Війна українців за незалежність триває століттями. Так склалося. Мільйони життів нація поклала на вівтар своєї свободи. І скільки ще покладе, ніхто не знає. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, ця боротьба не припиниться, доки перемогу не буде здобуто.
Що керує народом, який, мов фенікс, раз по раз умудряється відроджуватися з попелу, і де схована його сила, котру не здатні знищити ні розстрілами, ні голодоморами, ні ретельною асиміляцією? Де ховається той дух воїнів, який вибухає нізвідки, перетворюючи звичайнісіньких, здавалося б, забитих і байдужих обивателів на справжніх богів війни? Чому, незважаючи на всі надзусилля окупантів, вичавити з українців їхню суть так нікому й не вдалося? Інші народи давно впали під тягарем мук, а цей живий, та ще й знову і знову огризається, вимагаючи шанувати своє право бути собою.
Секрет простий. І всім без винятку зайдам, яким хотілося знищити українців та перетворити їх на придатну для травлення біомасу, він добре відомий. Тому за ледь не тисячолітню історію воєн і повстань майже не збереглося в нас могил наших героїв, немає й сліду поховань більшості князів, королів та гетьманів, залишилися поодинокі надгробки наших мислителів і геніїв. Кістки Богдана Хмельницького викинуті з його церкви в Суботові, могила Івана Мазепи в Галаці (Румунія) знищена, прах короля Данила Галицького в Холмі (нині Польща) досі не знайдений, домовина князя Костянтина Острозького, переможця над московитами під Оршею, підірвана разом з Успенським собором Києво-Печерської лаври в 1941 році, тіло Романа Шухевича знищене без сліду. Ті самі знамениті українці, чиїм кісткам пощастило не згинути в мороці історії й залишитися свідками минулої слави, за поодинокими винятками, поховані на чужині (від гетьмана Дорошенка до Степана Бандери). Цілі цвинтарі, на яких покояться українські вояки, є в Чехії та Польщі, США, Великій Британії, Австралії та Канаді; безкраї простори Сибіру й тундри всіяні українськими кістками, і всі вони варті нашої пам’яті. Тієї самої, яка у важкі часи воскресає «дух одвічної стихії», що миттю перетворює свинопасів на козаків і вже століттями не дає нам зникнути з лиця землі.
Читайте також: «Справжні герої мовчать». Як «списують» бойові втрати у штабах
Розмови про створення Пантеону великих українців лунають постійно, відколи Україна здобула незалежність. То стихають, то вибухають із новою силою. Після Помаранчевої революції 2005 року президент Ющенко навіть видав Указ «Про створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України», а згодом з’явилося відповідне розпорядження Кабінету Міністрів. У 2008-му був ще один Указ «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва», яким передбачалося спорудження в столиці меморіалу пам’яті борців за незалежність України, проте все це лишилося на папері. Як, зрештою, тільки в планах більшості приватних ініціатив перевезти на батьківщину останки визначних українців. «Не на часі», — традиційно звучала відмовка в таких випадках, і це «не на часі» справді мало під собою певне підґрунтя, бо Пантеон треба було спорудити ще в перші роки незалежності. Саме тоді для скріплення духу нації необхідно було ініціювати створення цього вельми символічного й водночас дуже змістовного об’єднавчого символу. Звільнений народ віддає шану своїм предкам-героям, які власним життям і смертю наближали його свободу. Але хто тоді про таке думав. Навіть у середовищі патріотів нерідко можна було почути це вбивче «не на часі». Ще невідомо, мовляв, що буде далі. «Україна не є достатньо незалежною, і в разі чого ми навіки втратимо останки наших героїв. Треба почекати». Дивлячись із висоти нинішніх подій, зрозуміло, що логіка в цих словах і справді була, але лише з погляду тих, хто не вірив в існування Української держави як доконаний факт. І що вже гріха таїти, причин не вірити тоді й справді було багато.
Що таке Пантеон і навіщо він потрібен? Чому саме сьогодні про його створення дедалі активніше дискутує громадськість і навіть чиновники повернулися до цієї теми? Верховна Рада ухвалила Постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України», якою знову ж таки передбачено створення в столиці Українського національного пантеону та рекомендовано Кабінету Міністрів розглянути це питання. Президент видав Указ «Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв», доручивши тому самому Кабміну його втілення, а згодом підписав розпорядження про організаційний комітет, який мав би займатися його створенням. Невже нині, у час, коли країна переживає такі страшні й важкі випробування, вперлося рогом у втілення в столиці цього складного й вельми недешевого проекту? Вперлося. І саме зараз, а не завтра чи колись потім. Бо саме тепер це і на часі, і дуже необхідно.
