Війна завжди має той вимір, який стосується не так мирних жителів і комбатантів, як загрози історико-культурним об’єктам у зоні воєнного конфлікту. За два роки російсько-українського протистояння це питання лишалося поза увагою нашої держави, зокрема і через довоєнний стан справ, коли пам’яткоохоронною роботою не надто переймалися. Першими увагу на проблему збереження археологічних пам’яток у зоні АТО звернули ті з українських археологів, які пішли воювати на початку бойових дій. Тижню вдалося поспілкуватися з археологами, які провели детальніший моніторинг того, як історичним артефактам ведеться поблизу лінії розмежування.
Мла над Танаїсом
Донбас здавна був зоною суцільного різночасового поселення людини. Нерідко давні культури до себе притягувала долина Сіверського Дінця, заплавою якого зараз проходить частина лінії розмежування між територіями, які контролює офіційний Київ, та окупованими бойовиками «ЛНР» і «ДНР». На берегах цієї річки розташована ціла низка археологічних пам’яток різного часу. Серед них багато унікальних, зокрема які належать до різних культур степового енеоліту. Тут є поселення скелянської культури (друга половина V — початок IV тис. до н. е.): її представники одними з перших почали кургани, і ставити на верхівках кам’яні знаки (відомі всім антропоморфні баби). Тут-таки на тисячу років пізніше сформувалася дереївська культура, що є однією з найдавніших культур конярів на українських теренах. Тамтешня ямна культура ранньої бронзової доби (ХХХ–ХХІІІ ст. до н. е.), за твердженнями археологів, не має аналогів у світовій системі культур епохи бронзи. Її давні представники одними з перших почали використовувати колісний транспорт, тобто вози і гарби, активно займатися металообробкою та литвом. Світовій культурі вони подарували низку цікавої поховальної лапідарної скульптури, зокрема кам’яного ідола зі Сватового Луганської області, який датується ІІІ тисячоліттям до н. е., а також відомого на весь світ Керносівського ідола. Згодом ці краї заселяють племена скіфів і сарматів, про яких пише Геродот, також остготи, алани, хозари, печеніги, половці та ін. Славнозвісний половецький степ Дешт-і-Кипчак — це також тут.
Читайте також: Незалежність мало здобути, треба навчитися бути гідними її
«Фокус на археологічні пам’ятки ми зробили тому, що в лінії зони розмежування вони потрапляють під прямий вогонь. Нині лінія фронту в Луганській області безпосередньо проходить заплавою річки Сіверський Донець, де сконцентровано поселення від найдавніших часів і фактично дотепер. До багатьох із них нам не вдалося добратися, оскільки майже вся ця зона замінована. Дослідити стан тамтешніх археологічних об’єктів без загрози життю практично неможливо», — розповідає Сергій Теліженко, співробітник Інституту археології НАНУ. Він також зазначає, що вдалося відвідати різні археологічні об’єкти на території Новоайдарського, Станично-Луганського й Попаснянського районів.
На території Станично-Луганського, за словами експерта, розташовано дуже багато давніх пам’яток, особливо на лівому березі Сіверського Дінця. Він низький, піщаний, і саме там скупчилися археологічні стоянки, поселення, середньовічні містечка. Правий берег нині контролює «ЛНР», і здебільшого там містяться кургани різного часу. «Нас цікавила Кибикінська стоянка доби неоліту-бронзи, Теплянський городок біля селища Артема, низка інших об’єктів. Побачити їх не вдалося. Річ у тому, що згадана стоянка розташована за пунктом пропуску, та ще й замінована так, що навіть місцевий люд не ходить. До того ж там тривали бойові дії, тож поверхня землі вельми пошкоджена. Те саме стосується і Теплянського городка, пам’ятки XVIII ст., який також розташований упритул до лінії розмежування», — зазначає Теліженко. Усі давні поселення коло лінії розмежування (зокрема, Муратове, Донецьке, Оріхове-1, Вільхова-5) прострілюються, вкриті розтяжками, мінами, окопами завглибшки мінімум метр. Археолог констатує, що там пошкоджено культурні шари, які залягають неглибоко, десь на 60–70 см. Ті пам’ятки, що розташовані принаймні за кілометр від цієї лінії, є легшими для інспекції. Це поселення Капітанове, Занівське (багатошарова пам’ятка, що охоплює часи від неоліту до скіфської доби), стоянки Туба. Усі вони, за словами спеціалістів, у більш-менш задовільному стані, хоча перша зі згаданих пам’яток була обстріляна «Градами».
Найбільш знаними археологічними об’єктами степового регіону України, зокрема й Донбасу, є кургани. Власне, ідеться про споруди давньої архітектури поховального призначення. Ті з них, які розташовані безпосередньо біля лінії розмежування, поблизу зон бойових дій, використовуються як військові об’єкти обома сторонами протистояння. Там облаштовують пункти спостереження, викопують бліндажі, риють окопи. Також на кургани заїжджає важка техніка. Найкритичніша проблема — це розкопки курганів, які облаштовані таким чином, що під земляним насипом закладено кам’яне перекриття, а вже під ним міститься саме поховання.
