Запитання про єдність українського суспільства зазвичай розглядають крізь призму суспільної думки. Яка частка громадян поділяє спільну ідентичність? Наскільки широкий консенсус щодо нагальних політичних питань? Де пролягають лінії електоральних розколів? Зрештою, скільки з нас готові захищати Батьківщину у випадку масштабного вторгнення Росії? Усі ці запитання цілком слушні та важливі, адже нація, як колись зауважив французький історик Ернест Ренан, — це «щоденний плебісцит». Однак відповіді на подібні запитання мало що говорять про згуртованість суспільства, про стан внутрішніх зв’язків між громадянами. Нація — це, звісно, також спільнота, але все ж таки спільнота уявлена. Пропонуючи таке визначення, американський політолог Бенедикт Андерсон мав на увазі, що «представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їхньої співпричетності». З цим важко не погодитися, як і з тим, що здорове суспільство потребує солідарності, що формується в реальних спільнотах: родинах, місцевих громадах, парафіях, громадських об’єднаннях тощо.
Саме в таких спільнотах бере початок наше суспільне буття. «Набуваючи позиції щодо інших, ми набуваємо зобов’язання щодо батьків, родини, місця та спільноти, яким завдячуємо своїм вихованням, без якого людська тварина не здатна розвинутись у людську особу, — наголошував британський філософ Роджер Скрутон. — Людських істот у їхньому осідлому стані надихає ойкофілія, тобто любов до ойкосу (oikos із грецької — дім), що означає не лише дім, але й людей у ньому, а також навколишні поселення, які наділяють цей дім стійкими обрисами та тривкою підтримкою. Ойкос є місцем, яке не просто моє, але наше». І якщо соціалізацію особи, тобто її включення до системи суспільних стосунків, можна назвати подорожжю, то починається вона саме в таких спільнотах. Останнє, до речі, було одним із головних пунктів розходження ранніх консерваторів із французькими революціонерами, що надихалися ідеєю суспільного договору Жана-Жака Руссо. Останні вірили, що для постання нового республіканського ладу достатньо акту політичної волі, проте реалісти на кшталт Едмунда Бьорка вважали це нісенітницею, оскільки суспільний лад не формується зусиллям «згори», а радше проростає «знизу».
Читайте також: Унікальність моменту
«Жодна людина, — писав Бьорк, — не може звільнити себе від споконвічної залученості до суспільства з усіма його договорами, адже вона народжена своїми батьками і є плоттю від їхньої плоті».
Останнє твердження виражало здоровий глузд кінця XVIII століття. У традиційному суспільстві з його обмеженою соціальною та просторовою мобільністю людина була долученою до стабільної та щільної системи соціальних зв’язків і зазвичай помирала там, де й народжувалася. Але чи не перебільшуємо ми значення спільнот сьогодні, у ХХІ столітті? Що ж, завдяки глобалізації, технологіям та новим способам виробництва для декого космополітизм і справді став даністю.
Епідемія самотності. Книжка Роберта Патнема «Гра в кеглі наодинці», опублікована 1995 року, привернула увагу науковців до занепаду суспільної згуртованості в західних суспільствах
Однак «громадяни світу», чиє життя більше не прив’язане до певної місцевості й тамтешніх спільнот, (і яких британський журналіст Девід Гудхард дотепно назвав anywheres — тими, хто мешкає деінде), досі становлять абсолютну меншість. Наприклад, навіть сьогодні 60% дорослих британців мешкають у радіусі 30 км від місця, де вони жили у свої 14 років. Тих, хто веде номадичний триб життя, заледве можна вважати авангардом людства, а решту — тими, хто застряг у минулому. Сучасні кочовики — це радше особлива категорія людей, чий стиль життя продиктований специфікою їхньої зайнятості. Навіть багатомільйонне плем’я мігрантів, котрі шукають для себе нової батьківщини, врешті тяжіє до осілості й прагне соціального залучення — нехай навіть у межах своїх діаспор та етнічних анклавів.
Жага приналежності має не лише сентиментальну природу. Безліч досліджень, які ведуть із 1960-х, вказують на те, що особи, котрі мають розвинені соціальні зв’язки, також мають краще ментальне й фізичне здоров’я ніж ті, котрі потерпають від ізоляції. Стосунки, що формуються в родинному колі, спортивній команді, клубі за інтересами, релігійній громаді, сусідській спільноті чи громадській організації, підвищують нашу опірність стресам і тривожності, суттєво знижують вірогідність самогубства чи деструктивної поведінки. Існує навіть доведена кореляція між рівнем добробуту та якістю соціальних зв’язків: особи з низьким доходом значно частіше почуваються ізольованими. Річ, звісно, не лише в тому, що «багатство множить друзів, а бідного покидає й друг його» (Приповідки 19:4). Спільноти, до яких ми належимо, є джерелом соціального капіталу, від якого залежить наша успішність у майбутньому. До того ж згуртоване середовище допомагає своїм членам впоратись зі скрутними життєвими ситуаціями. Звичайно, «темний бік спільноти» вже давно став популярним кліше попкультури. Романи та кінострічки, у яких герой чи героїня викривають гидоти, що криються за чепурним фасадом єдності та взаємопідтримки, годі перелічити. Але це не змінює того факту, що приналежність до громади як була, так і залишається важливою передумовою людського щастя й добробуту, натомість самотність — хай навіть в обгортці романтичного індивідуалізму — значно скорочує наш шлях до домовини.
