Ситуація у суспільстві, що утворилася після президентських виборів розчарувала багатьох національно-свідомих громадян. В минуле пішли теревені, що в разі виграшу команда Януковича отримає собі жорстку опозицію, яка і дня не дасть їй мирно спати. Наразі всі розмови – про узурпацію влади Партією Регіонів та про повну неспроможність опозиції протистояти владі на рівних. Перебігання з опозиційного табору до коаліції стало нормою – справа у ціні.
Опозиційні партії не в змозі примусити владу рахуватися із собою і захистити своїх прибічників. Причина цього в розбраті в середовищі націонал-патріотичних політиків та в незламній апатії суспільства.
Чавунне підґрунтя
Треба визнати, навіть знаходячись в опозиції до «помаранчевих» Партія Регіонів виглядала набагато впевненіше за опозицію нинішню. Нардепи-регіонали навіть у скрутні часи не жадували на агресивні глузливі коментарі стосовно своїх опонентів. Акції протесту організовані ПР під будівлею ВР та в Донецьку, Одесі та в Криму відбувалися майже безупинно.
Нічого подібного у нинішніх опозиціонерів ми не спостерігаємо й близько. Боротися за своїх лідерів виборець Центру та Заходу країни явно не готовий. Вони йому байдужі.
Регіоналам дістався дуже зручний прибічник – виборець який переважно мріє про повернення щасливого радянського минулого, переважно у вигляді радянської «соціалки», відсутності безробіття та часів коли робочий-слюсар заробляв більше за інженера-майстра. Крім цього виборець ПР економічно прив’язаний до свого місця роботи – заводу, шахти, лікарні чи державної установи.
А отже – переважно він робитиме все що «рекомендуватимуть» згори.
Позитивне ставлення до СРСР формує світогляд людей. Інформацію про світ виборець ПР черпає переважно з російських телеканалів. Російський же медіапростір твердо прийняв бік Януковича ще з Виборів-2004. Українському націонал-патріотові доводиться відбиватися водночас і проти діяльності політичних противників в середині країні і проти теле-атак Росії.
Не відчували в ПР ніколи і фінансової скрути. Навіть у самі паршиві часи Партія Регіонів завжди мала підтримку з боку бізнес-структур Ахметова, Клюєвих, Щербаня, тощо.
Формування донецьких еліт за клановим принципом відбулося ще за часів СРСР. Промисловий та заводський регіон, Донеччина мала певне подвійне підпорядкування: по лінії міністерства важкої промисловості – Москві, та адміністративно – Києву. Нові люди з лихих 90-х залюбки влилися в цю систему і переродили еліти Донбасу в тих самих лиховісних «донецьких».
Угрупування ділових та адміністративних еліт спаяних між собою круговою порукою, що опираються на регіон більшість населення якого працює на заводах і сумує про часи «єдиного та могучого» – то велика сила. Ба-більше. За наявної апатії в суспільстві, ніщо не заважає Регіонам опанувати усю владу в Україні та побудувати жорстку бюрократичну вертикаль на кшталт путінської. Тим більше що по всій Україні майже без змін працює адміністративна система часів УРСР.
Опозиція зупинити їх буде просто не в змозі. Вона не має чого проти поставити регіоналам.
Гонитва за добрим царем!
Роз’єднаність політичного табору націонал-демократів з одного боку, та апатія що охопила суспільство з іншого мають дуже просте пояснення. Зимою 2004 тільки невелика частка прибічників «помаранчевих» (переважно інтернет-інтелектуали та фахові менеджери) вийшли на Майдан з усвідомленням, що у слід за перемогою на виборах прийде важка складна нелюдська робота. Що мало обрати «потрібного лідера» – треба ще переламати «совкову» ментальність та подолати систему «відкатної економіки».
Таких була меншість.
Прикро це визнавати, але абсолютна більшість людей пішли на Майдан не за системними перетвореннями в своєму житті, а за «добрим царем». За тим хто швидко і головне безболісно змінить їхнє життя на краще.
Бренд «доброго царя» – не суто російське явище. Україна в своїй історії ніколи не була абсолютною монархією, тож з одного боку ідея «доброго царя» чи-то «ефективного менеджера» для українця позбавлена сакрального та містичного змісту. Теоретично «добрим царем» може стати будь-хто.
Разом із тим на заміну радянському «колективізму» прийшла ідея «особистості яка рухає історію». Піар-компанія здійнята пресою навколо «молодих демократій» Східної Європи та Путіна у Росії чимала посприяла появі цього бренду.