Читайте також: 15 архітектурних перлин України, які ще можна врятувати
Значно гірші справи, за словами експертів, із курганами на правому березі Дінця, у Попаснянському районі, поблизу селищ Тошківка, Новотошківське, Врубівка, Комишуваха, де постійно лунають вибухи. Турбує ситуація з Тошківським курганним полем, на якому розташовані насипи заввишки від 4 до 6 м: їх видно з відстані понад десяток кілометрів. На двох із них обладнано ескарпи, тобто вогневі точки з низкою шанців-ходів. Чи зруйнували вони тамтешні артефакти, невідомо. Річ у тім, що кургани вміщають не одне поховання. На старих могли робити нові могили, насипати півкургани, здійснювали захоронення у міжкурганному просторі. Узимку 2015-го Тошківку обстрілювали з «Градів» із південного сходу. Перепало й цим пам’яткам. Біля відтинку траси, яка сполучає Луганськ і Станицю Луганську, поблизу монумента князеві Ігорю на узвишші міститься ще одна курганна група, на якій терористи «ЛНР» облаштували укріплену вогневу точку та яку неодноразово обстрілювали. Очевидно, така сама доля спіткала кургани у Веселій Горі, звідкіля відкривається панорама на місто Щастя та села Трьохізбенка й Петрівка. Експерти зазначають, що, як у випадку з курганами, поряд зі стоянками та поселеннями (і тими, які зачепив збройний конфлікт, і тими, що уникнули його) не знайдено жодного вказівного чи розпізнавального знака, який дозволив би членам збройних формувань ідентифікувати ці об’єкти як культурні цінності.
Значно більше давні насипи страждають від діяльності фермерів, а також від нинішніх грабіжників. Після того як служба охорони культурної спадщини залишила ті регіони, у зоні АТО ніхто не контролює ситуації з чорною археологією. Моніторинг курганів на лівому березі Сіверського Дінця виявив свіжі грабіжницькі ями. «Ті, хто займався чорною археологією, нині користуються нагодою й досі активно копають. Є такі, що заїжджають до зони АТО з металошукачем. На блокпосту цю особу не зупинили, людина поїхала далі», — сумно констатує Сергій Теліженко. Додає, що активізацію потоку археологічних знахідок із конфліктної зони видно на сайтах чорних археологів. Зокрема, ідеться про фібули римського часу, — очевидно, готські, — знайдені на території Луганщини. Для цього регіону то унікальна знахідка. Але, на жаль, ані про місце, де їх відкопали, ані про них самих українські науковці інформації не отримають. Наші військові не усвідомлюють, що несанкціоновані розкопки є правопорушенням. Так само як і не розуміють, що чорні археологи розкрадають національне культурне надбання, що це карний злочин, який не залежить від того, на якій території та за яких обставин він скоєний.
Чи можна використовувати кургани, навіть для облаштування вогневих точок, але щоб не знищувати давніх поховань? Так, можна. Як зазначає Олексій Біда з Української Гельсінської спілки з прав людини, захищені об’єкти, яких стосуються статті гуманітарного права, можуть за потреби використовуватися у військових цілях, якщо необхідною є воєнна перевага в певний момент. «Як саме використовуватися — передбачено певними поправками до сучасного гуманітарного права. Це, на мою думку, може стосуватися також і давніх курганів. Але практики, як те можна робити, мають бути обговорені й прописані», — ділиться думками експерт. Найпростіше, це рити шанці в підніжжя кургану напівкільцем, аби не руйнувати підкурганних давніх поховань, які й становлять історичну цінність. Нині військові також зводять укріплення другого і третього рівнів у тилу, тобто за 20 і 40 км від лінії розмежування. Олексій Біда зазначає, що ефективно такий процес ніхто зі спеціалістів пам’яткоохоронної сфери не відстежує, бо це, зокрема, не закріплено на законодавчому рівні. «Археологи мають отримати реальний механізм впливу на процеси, які відбуваються. Принаймні внести до статуту низку практичних рекомендацій щодо того, як на певних археологічних об’єктах звести ті чи інші військові укріплення, щоб не зруйнувати історичної пам’ятки», — констатує він. І додає: «Боюся, що в обох сторін цього конфлікту взагалі не виникає дилеми: використовувати чи ні культурні об’єкти у військових цілях. Зокрема, на руку цій ситуації низька правова обізнаність. Треба враховувати, що якийсь пагорб не лише дає перевагу за висотами, а й має історичну цінність. Ще за Другої світової війни на курганах будували дзоти. Археологи стикалися з тим, що коли шар за шаром розкопували такі пам’ятки, то першим знаходили відлуння останньої війни — залишки окопів, дзотів, боєприпаси тощо».