Соціальний клей
Важким випробуванням для згуртованості традиційного суспільства стала промислова революція. Давши потужний імпульс урбанізації, вона виштовхувала мільйони людей з обжитих теренів, виривала їх із системи сталих зв’язків і руйнувала спільноти, до яких належали покоління їхніх предків. Знайти собі місце в новому промислово-урбаністичному укладі таланило не всім, тому на певному етапі міста були переповнені люмпенами, здатними об’єднуватися хіба що в банди та натовпи. Але, як писав американський політолог Ірвінг Крістол, «історія усіх індустріальних суспільств — це історія поступового перетворення міської черні у народ. Там, де колись буржуазія протистояла масам, ми сьогодні маємо буржуазну масу». І важливу роль у цій трансформації зіграли спільноти нового типу, які почасти перейняли на себе функції цехів, гільдій, братств та інших віджилих форм. Наприклад, у Великій Британії відбувався бум добровільних асоціацій, різноманіття та масовість яких уже на початку ХІХ століття були без перебільшення разючими. Це були клуби за інтересами, товариства взаємодопомоги, етнічні та регіональні об’єднання, масонські ложі та ще багато інших. Усі вони не мали прямого політичного впливу, проте здійснювали чимало суспільних функцій, зокрема були важливим компонентом того «соціального клею», який тримав купи строкатий соціум перехідних часів.
Але час приносить нові виклики. Глобалізація, структурні зміни в економіці та інші тенденції знов підривають згуртованість суспільств. Наприклад, після відвідин Америки в 1831 році французький історик Алексіс де Токвіль був вражений пристрастю американців до об’єднання. «Існують не лише комерційні та виробничі асоціації, до яких належить широкий загал, але й тисячі найрозмаїтіших об’єднань — релігійних, моральних, серйозних, пустопорожніх, дуже широких і вкрай вузьких, надзвичайно великих і дуже маленьких, — писав він. — Ніщо, на мій погляд, не заслуговує більшої уваги, ніж інтелектуальні та моральні асоціації в Америці».
Читайте також: Синдром довіродефіциту
Але американський соціолог Алвін Тоффлер у книжці «Футурошок» («Future Shock», 1970) міркував про те, що ми рухаємося до світу, коли міжособистісні зв’язки ставатимуть усе менш тривкими, а стабільність спільнот підважуватимуть зростання мобільності та технологічна динаміка. Його прогнози почасти справдилися. 25 років по тому інший американський соціолог Роберт Патнем опублікував есе (яке пізніше розширилося до книжки) з промовистим заголовком «Гра в кеглі наодинці: занепад соціального капіталу Америки» («Bowling Alone: America’s Declining Social Capital», 1995), у якому констатував, що Сполучені Штати переживають гостру кризу суспільної згуртованості. Занепад ліг боулінгу — колись візитівки середнього класу — був промовистим виявом тенденції. Якщо в 1970-х до них належали понад 9 мільйонів американців, то наприкінці 2010-х — трохи більше мільйона. Звичайно, Патнему йшлося не лише про боулінг: він відзначав, що все менше американців відвідують збори місцевих громад, беруть участь у різноманітних комітетах та долучаються до інших громадських активностей. Ця тривожна тенденція зберігається й досі. «Американці менше залучені до суспільства, своїх сусідів,
своїх громад, інших людей. Їм бракує середовища сильної спільноти — і все більше американців є переселенцями у своїй країні, навіть у своєму рідному штаті чи місті. Вони чужоземці на власній землі», — писав 2019 року колумніст Washington Examiner Тімоті Керні.
Тоталітарний спадок
Останнє можна застосувати й до сучасного українського суспільства, хоча до такого стану ми дійшли дещо іншим шляхом. У той час, коли в західних суспільствах наростали тенденції атомізації, Україна знаходилась у тугих лещатах тоталітарної системи, яка не допускала жодних виявів дезінтеграції. Випасти з радянського соціуму було завданням непересічним: за це були передбачені цілком реальні санкції та покарання. У «країні Рад» плекався колективізм, який, здавалося, мусив надійно зацементувати згуртованість громадян. «Кожен за всіх — і всі за одного!» — повторювали покоління радянських людей, заучуючи «Моральний кодекс будівника комунізму». З погляду сухої статистики, громадянське суспільство в СРСР було більш ніж розвиненим. Право радянських об’єднуватись у громадські організації було записане в Конституцію СРСР ще 1936 року, і формально вони цим правом активно користувалися. Окрім профспілок, існувало буйне різноманіття молодіжних організацій, наукових товариств, творчих спілок, культурно-просвітницьких, спортивних, громадсько-політичних та інших об’єднань, до яких були залучені мільйони осіб.