Логіка «шанувальників доброго царя» проста до примітивізму. Якщо цар не поліпшує «життя вже сьогодні» – він об’являється «поганим» і починаються пошуки нового «великого й простого». Певним чином саме ця обставина спричинила буцанину в демократичному таборі між Ющенком, Тимошенко, Гриценком, Яценюком, Тягнибоком, тощо. Суперечки між їхніми прихильниками відбувалися не з приводу політичних чи економічних програм того чи іншого кандидата. Суперечили з приводу «чий цар добріший».
Тим самим пояснюється нинішня апатія виборців націонал-демократичних сил – жоден з «царів» для більшості виборців не виглядає достатньо «добрим».
Тверде небажання політиків об’єднуватися навколо одної партії та одного лідера викликане саме цим хитанням виборця. Кожен боїться лишитися пасти задніх. Кожен сумнівається – ну як саме його спіткає стати тим самим «надією та опорою»?
Хитання насправді марні.
Суто теоретично існує вірогідність що ПР невдовзі дістане виборця до краю і той проголосує за опозиціонерів у такий кількості, що перелякає керівництво ПР від териконів до самого Межигір’я.
А далі що?
Навіть в разі приходу до влади «надія і опора» матиме щонайменше два негаразди з якими доведеться рахуватися. Це – ті самі Регіонали, спаяні клановою дисципліною, яких підтримує виборець зв’язаний ними роботою на їхніх же заводах. Не надто мудруючи вони псуватимуть «гаранту і надії» життя доти, доки він не облишить свою посаду на користь знову таки представникові Регіонів.
А ще «гаранту і надії» доведеться стикнутися з багатоповерховою машиною державної бюрократії, яка в умовах «відкотної економіки» звикла багато й смачно їсти. Бюрократичний спрут з одного боку саботуватиме всі рішення «гаранта», а з іншого – через підконтрольну пресу цькуватиме «гаранта» за провал проектів зірваних спільнотою бюрократів. Швидкого засобу долання цього бюрократичного монстра «з гори» в природі не існує. Грузія тут Україні не приклад – існує різниця між країною з населенням меншим за Київ і 46-мільйонною державою, третина населення якої ненавидить чинну владу просто без умов.
В таких умовах навіть у тричі талановитого «гаранта та надії» до «покращення життя вже сьогодні» та реформування країни просто не дійдуть руки.
Капіталістична відповідь «совку»
А, отже, результат такого «реваншу націонал демократичних сил» буде украй жалюгідний. Він мало чим відрізнятиметься від п’ятиріччя Ющенка з тими ж самими наслідками, якщо не гірше.
Подолати розбрат в націонал-демократичному таборі може тільки поява власного підґрунтя з числа виборця – такого собі дзеркального відображення промислово-робітничої основи Партії Регіонів. Потрібна верства людей які голосуватимуть за кандидата-опозиціонера не за гарні очі та солодкі обіцянки, а через певні економічні інтереси. У виборця ПР економічний інтерес самий простий та зрозумілий – робота на заводі що належить керманичу-регіоналу. Знайти таку саму основу в таборі націонал-демократів просто неможливо: серед них немає крупних олігархів, а в Центрі та на Заході країни не існує потужної промисловості. Виборець націонал-демократів переважно сам собі пан. В його хаті власна воля й тому наразі його хата – скраю.
На феодально-бюрократичну (а-ля Середньовіччя) модель від ПР може бути тільки одна відповідь – створення інститутів громадянського суспільства за західним взірцем з метою самозахисту громадян від свавілля влади. Нью-совок насаджує мий Регіоналами може зупинити тільки одна сила – професійні та громадські об’єднання за взірцем капіталістичних країн.
Опозиціонери мають збагнути – аби здобути впевнену перемогу своїх партій та своїх ідей, вони вже зараз мусять заходитися створювати та підтримувати інститути громадянського суспільства. Їм треба почати з самого спочатку – з підтримки пересічного підприємця.
Щодня в Україні тисячі підприємців ведуть у судах смертельний бій з владою за право працювати і будувати свій добробут самотужки. Більше половини з них хоч раз зверталися по допомогу до опозиційних політичних партій. Переважна більшість – отримали відмову. Політики-опозиціонери наче не розуміють що відштовхують від себе паростки майбутнього громадянського суспільства.
Зараз підприємці роз’єднані. Кожен долає труднощі самотужки. Об’єднання на кшталт підприємницьких незалежних профспілок серед них нечисленні. Але той самий шлях пройшла буржуазія всіх розвинутих європейських держав. Своїми постановами та Податковими кодексами Кабмін сам штовхає підприємців до об’єднання з метою протистояння владі.
Нинішня опозиція має збагнути, побудова громадянського суспільства – не дурна примха, а наявна необхідність для підтримки їхньої ж влади у майбутньому. Інакше поки опозиціонери граються у дорого царя, громадянське суспільство що народжується саме зараз, залюбки знайде собі нових лідерів вже зі свого середовища.