Читайте також: Вони тут із самого краю
Два роки тому українці пережили справжнє одкровення. Вони довели собі та цілому світові, що можуть і будуть вирішувати свою долю самі, не покладаючись ні на кого. Відтоді витекло багато води, але ще більше крові зросило українську землю, а з народу-мрійника українці знову перетворилися на воїнів. І незважаючи на всі втрати та труднощі, а часом і розчарування, вони впевнені, що вистоять, хай там що. Доведено не раз. Аргументи наводяться щодня, по всій довжелезній лінії зіткнення й у кожному куточку країни, де небайдужі правнуки прадідів великих крок за кроком відвойовують собі право на гідне життя. А Пантеон — це фундамент, який допомагатиме їм стояти й битися. Це стіна, на яку можна й треба спертися, коли здається, що боротися далі немає сенсу. Це таке собі джерело сили духу, яке ніколи не висохне, бо приклад героїв надихатиме нащадків завжди. Справжніх героїв, здатних не вагаючись віддати життя за Батьківщину.
Яким мав би бути український Пантеон, коли й де він з’явиться, питання все ще дискусійне. Хто там має бути похований, теж поки що не вирішено, є лише побажання та припущення. Очевидно, що меморіал не повинен перетворитися на грандіозний цвинтар у центрі Києва, бо в тому немає жодного сенсу. Напевно, це міг би бути храм, що, мабуть, найбільше відповідало б українському світогляду, хоча, звісно, можуть бути запропоновані і якісь оригінальні ідеї. Варто вивчити досвід інших народів: поляків, французів, англійців чи італійців, чиї пантеони вже багато віків є не лише гробницями, де покояться визначні постаті минулого, а й справжніми місцями паломництва та символами державності.
В Інституті національної пам’яті, наприклад, вважають доцільним, щоб Український національний пантеон як сакральне, символічне та виховне місце був комплексом культових і меморіальних об’єктів із каплицею-ротондою чи колонадою з криптою, де головною святинею стане могила Невідомого солдата, загиблого в теперішній московсько-українській війні, з полем почесних поховань, залою траурних церемоній і музеєм визвольної боротьби. Поруч із могилами героїв мали б відбуватися найважливіші державні церемонії та урочистості, складання присяги президентів і військових, вручення високих державних нагород, відзначення Дня Незалежності й обов’язково повинна цілодобово стояти почесна варта. І, звісно, відвідування меморіалу та покладання квітів до могили Невідомого солдата потрібно внести до дипломатичного протоколу, як це практикується в багатьох країнах світу.
Читайте також: Що має бути написано на прапорах ЗСУ
Сьогодні, як ніколи, нація потребує не лише переосмислення свого минулого, а й усвідомлення себе як єдиного предвічного цілого, «мертвих, живих і ненароджених», що вміє відстоювати свої інтереси та віддавати належне тим, хто формував її політичну традицію. Покоїтися в Пантеоні повинні найкращі, люди-символи, чиї постаті зможуть по-справжньому й назавжди об’єднати українців. І дуже важливо уникнути двозначності в цьому питанні.
Щодо адреси майбутнього меморіалу, то поки що серйозно розглядаються дві точки на мапі столиці: вулиця Інститутська в околицях Жовтневого палацу, де полягло багато героїв Небесної сотні, й пагорб над Дніпром біля Європейської площі, відомий як Арка дружби народів. Але знову ж таки все це лише пропозиції, які, мабуть, не є ідеальними й можуть не раз переглядатися.
І головне. Пантеон не має права стати ще одним бутафорним проектом для галочки чи відмивання грошей. На жаль, такі небезпеки існують, особливо зважаючи на схильність української політичної еліти всі хороші починання перетворювати на дешевий піар та власну вигоду. Цього дозволити ніяк не можна, як і не можна цієї справи затягувати, заговорити чи забути. Нині твориться нова доба української історії, боротьба за незалежність все ще триває, а тому віддати гідну шану українським героям, старим і сучасним, окрім гідного їх ушанування означатиме ще й створення надійного державницького запобіжника від усіляких там сепаратизмів, хохлізмів та більшовизмів на майбутнє.