Колективізм замість солідарності. Культ Павліка Морозова слугував руйнуванню самих основ суспільної згуртованості, що перешкоджала встановленню тоталітаризму
На позір, усі ці об’єднання нічим принципово не відрізнялися від громадських асоціацій у вільних суспільствах: вони також були добровільними, створювалися для задоволення тих чи інших потреб своїх членів. Проте насправді це була лише імітація громадянського суспільства, оскільки всі ці організації знаходилися під пильним наглядом і контролем державних та партійних органів. Членство більшості з них справді не було примусовим, але всі вони були вмонтовані в наявний політичний лад. За висловом історика Станіслава Кульчицького, вони були не більше ніж «привідними пасами» владної вертикалі. На відміну від правдивих добровільних асоціацій, вони не об’єднували суспільство, а, навпаки, атомізували його, підмінюючи живу згуртованість механічною єдністю. І якщо на Заході громадянське суспільство забезпечувало особі певну автономію від держави, то в СРСР його імітативні форми, навпаки, слугували додатковим інструментом контролю. Тож годі дивуватися, що з розпадом Радянського Союзу всі ці демократичні декорації розвалилися, а примусовий колективізм швидко заступила атомізація.
Крах СРСР відкрив перед Україною вікно можливостей, у яке задував не лише теплий вітер довгоочікуваних політичних змін, а й холодні протяги економічної кризи. Теоретично згуртовані громади повинні були пом’якшити її удар, але дива самоорганізації виявляв переважно кримінал, натомість атомізована більшість покладалася на хисткі стратегії індивідуального виживання. Якщо на початку ХХ століття в селищі Білолуцьк на слобожанських теренах Луганщини селяни власним коштом побудували три школи, земське училище, три корпуси лікарні та церкву, то в його останню декаду вони навіть не спромоглися врятувати від розграбування місцевий колгосп. Подібних прикладів можна навести безліч. Так само громадянське суспільство мало стати драйвером політичних реформ, склавши противагу радянському істеблішменту, але й тут успіхи виявилися не настільки блискучими, як можна було очікувати. Але чи могло бути інакше? Неформальні дисидентські спільноти на кшталт Української Гельсінської групи були винятками, а не правилами — більш-менш масово справді незалежні громадські організації стали з’являтися на теренах СРСР лише з 1987 року. І надолужити навички, атрофовані за 70 років радянської влади, за цей короткий час було неможливо.
Читайте також: Майже за Мопассаном. Чи стали проривом візити Емманюеля Макрона до Москви та Києва
Утім, атрофія — не надто точна метафора, оскільки періоду вимушеної пасивності передували десятиліття терору. Розкуркулення, колективізація, Голодомор, репресії, депортації та інші комуністичні злочини були не лише знищенням і пограбуванням українців. Будуючи «соціалістичне суспільство», більшовики руйнували витворені історією форми солідарності, не надаючи їм жодної реальної альтернативи. То був цілком тверезий розрахунок, адже здатність людей до самостійного гуртування становила пряму загрозу для «диктатури пролетаріату». Терор мав також моральний вимір. Заохочувана владою практика доносів та інфільтрація суспільства «сексотами» також підривали здатність суспільства до солідарності. Достатньо пригадати, що культовою фігурою пропаганди 1930-х (і аж до кінця 1950-х!) став Павлік Морозов — піонер, який нібито викрив батька-куркуля, за що його вбили власні родичі. Звичайно, реальні події суттєво відрізнялися від пропагандистського міфу, але це жодним чином не зменшувало його токсичності. І це також відповідало намірам влади, адже тоталітаризм, незалежно від офіційної фразеології, насамперед прагне доконечної атомізації соціуму, а отже — руйнування всіх, навіть сімейних солідарностей.
Тому в 1990-х сталося те, що сталося: у турбулентний період історії ми увійшли катастрофічно неготовими. Але події наступних десятиліть засвідчили, що, попри все, українське суспільство поступово відновлює навички гуртування. Помаранчева революція стала прологом до Революції гідності, що оприявнила колосальний потенціал самоорганізації та солідарності, який проявився також у волонтерському та добровольчому рухах. Однак то був лише впевнений старт, але зовсім не фініш, адже, на відміну від активної меншості, статистична більшість українців усе ще залишається атомізованим суспільством. І де шукати точок зростання суспільної солідарності — про це ми поміркуємо в наступному випуску Тижня.