На парламентських виборах, що завершилися цієї неділі, впевнено перемогла Соціалістична партія нового президента Франсуа Олланда. Соціалісти здобули 280 місць з 577. Вже відомо, що до проурядової фракції також увійдуть 12 членів Лівої радикальної партії та 22 депутати з об’єднання “Різні ліві”. Натомість, популістський Лівий Фронт, що увібрав у себе комуністів та інших крайніх лівих, провів до нижньої палати лише 10 осіб, яких не досить, щоб сформувати власну фракцію. Вперше за десятки років до Національної Асамблеї потрапили 3 крайні праві кандидати, з-поміж яких — 22-річна онука засновника Національного Фронту Марьйон Марешаль – Ле Пен.
“Любити — не означає приходити”
Уряд, Сенат, Національна Асамблея, регіональні ради, мерії великих міст… Президент Франсуа Олланд скрізь має цілковиту підтримку. Ця більшість є настільки комфортною, що зважати на опозицію, за великим рахунком, не так то й треба. Добре це чи погано для країни? “Якщо існує проект системних реформ, то радше добре, – вважає політолог Марі Шарнье. – Більше шансів її втілити, менше часу знадобиться на те, щоб умаслювати опонентів. Але для громадянського консенсусу, для заохочення суспільної креативності це не зовсім добре. Бо пропорції представництва у Національній Асамблеї не зовсім відповідають розподілу політичних симпатій у суспільстві ”.
Читайте також: Як проголосували французи у першому турі парламентських виборів
Мажоритарна система десятиліттями дозволяє французам спрощувати внутрішню політичну дискусію до протистояння двох політичних сил : поміркованих правих та лівих. З повоєнних часів і донедавна в лівому таборі активно співпрацювали соціалісти та комуністи. Натомість помірковані праві завжди відмовлялися від партнерства з крайніми правими. “То таке табу, – пояснивТижню викладач філософії Паскаль Моне. – Роками найважливішим у парламентських виборах було зробити так, аби програв Нацфронт. Врешті, другий тур — це завжди компроміс, на рівні особистостей, між поміркованими правими та лівими. Решта політичних течій, спільно з їхніми виборцями, випадають за межі процесу. Звідси, мабуть, така низька відвідуваність другого туру”.
Читайте також: Як Олланд переміг Саркозі
17 червня неявка дійсно виявилася рекордною — майже 43 відсотки. “А що ходити? – каже Давід, власник невеликого ремонтного підприємства. – Я голосую за центристів. У другому турі в моєму окрузі кандидатів від центристів не було. Отже, я дозволив собі проігнорувати запрошення.” Французькі соціологи переважно сходяться на думці, що більшість з тих, хто не приходить голосувати, насправді має чіткі політичні вподобання. “Можна любити політику та не приходити на вибори, – переконаний соціолог Люк Рубан. – Гадаю, таких добра половина з тих, хто не голосує.”
Дедалі більше політиків, експертів та простих виборців висловлюють вимогу перейти на пропорційну, або частково пропорційну політичну систему. Проте новий президент поки що мовчить. Суто математично, маючи більшість у Національній Асамблеї та в Сенаті, Олландові не було б складно змінити виборчу систему. Але чи схоче він відмовитися від свого комфорту заради колективної користі?
Нові пропорції
Загалом депутатський корпус Франції оновився на 40 відсотків. Нині Національна Асамблея Франції формує нові фракції. “Рожеві” – себто соціалісти та їхні союзники з Лівої Радикальної партії та Різних Лівих, – сформують найбільшу політичну групу з 314 депутатів. Друга за чисельністю фракція поміркованих правих або “блакитних” об”єднує 229 осіб. До цієї політичної групи, що стане провідною опозиційною силою, потраплять члени партії колишнього президента Саркозі Союз за Народний Рух, депутати від Нового Центру, Радикальної партії та Різних правих.
Вперше власну фракцію матимуть “зелені”: партія Європа-Екологія-Зелені дістала собі 17 парламентських крісел. “Успіх екологів — це більше результат домовленостей та зняття кандидатур від конкурентів, ніж відбиток справжнього впливу партії, – вважає журналіст Франсуа Ерненвейн. — Вони це знають. Варто сподіватися, що екологи не стануть блокувати більшість важливих індустріальних проектів.”
