Марта Кравченко — модна художниця, попри заборону дівчатам здобувати академічну освіту, у якийсь спосіб вона таки навчалася живопису в академії мистецтв; ходять чутки, що посприяли зв’язки її багатої шляхетної родини (по материній лінії). У Марти нині проблеми зі здоров’ям: майже не спить, мало їсть і різко втрачає вагу, її млоїть. Подруга-скульпторка Анна Айзенберг, з якою Марта орендує майстерню, дає колежанці пораду звернутися до модного лікаря Антонія Кайзерфельда, він кузен Анни (по матері). Інші лікарі ставили діагнози — істерія, меланхолія, але Антоній бачить, що жінка фізично виснажена, і береться їй допомогти.
Оглядаючи пацієнтку, Антоній, природно, торкається тіла Марти. Жінка червоніє, відводить погляд. Вона сприймає дотики лікаря як пестощі. І справа навіть не в тому, що панянка Кравченко сексуально активна, а її партнер давно не з нею. Та й не німфоманить Марта потай. Тут інше. Для неї дотик — це не діагноз, як для Антонія, лікаря, що, торкаючись, відкриває наслідки й результати роботи організму. Дотик для Марти — прогноз, він для неї є тим, у чому дія лише зароджується. Марта — художниця, її робота починається, коли вона пензлем торкається паперу. Антоній — лікар, його робота закінчується, коли він заплющує померлому очі.
Ті двоє — люди з докорінно іншими культурними кодами. Нам це покаже простий дотик уже десь на двадцятій сторінці роману. Вона бачить світ за мить до створення, він — за мить до зникнення, вона — таким, яким був задуманим, він — таким, яким спромігся стати. І це відрізняє Марту-мистикиню від Антонія-науковця.
З одного нейтрального дотику під час медичного огляду починається роман, у якому спробують полюбити одне одного двоє, що мислять у радикально різні способи. Починається роман, у якому це не завадить одній людини допомогти іншій, коли та потребує допомоги. Коханець називає Марту «апокрифом», адже вона «неканонічна», нетипова себто жінка. Їхню історію поетка, а тепер уже й прозаїкиня Катерина Девдера назвала «Віндобонський апокриф».
Fin-de-siècle і доволі традиційний для прописування реалій цієї епохи Відень, то не сам він, а солодкаве (ох, дуже-дуже солодке, правду кажучи) уявлення про імперію Габсбургів. Умовний казковий Відень — на правах тридесятого царства, де панянка, що зносила три пари чобіт, нарешті знайде свого збіглого коханця. І все чесно, позаяк роман таки наслідує структуру чарівної казки: порушення табу — подорож у компанії помічника — відновлення гармонії. Але чи часто ви бачили чарівні казки, де за помічника-фамільяра тій, хто проходить квест, слугуватиме лікар-фізіолог, схиблений на психоаналізі, який щойно входить у моду? Так отож. Буде цікаво.
Сюжет «Віндобонського апокрифа» складають три любовні лінії.
Марта закохана в Стефана Лупула. Уперше вона побачила його ще підліткою: приїхала в гості до родичів у Київ зі своїх Карпат, а Стефан там працював над фресками Володимирського собору й крутив роман з дружиною мецената. Він відомий і впливовий угорський художник. Вона романтичне дівча. Наступний раз вони зустрінуться, коли Марта, перебравшись на юнака, братиме в академії уроки живопису, Стефан буде її викладачем.
Марта тут — Башкирцева, звісно, Марія Башкирцева, це вона відбивається в Марті. Щоденники Башкирцевої, скульпторки й письменниці, харків’янки, яка навчалася живопису в Паризькій академії Родольфо Жуліана — ідеальний зразок істеричної дівочої прози (тут нема оцінки, це визначення), які Девдера вдало стилізує, коли пише про перипетії стосунків Стефана й Марти. Менш чітко, але в Стефані проступає мигцем Врубель. Дві зболені душі, які ладнають виставу, де одне іншому — за режисера й глядача.
