Фундамент розвитку

Культура
2 Грудня 2021, 12:29

Як відомо, суб’єктність демократичних держав базується на двох речах: сильних інституціях та якісній освіті. Це стосується всіх сфер суспільного життя. Культура — не виняток із цього правила. Власне, про сильні чи сталі інституції та їхню роль в Україні хочеться поговорити детальніше.

Який зв’язок між суб’єктністю демократичної держави та інституціями? Саме інституції мають виконувати певні суспільні завдання, забезпечувати досягнення окремих цілей заради спільного блага або національного інтересу. Нові інституції, що за останні 5–7 років почали з’являтися в Україні, відрізняються від державних структур, успадкованих із радянського часу, тим, що їхні місії та завдання формуються в тісній взаємодії з активним громадянським суспільством і є результатом консенсусу, домовленості, яка враховує потреби різних груп і приймається (акцептується) суспільством як власна, а не нав’язана «згори». Водночас ці нові інституції з’явилися поруч й існують паралельно зі старими формами організації влади, що виникли в додемократичні часи, коли думка громадян жодним чином не впливала на формування політик цих організацій. Ба більше, вони потрапляють у нормативне поле обмежень та заборон, властиве контролюючій і каральній державній системі, нащадками якої ми досі залишаємося.

Появу нових інституцій ініціювало громадянське суспільство, яке має високу динаміку та ефективність, тож до цих організацій висували відповідні вимоги: високий темп, ефективність, стратегічне бачення, місійність. Громадянське суспільство активно інвестувало у створення та утвердження цих інституцій, очікуючи певних результатів у певні терміни — сумнозвісних КПЕ. Також прихід на державні посади людей із недержавного сектору сприяв утвердженню цих очікувань.

Читайте також: Ігор Оксаметний: «Завданням, яке собі ставили наші футуристи, було не менш як вивести на світовий рівень українську літературу та культуру загалом»

Виникла ситуація, коли нові інституції, створені заради досягнення місій, спрямованих у майбутнє (і є, власне, моделями організації суспільства, до якого ми лише прагнемо та яке нам ще належить створити), потрапили в лещата нормативної системи, інерція якої затягує їх в обмеження минулого. Ці інституції виявилися заручниками між минулим та майбутнім нашої держави, але водночас саме вони можуть стати містками, що виведуть нас із хащ напівзруйнованої системи тотального контролю та покарання до доглянутого саду суспільства довіри та процвітання.

Перша хвиля діяльності нових організацій була намаганням наздогнати очікування громадянського суспільства та показати результати вже, зазвичай попри все. У жертву цим результатам покладали експертизу, час, мотивацію люди, які мріяли й готові були «щось змінити» в державі, поки відчинилося це вікно можливостей. Суттєвих результатів досягли, але запитання — чи вдалося справді щось змінити в державі — залишається відкритим.

Щоб ці зміни відбулись і стали системними, необхідно оновити нормативну базу, щоб узгодити реальну ситуацію та потреби сьогодні із законодавством. Для цього необхідні політична воля, професійна робота на всіх рівнях влади, а також сталість ресурсів і перехід до трирічного бюджетування не на словах, а на ділі. Тільки тоді, коли інституції будуть спроможні реалізувати свої середньо- та довгострокові стратегії, результатів вдасться досягти й зміни будуть сталими.

Якою є стала та сильна інституція? По-перше, стала інституція інклюзивна та чує суспільство. Вона — запорука адекватного сприйняття, формулювання та виконання суспільного запиту, який формує її місію та цілі. Вона може вибудовувати пріоритетність досягнення цілей відповідно до наявних ресурсів.

Для того, щоб нас бачили у світі, поважали та захищали нашу автономію, потрібно, щоб про наше існування знали, розуміли нашу ідентичність і цінували ту унікальну фарбу, яку ми додаємо до світової палітри. Пізнання іншого відбувається перш за все через його культуру

Стратегія фіксує чітку картинку майбутнього та бачення цілого з погляду інституції. Кожен малий крок наближає до досягнення більшого, якщо є маршрут і кінцева мета.

Інституція гнучка й може відповідати на зміни в суспільстві. Проте інституція повинна мати автономію, щоб задовольнити суспільний запит, а не підміняти його ситуативними політичними цілями чи приватними інтересами. Досягнення суспільного блага — достатня мотивація для свідомих ефективних менеджерів, щоб інвестувати себе в державну сферу, а не в обслуговування приватних інтересів.

Експертиза та оперування даними дозволяють інституції знаходити оптимальні рішення та ефективні операційні моделі, контролювати та оцінювати свою діяльність. Це також запорука професійності, що формує довіру до інституції, а через неї до держави, довіру, якої критично бракує в Україні.

