«Постмодерн — неминуча характеристика сучасного суспільства, яку має враховувати будь-яка притомна соціальна теорія» (Девід Вест).
Фредріка Джеймісона, якому у квітні виповнилося 90 років, називають «імовірно, найважливішим культурним критиком, що пише англійською мовою сьогодні». І хоча його вважають марксистом (у 1960-ті роки Джеймісон перебував під впливом Вальтера Беньяміна, Ґеорґа Лукача, Теодора Адорно, Герберта Маркузе й Ернста Блоха), але палітра його інтересів настільки широка, що його складно звести до певного кліше, а його творчість охопити в одному есе. Він має надзвичайний діапазон дослідницьких тем, який охоплює все: від архітектури до наукової фантастики, від роману XIX століття до кіно, від філософії до експериментально авангардного мистецтва. Ще 1959 року він захистив докторську дисертацію, присвячену теорії літератури й художнім творам Жана-Поля Сартра (пізніше вийшла окремою книжкою «Сартр: походження стилю», 1961).
Джеймісон — такий собі «різноробочий дослідник з надзвичайно широкими інтересами», як пише про нього його український перекладач Петро Дениско. У книжках цього американського інтелектуала читач знайде і зацікавленість Бальзаком, і дискусії з Теодором Адорно (наприклад, у «Пізній марксизм: Адорно чи постійність діалектики», 1990). Щодо марксизму, то для Джеймісона це радше горизонт, який задає конфігурацію складного поля всіх його досліджень. Ось лише деякі книжки автора: «Сартр: витоки стилю» (1961), «Марксизм і форма» (1971), «В’язниця мови» (1982), «Політична несвідомість: розповідність як соціально-символічний акт» (1981), «Пізній марксизм: Адорно чи життєздатність діалектики» (1990), «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму» (1991), «Геополітична естетика: кіно і простір у світовій системі» (1992), «Культурний поворот: вибрані праці з постмодернізму» (1998); «Брехт та метод» (1998); «Археологія майбутнього» (2005), «Ідеології теорії» (2009), «Варіації Гегеля» (2010), «Антиномії реалізму» (2013), «Американська утопія» (2016), «Файли Беньяміна» (2020), «Роки теорії: післявоєнна французька думка до сучасності» (2024).
Саме така ширина дослідницької діяльності (а також викладання в багатьох американських університетах від Гарварду і Єльського університету до Університету Дюка) не дає змоги ототожнити Джеймісона з певною течією, з постмодернізмом, лаканівським психоаналізом і тим паче з марксизмом (маси його чомусь зазвичай спрощують і зводять до чогось однорідного). Джеймісон захищає теорію марксизму лише як критичний дискурс (такий собі модерністський інструмент), який не має претензій на абсолютну істину. Завдяки марксизму як методу можна викрити й зробити видимим хибне й ідеологічне. Джеймісон також став своєрідним місіонером в американському інтелектуальному середовищі, таким собі піонером уведення критичної теорії і (пост)структуралізму в досі таки відсталий американський гуманітарний дискурс початку 1970-х років. Він спробував запропонувати адекватне — на противагу Ліотару (Джеймісон завжди іронізував з того, що ідея Ліотара про кінець метаоповідей, або панівних оповідей, у постмодерну епоху — це теж така собі метаоповідь / панівна історія) та іншим — уявлення про постмодерн. Він також був першим, хто спробував пов’язати культуру постмодернізму з особливостями розвитку капіталізму.
«Останні декілька років були позначені оберненим міллєнаризмом. Коли на зміну передчуттю майбутнього як катастрофи чи порятунку прийшло відчуття кінця різних явищ (кінця ідеології, мистецтва чи соціального класу; кризи “ленінізму”, соціальної демократії чи “держави загально добробуту” [welfare state] і т. д., і т. і.). Усе це разом, можливо, утворює те, що дедалі частіше називають постмодернізмом» (Джеймісон).
Його magnum opus «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму» вийшов понад тридцять років тому (1991 року), а есе з New Left Review, яке було покладене в основу цієї книжки, — аж сорок років (1984 року). Сьогодні Джеймісон уже займається іншою проблематикою. Тема постмодернізму, про яку йтиметься далі, для нього залишилася в минулому, а праці з постмодерну займають лише невеличку частину його творчої спадщини.
Отже, у своїй книжці «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму» (Київ: Курс, 2008, переклад П. Дениска) Джеймісон звертається до третьої стадії капіталізму — до «розвинутого», чи «більш пізнього», капіталізму, у якому відзначається перехід від індустріального суспільства до проблем, які постають у суспільстві постіндустріальному. Західне суспільство він розглядає як певний варіант розвитку капіталізму, де «постмодернізм є культурною логікою пізнього капіталізму». Іншими словами, постмодернізм — це корелят ще одного системного перетворення самого капіталізму. Джеймісон визнає ідею про три етапи капіталізму. Тут він відштовхується від ідей марксистського теоретика Ернеста Манделя про третю стадію розвитку західного капіталізму, коли культура чи культурне виробництво (якщо спрощувати) проникає в усі сфери соціального й особистого життя, зокрема й у природу ринку.
1. Ринковий капіталізм (який аналізував Маркс) — стадія парової механізації, а в культурній сфері — художнього реалізму.