Пролог роману — прогулянка Марти й Стефана, ми нічого ще не знаємо про цих двох. Але вона погрожує самогубством, якщо він не забере її із собою у свою країну. І стрибає в річку: «Лови мене або кинь!». Він кидається за нею, щойно назвавши її Кармен… Драма! Більше драми! На кількох сторінках нам розказують фантазію жінки про тирана, якому та надала право над собою панувати, а тепер його підкоряє своїй волі. До речі, Стефан її з річки виловив, але у Відень же таки із собою не забрав. Це ми вже далі взнаємо.
Поетична книжка Катерини Девдери 2019 року зветься «Листи до Майстра», і власне ця лірична книжка — освідчення старшому чоловікові, який вплинув на духовне, насамперед духовне життя юної дівчини. Галатея за мить до того, як усвідомить свою автономність від Пігмаліона. Нині ця книжка поезій здається далеким контекстом уже роману Девдери, де той же сюжет набуде чіткості-тривалості, що забезпечити може лише проза, лірична ніжна проза. Надто драматичні жести героїв «Апокрифа» не менш щирі за ту тонку лірику, Стефан і Марта граються в пристрасть, але це не значить, що вони брешуть про неї. Світла, пишно написана історія Девдери їхнім іграм личить.
Любовна історія номер два.
Анна закохана в Антонія, який залюблений у Марту. Анна й Антоній зростали разом. Вони дуже близькі та потребують одне одного, але лише Анна усвідомлює природу цих стосунків. Для Антонія вона лише двоюрідна сестра, кумедна мала з його дитинства, яка божилася вийти за нього заміж будь-що.
Книжкова оглядачка Валерія Сергєєва вже підмітила непряму цитату в «Апокрифі» з класичного нарису Фройда «Марення і сни в “Градиві” Єнсена». Фройд аналізує повість Вільгельма Єнсена, у якій юний археолог закохується в дівчину, чиє зображення прикрашає античний барельєф і, керуючись своїми снами й видіннями, він ту панянку таки знаходить. Якби цей омаж Фройду в Девдери був випадковим збігом, а не авторським задумом, то було б прикро: надто бо елегантна складається алюзія. Але й будь-який збіг у світі, що пише Девдера, симптоматичний.
Анна — сновидиця. Вона, працюючи з мармуром, бачить видіння на межі сну і яві, у яких до неї приходить чоловік — Антоній. Вона його матеріалізує з каменю, але то не портрет чоловіка, з яким Анна знайома з дитинства, це матеріалізація її еротичної фантазії про нього. І він прийде до її дверей, нагий, як його пластичний портрет, холодний деспот, над яким вона тепер панує, як і в її фантазії. А на практиці вона отримує чоловіка, який круто підсів на морфій, що тоді входило в моду серед лікарів, і сам уже готовий плутати марення та реальність… Благословенний небесами союз. У цьому світі не просто приймають божевілля іншого, а відповідають на нього власним.
Мрія-марення за Фройдом є способом, у який реалізуються бажання. Єдиний доступний дорослим людям спосіб. Те, чим ми не можемо бути в дорослому житті, ми стаємо у своїх снах. І ким же снять себе герої Девдери? Дівчатами тонкої душевної організації та водночас шалено сильними. Усі як один — оригінальними вправними митцями. Усі як один здатні віддано любити. Усіх люблять віддано навзаєм.
Любовна історія номер три, яка править тут за «противагу» першим двом, такою собі перевіркою на реальність (й «Апокриф» цю перевірку не проходить, залишаючись в апології чарівної казки).
Гриць закоханий в Анну, а на нього кинула оком юна танцівниця-циганка. Український юнак літом, коли Анна й Антоній приїздили до дідуся в Карпати, розважав панів. Він і тепер це робить: возить їх, доставляє їжу й мармур, кидає одну-другу дотепні репліки. Не приховує своєї пристрасті до віденської панянки. Благородний дикун такий собі. Він усвідомлює, що його союз із Анною — мезальянс, скульпторка не буде жити в селі й пасти з ним ягнят. Утім, циганка, яку він викрав з табору, теж навряд це робитиме. Тут є цікавий момент: брилу мармуру, з якого Анна витеше портрет Антонія, у Карпати доставив саме Гриць. Він посередник в їхній фантазії, що переводить бажане в реальне, він психоаналітик, даруйте. А терапевт тут не завадить.
