Окрім Карла Маркса жоден філософ минулих двох століть не був таким політично впливовим, як Карл Раймунд Поппер. Хоча імперія, що спиралася на Марксові ідеї, зникла в 1989–1990-х, демократичні зміни, які призвели до її падіння, стали вражаючим підтвердженням поглядів Поппера.
І це за умови, що він аж ніяк не хотів бути пророком. У своїй роботі «Злидні історицизму» («The Poverty of Historicism», 1957), що спиралася на доповідь 1936 року, назва якої іронічно натякала на Марксів памфлет «Злидні філософії», Поппер категорично відкинув намагання «філософів-оракулів» виводити з історії «закони» й конструювати з них псевдонаукові обґрунтування для створення ідеальних суспільств. За Поппером історія не має іманентного сенсу, який міг би спрямовувати суб’єкт до вищих цілей. Досягнення суспільного прогресу й покращення життя людей можливе лише завдяки відповідальним суб’єктам, які, щоправда, будь-якої миті можуть помилитися.
Читайте також: Демократія – ключ до вирішення всіх проблем?
У повоєнний час вийшла найвідоміша праця Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» («The Open Society and Its Enemies», 1945), у якій він із погляду історії думки обґрунтував свій спротив усім різновидам тоталітарної філософії. Тоталітарне мислення не було для нього продуктом ХІХ чи ХХ століття. Він відслідковував його ще в Платона, у заклику якого до ієрархічно структурованої держави Поппер бачив прамодель «повстання проти свободи». Ще рішучіше, аніж грецького класика, Поппер відкидав Геґеля, називаючи його філософським шарлатаном та інтелектуальним дурисвітом. У Геґелевому «діалектичному» методі він бачив лише підривання здорового глузду задля виправдання надпотужної авторитарної держави.
Поппер уважав Геґеля ключовою негативною постаттю філософії, адже на нього покликалися і ліві, і праві тоталітарні ідеології. Поппер однаково палко відкидав будь-які соціалістичні утопії та зневажав проповідників закритої «національної спільноти». Учення про етнічно гомогенну націю було для нього лише архаїчним ординським мисленням.
Ліві не любили Поппера за його обстоювання «обороноздатної демократії» і сильне військове відлякування з боку Заходу. Та народжений 1902 року у Відні в ліберальній і секулярній єврейській родині (батьки перейшли до протестантизму ще до його народження) Поппер встановив стандарти, якими не можна нехтувати. Водночас він виходив із тієї самої центральної ідеї, що й у своїх суспільно-теоретичних працях: закриті системи, стійкі до будь-якої критики, не здатні до поступу, вони придушують усяку духовну незалежність і креативність та врешті занепадають через власну інертність. Натомість відкриті системи готові навіть до ризику ревізії начебто необхідних істин, а тому не лише гуманніші, а й виявляються результативнішими й успішнішими. Наукові та політичні системи прийнятні лише за умови їхньої здатності вчитися й готовності до самокорекції.
Із цього Поппер виводить свій метод пізнання, відомий як «фалібілізм»: критерієм раціональності теорії є не її емпірична доведеність, а навпаки, спростовність. Будь-яка теорія може бути лише приблизним значенням істини й залишається дійсною, аж доки на її місці з’явиться інша, краще обґрунтована. До того ж від філософії та науки Поппер вимагав чіткого, цілеспрямованого мислення і зрозумілої всім мови.
Читайте також: Демократія важлива: де і чому?
Цими поглядами Поппер, громадянин Великої Британії, який у 1965 році отримав лицарський титул, а 1994 року помер у Лондоні, звів нове підґрунтя для саморозуміння західних демократій. Його концепти «відкритого суспільства» і «критичного раціоналізму» об’єднували скепсис постідеалістичного громадянського суспільства зі спадком просвітництва та вірою в безмежні можливості покращення людських взаємин. Поппер закликав знову і знову ставити під питання навіть позірно безсумнівні наукові істини, і попри всі форми релятивізму водночас дотримувався гіпотези про об’єктивну правду та єдність знання.
Сьогодні, коли дезінформаційні апарати тоталітарних держав і їхніх популістських приспішників усіх мастей систематично намагаються розмити грань між фактами і фікцією, брехнею і правдою, звернення до Попперової теорії пізнання має вирішальне значення. І хоча вічної абсолютної істини бути не може, але постійне прагнення якомога більшого наближення до обов’язкових для всіх істинних висловлювань про дійсність залишається невід’ємною заповіддю для вільних, освічених суспільств. Відмова від цього права на користь визнання рівноцінними однорангових «суб’єктивних правд», незалежно від рівня вмісту в них істини, відкриє шлюзи всім видам ірраціоналізму, а отже, і зловживанню вільною думкою авторитарними й тоталітарними маніпуляторами.