Щойно в неділю ввечері французи зітхнули з полегшенням, що новий уряд затверджено, у понеділок уранці прем’єр-міністр Себастьян Лекорню подав у відставку. Президент Макрон вже підписав її. Крайні праві вимагають розпуску парламенту.
Чому так сталося? Новий уряд, що не проіснував і дня, не сподобався опозиції. Праві республіканці збунтувались проти призначення міністром оборони Бруно Ле Мера, який 7 років обіймав посаду міністра економіки. Ліві обурились, що з 18 новопризначених міністрів 12 входили до складу попереднього уряду. «Запит на оновлення не задоволено», – підсумував щоденний економічний часопис Les Echos.
Частина депутатів з різних опозиційних партій закликають Макрона піти у відставку. Натомість Аньєс Паньє-Рунаше, яку вчора призначили міністром екологічної трансформації, просить «припинити цирк, де кожен грає свою роль, але ніхто не бере на себе відповідальність».
Прогнозовано, лідер крайніх лівих Жан-Люк Меланшон вже «мріє побачити слідом за відставкою прем’єра Себастьяна Лекорню відставку президента країни». Він запросив керівників усіх партій лівого спектру зустрітись якнайшвидше, щоб обрати спільну тактику дій.
Себастьян Лекорню залишився на посаді прем’єр-міністра менше місяця. «Упродовж трьох тижнів я намагався створити умови, які б дозволили прийняти бюджет для Франції та вирішити кілька нагальних питань, які не можуть чекати наступних президентських виборів у 2027 році», – зазначив він у зверненні до французів у понеділок уранці, після того, як президент Макрон підписав його відставку.
Проблеми, щодо яких французи не знаходять спільного бачення, стосуються переважно внутрішньої економіки. Мова про розподіл державного бюджету, підтримку безробітних, пенсії, соціальний захист, фінансування шкіл та лікарень… Французам загалом важко даються компроміси з тими, хто бачить ситуацію інакше, особливо — в політиці. «Кожна з партій звикла поводитись так, ніби має абсолютну більшість у парламенті, – наголосив Лекорню. – Я був готовий до компромісів, натомість кожна партія домагалась, щоб опонент в точності виконував її, а не свою програму». На його думку, забракло зовсім небагато, щоб знайти компромісне рішення. Потрібно було б лише, аби «дехто» стишив свій егоїзм.
Проте егоїзм, схоже, засліплює більшість політсил, представлених у французькому парламенті. Кожен сподівається вийти за межі нинішнього впливу та здобути більшість, якщо вдасться домогтися дочасних виборів. Кожен, у бажанні влади, мріє вхопити бога за бороду, забувши про спільний національний інтерес. Але реальність французького політичного спектру залишається незмінною впродовж кількох років. Суспільство розділене за вподобаннями на три приблизно однакові групи: крайні ліві, крайні праві та центр. Між собою ці сегменти не знаходять спільної мови, але й суттєво збільшити кількість прихильників також не можуть.
Що далі? Як і напередодні призначення Себастьяна Лекорню відкриваються три можливості. Перша — знайти нового кандидата на прем’єра, який зумів би сформувати компромісний уряд. Тоді не доведеться вдаватися до нових парламентських виборів. Друга опція — це, власне, дочасні вибори, на які покладають надії праві й ліві радикали. Третій шлях — відставка Макрона та організація позачергових президентських виборів.
Знаючи нечутливість французького президента до політичного хейту, швидше за все, він спробує знову знайти політичного камікадзе на роль прем’єра. Це буде дуже важко, бо майже всі кандидатури з «лави запасних» уже випробувано. Але дива існують, і ніхто не казав, що їх не може відбуватися у французькій політиці. Якщо сміливця, який би спробував сформувати новий кабінет міністрів, не знайдеться, доведеться розпускати Національну асамблею, що зовсім не добре, в проєкції на безпекову ситуацію в Європі. Кожна турбулентність на континенті — на руку Росії, яка спить і бачить, як дестабілізувати та залякати Захід, щоб просунути власні інтереси та впливи. Франція, попри всі негаразди, досі твердо стояла на проукраїнських позиціях, тверезо усвідомлюючи російську загрозу, зокрема, й для себе. Натомість лідери крайніх лівих та правих цю загрозу мінімізують, щоб не сказати — не хочуть помічати. Новини погані, але побажаємо Макрону успіху. Раптом він знайде вихід з глухого куту?