Імена в усіх тут, звісно, промовляють. І промова ця — фантазія про кровозмішання й батьковбивство (авторка сама дала в руки цей фройдівський молоток, відмовитися від спокуси всюди бачити цвяхи несила).
Марфа — «пані, господиня» та сестра Лазаря, що нагодувала Христа, а не омивала йому ноги, Марта опікується, а не поклоняється. Цей шлях мусить пройти й пані Кравченко, учитися піклуватися, а не обожнювати. Анна — «благодать», це вона народить Марію, яка народить Бога. Стефан — це вінець на чолі верховної богині Гери, покровительки матерів. Антоній готовий до бою, а Григорій ні на мить не втрачає пильності й не спить (у світі суцільних сновид). Бачите, як взаємодіють між собою їхні імена? Оце апокриф про Велику Богиню-матір та її захисників.
В «Апокрифі» насправді катма матерів, хіба мама Гриця жива. Мати Анни недавно померла, і та з батьком не уміє її оплакати, хоча в сюжет героїня ввійде з реплікою, що готує мамині коронні страви — вона тужить і не хоче про цю тугу говорити. Мама Марти спочатку потрапила в гучний скандал: панянка із відомого аристократичного роду, графиня Ліхтенштейн, віддалася за українця, молодого ботаніка, і родина її зреклася. Мати Антонія — єврейка, яка вийшла за німця-аристократа, покинула чоловіка-професора й утекла з родини зі студентом біології. Малому було три роки. За материнську постать в Антонія — кухарка-служниця Рахіль, годує-нянькає та піклується про дорослого хлопчика. Але до певного віку ростила Антонія не Ева і не Рахіль, а годувальниця Марія. Антоній ріс у неї до трьох років, поки його в годувальниці не забрали: та очікувала на маля й народила дівчинку. Мати Марти теж звалася Марією, новонароджене маля годувальниці назвали, нібито, Марфою.
Процитую я все-таки те есе Фройда про «Градиву» трішки: «Розвиток психічного захворювання починається з миті, коли випадкове враження пробуджує забуте й місцями еротичне переживання дитинства».
Ні, Марта не молочна сестра Антонія. Ці збіги юнаків-ботаників і Марій-Март — це суто збіги в сюжеті, але в змістах «Апокрифа» — то свідомий провокативний хід. Марта й Антоній не родичі, їхнє кохання не є переступом, табу на інцест не працює, але ті збіги біографій вносять вельми посутній флер романтичного інцесту брата із сестрою. Романтичного — у сенсі щедро опрацьованого поетами-романтиками, вони в такому зв’язку добачали алегорію бунту проти влади батьків. Зрештою, і шлюб кузена та кузинки, які виросли разом, тут теж у цьому ключі варто читати. І от у цьому всьому мали б розібратися батьки, які прийдуть й чітко скажуть: «Се — моя дитина. Се не моя». Але в цьому світі померли матері, а який батько знає, від кого народжену дитину він ростить, га?
Не бувши інцестом, любовні стосунки у світі «Апокрифа» стають шлюбом брата й сестри. Антоній та Анна — кузени. Антоній та Марта — нібито молочні брат і сестра. Гриць та Анна зростали разом. Марта та Стефан: він, коли її було 12 років, зобразив її на фресці — вона була ангелом, що приніс благу звістку Марії.
У вимірі міфологічному від інцесту родяться світи. У вимірах «Апокрифа» нібито існує всього лише ці шестеро людей, закоханих одне в одного, і жодний не залишається без взаємного кохання. Цей світ сотворили ці шестеро, перехресним, вибачте, опиленням, — перша генерація після сотворіння, не боги, звісно, але деміурги. На те воно й книжка про любов художниці — кохання, що творить.
«Віндобонський апокриф» Катерини Девдери — з тих книжок, які дуже по-різному прочитають різні люди, залежно від того, якими культурними кодами вони тут і зараз оперують. Як книжку-діагноз. Як книжку-прогноз. Але вона торкає буквально з першого описаного тут дотику. Лікар Антоній бере художницю Марту за руку й починається… казка.