Ресурси при найефективнішому використанні повинні бути наявні. На голому ентузіазмі та креативності далеко не заїдеш, а головне — довго не протягнеш. Наявність ресурсів інституції — свідчення політичної пріоритетності та визнання. Повертаючись до стратегії, неможливо очікувати розвитку інституції та водночас постійно скорочувати її фінансування.

Перед нашою державою постало дуже багато викликів. Ситуація у світі загалом крихка, а в Україні це відчутно значно гостріше. Нам потрібна сила, щоб вистояти, пройти через ці труднощі, не втративши себе та кінцеву мету. Сильні інституції можуть дати ці силу й стійкість.
Через інституції громадянське суспільство та влада мають тісний зв’язок та взаємодію, а це стримує суспільство від розхитування та розривів. Інституції — запорука тяглості процесів, пам’яті, цінностей, експертизи, а головне — цілей. Сильні інституції — запорука сталості розвитку, змін, реформ та результатів.

Читайте також: Ілларіон Павлюк: «Творчість, в тому числі літературна – на зламі болю»

В Україні так звані нові інституції почали з’являтися або перезапускатися на базі наявних установ після Революції гідності, відповідаючи на запит реформування державної системи. Так звані, тому що саме поняття «інституція» не має юридичного статусу та не існує на папері. Там і далі функціонують державні установи та підприємства. Ці інституції стали «вірусами» змін. Найбільш відчутні зміни торкнулися сфери культури, яка за всі роки незалежності отримала найменше ресурсів, реформ та уваги з боку влади. Нові інституції започаткували нові принципи та підходи до розподілу ресурсів у сфері, що спровокувало сплеск розвитку культури та креативних індустрій, проте ці зміни поки що не вплинули на архітектуру всієї сфери і їх не можна вважати незворотними.

Найбільше зусиль необхідно для початку змін, що в культурі відбулося дуже потужно та змусило говорити про нове культурне відродження. Проте відсутність умов для подальшого розвитку чи згортання ініціатив може швидко повернути ситуацію в попередню позицію. Починати вдруге буде набагато складніше, а, крім того, від непослідовності девальвується найдорожча валюта — довіра.

Рівень розвитку культури, освіти на науки прямо впливає на рівень добробуту та щастя суспільства, крім того, на імідж держави у світі та її бренд. Стала та послідовна інвестиція в ці сфери матиме дивіденди у вигляді порозуміння та здоров’я в суспільстві.

Створення та становлення інституцій потребує колосальних ресурсів. Поява профільної інституції дозволяє суттєво змінити окрему сферу в суспільному житті. Але чи варто інвестувати в несталі зміни? Якщо інституція неспроможна пережити каденцію одного директора / профільного міністра / уряду / президента, то чи виправдана така інвестиція громадянського суспільства? Коли стратегію, створену інклюзивно, ставлять під сумнів або саботують, чи не провокує це суспільство поставити під сумнів потребу в такій інституції, що більше не виконує суспільний запит? Запитання залишається відкритим.

Читайте також: Тарас Кремінь: «Боротьба за українську книжку — це також боротьба за українську мову, Конституцію й державу»

Зовнішня суб’єктність України — сфера величезних можливостей і водночас загроз. Як молода демократія, наша держава повинна доводити свою спроможність та автономію, а для цього вона повинна бути впізнаваною, видимою та мати підтримку. Для того, щоб нас бачили у світі, поважали та захищали нашу автономію, потрібно, щоб про наше існування знали, розуміли нашу ідентичність і цінували ту унікальну фарбу, яку ми додаємо до світової палітри. Пізнання іншого відбувається перш за все через його культуру. Для того, щоб побудувати міжкультурну співпрацю між Україною та світом, створили Український інститут, нову інституцію культурної дипломатії.

Міжкультурна співпраця — це гра в довгу, коли результати роботи можна виміряти лише за 10–20 років. Вона вимагає сталості ресурсів, адже довіра будується з часом і дотриманням домовленостей. Результати Українського інституту — це не лише кількість проєктів у певній кількості країн світу, це поступова зміна ставлення мільйонів людей у всьому світі до країни, про яку вони ніколи не чули або знали лише із заголовків новин, на цікаву, впізнавану, важливу країну з досягненнями культури, цінними для всього людства, країну, цілісність і безпека якої важлива для світу.

Щоб у світі не лише дізналися про нас, а й дослухалися до нашої позиції та були готові її підтримати, нам треба пройти тривалий шлях: від інформування, інтересу та знання про Україну переходити до залучення людей до взаємодії й лише після цього очікувати їхніх дій і підтримки. Цей простий принцип «комунікаційного трикутника» пояснює, чому іноді потрібні десятки років, щоб громадяни інших країн стали нашими адвокатами та справжніми друзями.