Крістіан Гемі (C215), відомий французький художник, один із провідних новаторів вуличного мистецтва розповів Тижню про свій досвід роботи в Україні.
— Ви працювали й здобули славу в багатьох країнах світу, яке місце у вашій кар’єрі займає Україна?
— Як вуличний художник я працюю переважно у Франції, але багато малюю і за кордоном: у Руанді слідами геноциду тутсі, на Гаїті після руйнівних землетрусів 2014 року, багато часу провів у таборах сирійських біженців на лівано-сирійському кордоні… Іншими словами, за сімнадцять років своєї кар’єри я об’їздив багато країн світу, але до повномасштабного вторгнення жодного разу не був в Україні. Як і для багатьох французів, для мене це вторгнення стало справжнім потрясінням. Свого часу я вже стикався з російськими звірствами й воєнними злочинами в Сирії і відчував, що історія повторюється, тому приїзд українських біженців відразу змобілізував мене, я хотів якось допомогти їм. Це були перші дні вторгнення, асоціації та волонтери ще організовувалися між собою — і я зробив мурал на п’ятиповерховій стіні, щоб створити місце збору для біженців й охочих їм допомогти.
На цьому муралі я навмисно зобразив портрет маленької французької дівчинки з українським віночком, щоб підкреслити універсальність дитинства. Згодом ця дівчинка на ім’я К’яра стала символом моєї відданості Україні, але тоді я ще цього ще не знав: у мене не було спеціального мистецького проєкту «Україна», усе сталося само собою.
Фото: instagram @christianguemy
— Як далі розвивалися події ?
— Після першого муралу, яким хотів допомогти українським біженцям у Франції, я запитував себе, як можна переконати ще більше французів, насамперед мою власну аудиторію, долучитися до підтримання України. Моя аудиторія — це кілька сотень тисяч людей у соціальних мережах, які не обов’язково цікавляться світовою політикою чи подіями у світі, особливо такими драматичними, як повномасштабна війна. Але ці люди чутливі до мистецької мови стритарту. Тож я вирішив, що найкращий спосіб діяти — це показати їм війну. Треба було поїхати в Україну й мати змогу малювати портрети дітей у контексті війни та руйнувань. Українське посольство в Парижі підтримало мене, і в середині березня 2022 року я виїхав до Львова.
Фото: instagram @christianguemy
— Що ви там побачили й пережили?
— У перші ж дні мого перебування менш ніж за кілометр від нас впала російська ракета, і я створив свій перший твір: маленьку дівчинку на тлі палаючого неба. Я одразу зрозумів силу цього образу і його здатність впливати на публіку. Тому я почав рухатися на схід: спочатку до Житомира, на околицях якого на ту пору ще точилися бої, а потім, нарешті, до Києва. Росіяни все ще перебували за п’ятнадцять кілометрів від столиці України, і це було, по суті, місто в облозі, зовсім порожнє. Де-не-де можна було побачити лише чоловіків, готових до оборони й можливих боїв. Ця атмосфера мене надзвичайно вразила, але я приїхав до України малювати. Малював, намагаючись бути максимально обережним й уважним до контексту, щоб нікому не заважати. Я створював образи на руїнах. Бо ж художник не репортер: зі страшної реальності я створював образи, щоб винайти мову, яка дала б змогу достукатися до людей іншими способами, ніж відверта брутальність репортажу.
— Як ви бачите роль митця в сучасному світі?
— Передусім діяти на рівні ідей, у політичному просторі діалогу. У своїх роботах я багато акцентую на свідомій громадянській позиції та політиці, тому-то стати на бік українців було безумовною очевидністю для мене. Ми повинні підтримувати Україну, тому що цей конфлікт зовсім не локальний: за лаштунками війни в Україні проглядається Іран, який є союзником Росії, промальовується Близький Схід, а також Африка, де ми бачимо російський слід у підтриманні диктатур і в підбурюванні до державних заколотів. Для мене найбільша небезпека, яка нависла над планетою, — це існування путінського режиму. Війна в Україні — глобальний конфлікт: на карту поставлено майбутнє Європи й у широкому сенсі — усієї західної демократії.
Мова про новий світовий порядок, який може стати пекельним, а переломний момент у цьому — війна в Україні.
Подорожі Україною допомогли мені глибше збагнути все це: в Україні я зрозумів, що Росія, як і СРСР до неї, — справжня колоніальна імперія. Росіяни, які критикують інші так звані колоніальні держави, як правило, забувають, що вони ті самі колонізатори. Також я дізнався про Голодомор і геноцидні принципи цієї війни. Як ви розумієте, я просто не міг залишитися осторонь і не стати на бік України повністю.