Читайте також: В окупованому Криму обвалилася одна з веж Генуезької фортеці – ЗМІ
Окрему проблему для проведення в зоні АТО моніторингів археологічних об’єктів становлять їхні реєстри, які є як в Інституті археології НАН, так і в Мінкульті. Хоч як дивно, але на міністерському сайті в розділі про нерухомі пам’ятки паспорти різноманітних археологічних пам’яток не фігурують. Ці реєстри створювалися 30–40 років тому, тому є застарілими, заплутаними, на паперових носіях. Зрозуміло, що до координат GPS вони не прив’язані, лише до таких маркерів, як стовпи кілометражу траси, чи до якихось об’єктів інфраструктури, що вже десятки років як не існують. Нині цими реєстрами займаються відділи культури облрад, тобто чиновники, а не археологи.
Для початку щось треба змінити на рівні державного законодавства, передати справу в руки фахівців, оновити й оцифрувати реєстри, промаркувати культурні об’єкти спеціальними знаками. Допоки цього не зроблено, наша держава фактично не знає, яку археологічну спадщину вона має і де ці об’єкти розташовані загалом. Не знають цього й ті, що контролюють тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей, бо для них кургани є не давніми унікальними пам’ятками, а лишень пагорбами, які дають перевагу за висотами.
Скупою мовою права
За два роки, упродовж яких на сході України тривають бойові дії, держава не ухвалила жодного документа про захист культурної спадщини під час збройного конфлікту, зокрема й Другого протоколу до Гаазької конвенції 1999 року. Це робить діяльність «Блакитного щита» — організації, яка є своєрідним аналогом Червоного хреста, але в культурній сфері, — проблематичною в Україні. Практика свідчить, що норм, які стосуються згаданого питання і є чинні в нашій країні, не вистачає навіть для часткового вирішення проблеми тієї культурної, зокрема археологічної, спадщини, яка опинилася на лінії вогню.
На сьогодні в Україні у випадку збройного конфлікту захист культурних цінностей регулюється кількома законами, зокрема «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини». Правовий режим захисту культурних надбань деталізується також у підзаконних нормативно-правових актах, насамперед у наказах Міноборони.
В ЗСУ діє «Керівництво по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України», затверджене Наказом Міноборони від 11 вересня 2004 року № 400, де прописано механізм захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Пункт 1.2.52 цього документа визначає, що всі культурні об’єкти та їх персонал повинні бути належним чином позначені відповідними розпізнавальними знаками. Далі в різних пунктах цитовано положення Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 1954 року та прописуються заборони знищувати, пошкоджувати, розкрадати культурні цінності. У пункті 5.1.17 ідеться про теоретичну підготовку військовослужбовців у сфері міжнародного гуманітарного права, визначено питання щодо захисту культурних цінностей, на які військовослужбовці мають знати відповідь. До Керівництва додаються правила позначення культурних об’єктів згідно з міжнародним гуманітарним правом. Зокрема, запропоновано використовувати розпізнавальні знаки, уведені згаданою конвенцією 1954 року. Вона також визначає зобов’язання держав та недержавних учасників збройного конфлікту щодо охорони та поваги до культурних цінностей. Зазначимо, що Конвенція зобов’язує всіх утримуватися від нападів на культурні цінності, використовувати їх у воєнних цілях, від грабування та знищення.
Читайте також: ЮНЕСКО: агресія Росії загрожує культурній спадщині у Криму
Крім того, у разі збройного конфлікту захист культурних цінностей регулюється ратифікованими Україною міжнародними договорами, які відповідно до ст. 9 нашої Конституції є частиною вітчизняного законодавства. Ідеться про Конвенцію щодо захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, Конвенцію про охорону культурної та природної спадщини 1980 року та Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1982 року. Два останні документи безпосередньо не стосуються збройного конфлікту, проте перший із них вимагає поваги до культурної та природної спадщини інших держав, а другий визначає необхідність забезпечувати повернення культурних цінностей, вивезених з окупованих територій.
Як зазначає Олексій Біда, Закон «Про охорону культурної спадщини» не містить спеціальних норм щодо захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Втім, у ньому визначено перелік та зміст заходів, які мають реалізовуватися в рамках охорони культурної спадщини. Це, зокрема, запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, відповідного використання, консервації, реєстрації об'єктів культурної спадщини. Законом визначено й компетентні органи, що повинні здійснювати управління об’єктами культурної спадщини, серед яких названо Кабінет Міністрів України, Міністерство культури України, обласні, районні, Київську та Севастопольську міські адміністрації, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради. Стаття 27 Закону визначає, що в разі виникнення загрози культурним об’єктам компетентний орган (його визначення залежить від статусу пам’ятки — національна чи місцева) повинен вжити необхідних заходів, а саме змінити вид чи спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування.
Збройний конфлікт, на думку фахівця із Гельсінської спілки, потрібно вважати одним із факторів небезпеки, що вимагає застосування одного зі згаданих вище заходів. Аналогічно регламентується захист культурної спадщини в Законі України «Про охорону археологічної спадщини».
Одним із прагматичних кроків України в нинішньому конфлікті є збір інформації щодо всіх можливих фактів порушення гуманітарного права країною-агресором. Ідеться не лише про випадки злочинів проти людяності, а й завдання шкоди українській культурній спадщині, мародерства, чорної археології. Усе це робить картину російської агресії супроти України значно красномовнішою, такою, що потребує розслідування та відповідного покарання винуватців через міжнародні суди.