А ось комуністи та їхні однодумці з Лівого фронту, всупереч численним прогнозам, фракції не матимуть, бо вибороли лише 10 місць, а треба хоча б 15. “Рано робити остаточні висновки, але виглядає так, ніби лівий рух відходить від радикалізму та набуває поміркованого формату, – вважає соціаліст Стефан Курсель. – Якщо це так, це дуже добра новина. Нинішня економічна ситуація вимагає, звичайно, соціального захисту, але також — поваги до законів ринку, заохочення приватного бізнесу, який мусить платити податки та уримувати з них країну. Комуністи, що заклякли в ненависті до ринку, були б дуже небезпечними союзниками”.
Якщо лівий радикалізм у Франції, схоже, починає втрачати популярність, крайні праві навпаки зміцнюють позиції. В особі двох депутатів до парламенту повернувся Нацфронт. “Я не поділяю позицій крайніх правих, – розмірковує політолог Марі Шарньє. – Проте вважаю, що коли в перших турах президентських та парламентських виборів за них голосував кожен шостий, ця течія мусть бути представлена. Це не означає погодитись на політичний проект Нацфронту. Але треба визнати, що такі люди є, що такі погляди — відносно поширені”.
Незважаючи на можливості мажоритарної системи, у новому парламенті майже не буде незалежних депутатів та центристів. “Політика стає професією, – зауважує соціолог Люк Рубан. – Якщо по війні в Національній Асамблеї половина депутатів походила з робітничих кіл, нині ми не маємо жодного робітника або автентичного селянина. Отже, виборці й ставляться до своїх обранців надзвичайно вимогливо. Вони хочуть змін на краще, вже й тепер, бо фахівці не мають права на помилку”.
Європейські виміри
У Брюсселі дуже чітко наголосили: нова французька влада мусить зменшити бюджетний дефіцит до 4,5% цього року і до 3% у 2013, що б там не сталося. Ці обмеження не зовсім сполучаються з передвиборчими обіцянками підвищити мінімальну платню та винайняти більше шкільних вчителів з початку року. “Нехай у лексиконі лівих заборонене ключове для правих слово “самообмеження”, – вважає журналіст Франсуа Ерненвейн, – але саме про економність йдеться. Про неминуче збільшення податків, що не омине й розчарує традиційний лівий електорат…”
Попри те, що перший міжнародний візит Олланда був саме до Берліна, попри офіційну приязнь та ввічливі слова Ангели Меркель, Німеччина не поспішає заохочувати мрії французьких соціалістів переукласти бюджетний договір ЄС. Новий парламент, отже, може не почути власну опозицію, але ніяк не зневажити закони ринку й документи Євросоюзу. “Звіт про фінансову інспекцію французьких витрат робить висновок, що Франції потрібно економити щороку 5 мільярдів євро, аби вийти на стандарт, закладений в ЄС,” – наголошує Корінн Делуа, дослідниця з франко-німецької лабораторії ідей “Фундація Роберта Шумана. “Брюссель у цьому сенсі виявляє себе корисним наглядачем, – жартує політолог Марі Шарньє. – Навіть якщо б ліві захотіли різко зібльшити соціальні витрати, ЄС їм не дозволить розгулятися”.
Лівий уряд, а за тим ще й лівий парламент, що постають до дії у Франції, вписуються в загальну європейську тенденцію. Бельгія та Данія, Австрія та Румунія, Словаччина та Кіпр також нещодавно переобрали владу, помінявши правих керманичів на лівих. Гіпотетично, у французької дипломатії з’являється амбітна нагода сформувати ліво-центристську вісь у Європейському Союзі, щоб впевненіше почуватися під час складних фінансових саммітів. “Реальність потужніша за геополітичні конструкції, – наголошує знайомий французький дипломат. Провідним викликом є сьогодні буревій у зоні євро. Треба спочатку вийти з цього випробування, і за тим, можливо, братися оновлювати ідеологію.”
У контексті європейських буднів перемога соціалістів геть не видається святковою.