— А інші ваші колеги? Наскільки мистецькому середовищу притаманна політична свідомість?
— Я дуже радий, що Бенксі таки побував в Україні. Щодо геополітичних питань, то він досить близький до корбінізму (Корбін — один з лідерів лейбористів Англії, контроверсійний та ексцентричний політик. — Ред.), і я побоювався, що він залишиться рівновіддаленим від обох сторін конфлікту, але цього не сталося. Попри те, що він довго визначався з власною позицією, все одно позитивно, що такий впливовий художник зробив правильний вибір. Ми всі можемо подякувати йому.
Звичайно, це стосується не всіх: найодіозніший приклад — неаполітанський художник Йоріт. Він прийняв запрошення росіян відвідати напівзруйнований Маріуполь і намалював їм гігантський мурал на фасаді розбомбленого будинку. Це дуже сумно, навіть огидно, але певна кількість вуличних художників захоплюється Путіним і його мафіозним режимом.
— Це дві полярності, а яка тенденція основна у вашому середовищі?
— Основна тенденція — це, якщо можна так висловитися, масло масляне і «за все хороше». Мало хто чітко говорить про те, що росіян треба вигнати з України, але всі скандують слово «мир», навіть не розуміючи, що це означає і що це, власне, кремлівська пропаганда.
Зрозуміло ж, що в нинішніх умовах «мир» може означати лише збереження статус-кво на користь Росії.
Те саме стосується й частини нашої аудиторії. Спочатку дехто навіть запитував мене, чому я їду в Україну, бо не розумів, що там може робити такий художник, як я, і чому важливо зробити вибір у цьому конфлікті. На жаль, стритарт дуже часто досить наївний і демагогічний по своїй суті.
— Чим ви це пояснюєте?
— Насамперед тим, що вуличні художники — це звичайні люди, які не мають політичної чи геополітичної освіти. Також тим, що це середовище бачить себе такими собі бунтарями й нонконформістами: проти поліції, проти ковіду, проти Євросоюзу, проти всього. Така собі нонконформістська патока, яка часом межує з конспірологією і не усвідомлює, що все це генерують російські боти.
Я ж переконаний, що ніякий це не нонконформізм, називаймо речі своїми іменами: це продукт російської пропаганди, яка прагне дестабілізувати Захід. На жаль, щодо цього я доволі самотній у своєму середовищі.
Тож для виставки в Музеї війни в Києві я створив портрети українських героїв, до яких додав і кількох журналістів. Особливо тих, хто загинув, висвітлюючи російське вторгнення. Бо питання інформації та правди лежать в основі цього конфлікту. Війна в Україні має виразний інформаційний складник, яким не слід легковажити.
— Повертаючись до України, що вас найбільше вразило?
— Поїздка до Бучі невдовзі після звільнення міста. Я бачив людей, які залишилися в місті під час окупації. Це був великий шок. Багато виснажених бабусь у невимовному стані. Вони розповідали, що були замкнені у своїх будинках на п’ять тижнів без їжі й води.
Люди казали, що росіяни стріляли на місці по всіх, кого бачили, і це нагадало мені страшний вислів, який я вже чув колись у таборах сирійських біженців: «Ви можете звикнути до чого завгодно, але не до росіян. Коли вони бачать тебе, вони вбивають тебе».
— Ви малювали в Бучі?
— Дуже дрібні твори: метеликів і птахів майже в натуральну величину, щоб не спаплюжити й не спотворити місця, де я малював. Тимчасові твори на руїнах, які могли б вписатися в біль і руйнування і які мають зникнути з поверненням у ці місця життя. Такий собі замінник життя в очікуванні його повернення.
Я уникав чогось більш масштабного, тому що у французькій культурі пам’яті місця геноциду, як правило, залишаються недоторканими. На мій подив, в Україні все сталося зовсім по-іншому: українська влада все відбудувала й відновила, і це теж дуже добре.
— Чи зробили ви якісь інші, можливо, більш позитивні відкриття?
— В Україні я відкрив для себе прекрасну українську мову, яку потроху вивчаю. Також я дізнався про історію її заборони. Я відкрив для себе альтернативну культуру, яка стосується спротиву, збереження української мови. Ви країна культурного спротиву. Українська культура довго боролася за те, щоб вижити, існувати й продовжити себе в майбутньому. Це неймовірно.
