бо паралельно фінансувалися іншими олігархами. А «Дніпро» був фактично пущений у вільне плавання. Не так через початок війни, як через велику заборгованість клуб залишив тренер Рамос, стали бунтувати інші футболісти на чолі з капітаном Русланом Ротанем. 

Запрошення на посаду тренера українського фахівця Мирона Маркевича начебто означало крок назад, але обернулося історичним досягненням. Команда, яку Маркевич протягом сезону мотивував преміальними з власних джерел у відповідальні моменти, дійшла до фіналу Ліги Європи й лише там поступилася іспанській «Севільї». Коломойський, який до цього досягнення був причетний лише опосередковано, примудрився принизити тренерів і гравців. Під час святкування після варшавського фіналу він висловився, мовляв, цей успіх великою мірою випадковий.

Маркевича та гравців ці слова зачепили, але вони ще борсалися півроку, сподіваючись, що Коломойський загориться інтересами команди знову. Однак Ігор Валерійович «горів» протистоянням із президентом держави Порошенком і на ФК «Дніпро» уваги не звертав узагалі. Борги зростали, колишні футболісти й тренери вигравали суди з позовами на сотні тисяч, а то й мільйони доларів. 

У підсумку Коломойський вийшов із ситуації у типовому для нього стилі. Розпустивши через бездарний менеджмент футболістів, подвигом яких захоплювалася вся Європа, за безцінь (виняток — Євген Коноплянка, якого за €20 млн купила «Севілья»), Ігор Валерійович не знайшов нічого ліпшого, як оголосити клуб «Дніпро» банкрутом. Щоправда, попередньо, навесні 2017-го, був створений так званий СК «Дніпро-1», президентом якого став колишній комбат і нардеп Юрій Береза. Уже влітку того самого року команду всупереч усім регламентним нормам заявили для участі в українській Другій лізі. Нині вона вже є середняком Прем’єр-ліги. Утім, ультрас класичного «Дніпра» сприймати цю підміну не збираються. 

 

Читайте також: Мій футбол

 

Нові тенденції

Відрадно, що Суркіс і Коломойський зі своїми підходами є, вочевидь, останніми адептами класичної моделі олігархічного футболу, у якому ігноруються будь-які бізнес-тенденції заради вгамування власних амбіцій. Інші керівники сучасних українських футбольних клубів усе-таки дійшли висновку, що сенсу в бездумних витратах на футбол немає. Треба думати й про те, щоб заробляти. Стара модель нині функціонує хіба що на приземленішому рівні, де містечково втихомирюють власні амбіції великі аграрії. У наших реаліях такі проекти є ще й доволі успішними. 

Фінансований власником «Агрофірми П’ятихатська» Олександром Поворознюком «Інгулець» із села Петрове на Кропивниччині цьогоріч став першим в українській історії клубом Першої ліги, який вийшов у фінал національного Кубка. «Колос» із феодальних володінь сімейства Засух у селищі Ковалівка два місяці тому дебютував у Прем’єр-лізі. Власник фірми «Агробізнес» Олег Собуцький тішиться фінансуванням збірної України серед ветеранів і паралельно створив у Волочиську на Хмельниччині клуб, який нині очолює турнір команд Першої ліги та є найреальнішим претендентом на вихід в УПЛ із сезону-2020/2021.

Втім, більшість власників ФК нині все-таки вишукує варіанти заробітків. Найпрогресивнішими в цьому сенсі є львівські «Карпати». Звісно, власник-утікач Петро Димінський, який після ДТП, що призвело до загибелі людини, переховується від українського правосуддя у Швейцарії, кошти й далі виділяє. Однак клубному менеджменту все-таки вдається виходити на самоокупність. Форма «Карпат» уквітчана дрібними згадками спонсорів усіх штибів (дарма що на найвиднішому місці — лого російської букмекерської контори «Марафон»). Упродовж двох років позитивний фінансовий баланс трансферної діяльності зберігався завдяки менеджерській діяльності Олега Смалійчука. Проте необдумана кадрова політика й недовіра до тренерів не дають львів’янам змоги досягати бодай посередніх результатів. Тому звільнився Смалійчук і майбутнє клубу загалом туманне.

Водночас загальні тенденції розвитку українського футболу здаються радше позитивними. Ми рухаємося в еволюційному напрямку від совково-російської моделі, де гроші на функціонування футболістів-професіоналів щедро виділяють олігархи чи держава, до варіанта скромнішого, але реалістичнішого, за яким багато років функціонує футбол у Бельгії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, який не так давно засвоїли в сусідній Польщі. Варіанта, який зробить гру мільйонів не грою мільйонерів, а справді привабливим для пересічного глядача видовищем.