2. Монопольний (імперіалістичний) капіталізм (за Леніним і Р. Люксембург) — стадія електричної енергії, двигуна внутрішнього згорання й художнього модернізму.
3. З 1950-х років (у сфері технології) і з 1960-х років (у сфері культури) настає «споживацький», «пізній», «мультинаціональний» капіталізм.
«Час від часу я втомлююся від девізу “постмодерн”, так само як і будь-хто інший, однак коли я починаю жалкувати щодо моєї причетності до нього, нарікати на його неправильне вживання та його погану славу і з певною неохотою констатувати, що він порушує більше проблем, ніж вирішує, то я припиняю думати про те, що якесь інше поняття може так ефективно й економно драматизувати проблеми» (Джеймісон).
Культурна логіка пізнього капіталізму захована у двох аспектах. По-перше, культурні форми, які відповідають цій стадії суспільства, мають знайомі постмодерністські риси. Якщо брати до уваги художню сферу, то тут постмодернізм передбачає стирання старих (ідеться про високий модерн) меж між високою культурою та масовою культурою. На цій стадії також відмічається інтеграція «естетичного виробництва» у виробництво товарів («сталося так, що нині естетичне виробництво розпочало інтегруватися в товарне виробництво»). Знижується історичне мислення й зникають еталони для наративів. Історію в цій новій парадигмі ми сприймаємо на тлі тематичних парків і телевізійних мінісеріалів. Історичні проєкти політичних рухів та ідеологій залишаються в минулому. По-друге, є нові відносини між культурою та іншим соціальним простором. Споживання визначається не лише через культуру. Сама культура з її надбаннями підкорюється ринковим правилам гри в епоху механічної промисловості. Таким чином, постмодернізм є не просто новою формою, а культурною домінантою, яка тісно пов’язується з економікою. Товар рекламують як витвір мистецтва. Спостерігається взаємопроникнення суспільства й культури, і, як висновок, відбувається «розчинення автономної сфери культури» й «розширення культури на весь соціальний простір». Джеймісон, на погляди якого свого часу вплинули ще й ідеї французького філософа Жана Бодріяра, запропонував, на думку багатьох, найкращу теоретичну конструкцію пояснення постмодерну, пов’язавши в одне ціле мистецтво / культуру, соціальну теорію та економіку. Також Джеймісон не тримається за термін «постмодернізм» і пропонує розуміти це явище як іще один прояв глобалізації.
У певних філософських колах ходить думка, що складно знайти доречнішу теорію постмодерну, ніж ту, що запропонував Джеймісон. Сам автор пише, що неможливо просто святкувати постмодернізм чи зректися його (хай що він означає). Постмодерн вказує на розрив, який найчастіше пов’язують з ідеєю послаблення або вимирання сторічного модерного руху (чи з його ідеологічним та естетичним запереченням). Абстрактний експресіонізм у живописі, екзистенціалізм у філософії, останні форми зображення в романі, фільми великих auteurs, модерністська школа поезії стали останнім великим спалахом високого модерну, який вичерпався й виснажився разом з усім вищезгаданим. Що ж приходить після модерну? Джеймісон перераховує: Енді Воргол і попарт, фотореалізм, новий «експресіонізм», Джон Кейдж, синтез класичного й популярного стилів, панк і нова хвиля в рок-музиці, Ґодар та експериментальне кіно й відео, новий тип комерційного кіно, Берроуз, Пінчон чи Ішмаель Рід з одного боку та французький «новий» роман із другого, нові види літературної критики, які спираються на нову естетику текстуальності чи écriture (письма). І, звісно, зміни в естетичному виробництві, зокрема в архітектурі.
«Фактично постмодернізми були зачаровані ось цим “деградованим” ландшафтом мотлоху й кітчу: телесеріалами й культурою журналу “Рідерз дайджест”, рекламою мотелів, вечірнім шоу та другосортними голлівудськими фільмами, так званою паралітературою з такими її категоріями дорожніх книжок у м’якій обкладинці, як готичний роман, любовний роман, популярна біографія, детектив, наукова фантастика чи фентезі. Тепер постмодернізми вже не “цитують” цих матеріалів, як це робили Джойс чи Малер, а інкорпорують їх до власної суті» (Джеймісон).
Але, як зазначає Джеймісон, не слід пов’язувати цей розрив лише зі сферою культури. Теорії постмодерну «утворюють міцну родинну схожість із усіма соціологічними узагальненнями», які проголошують появу нового типу суспільства, яке Деніел Белл охрестив ім’ям «постіндустріальне суспільство». Це суспільство називають суспільством споживання, суспільством медіа, інформаційним суспільством, електронним суспільством або суспільством високих технологій. Це нове суспільне утворення, пише Джеймісон, «більше не підкорюється законам класичного капіталізму, домінуванню промислового виробництва та повсюдності класової боротьби». Основна ідея, яку Джеймісон протягує у своїй книжці: «Будь-яка позиція щодо постмодернізму в культурі є водночас і необхідно, імпліцитно чи експліцитно політичною позицією щодо природи сучасного мультинаціонального капіталізму». За цю думку заробив собі славу одного з провідних інтелектуалів XX століття, але й накликав на себе численну критику своїх колег і опонентів. У будь-якому разі Джеймісон — один з найбільш захопливих і проникливих критиків наших часів.
