Якби 20 років тому ви попросили в книгарні книжку французького автора, майже напевне вам запропонували б класику шкільної програми, на кшталт Мольєра або Гюґо. Сьогодні на вибір є мальописи, лауреати Ґонкурівської премії та Нобелівки, останні бестселери, вигадлива дитяча література, інтелектуальне читво. Та чи достатньо? Чи вдовольняє видавнича пропозиція читацький попит? І чим ситуація на ринку дорослої літератури відрізняється від дитячої? Про все це «Український тиждень» поговорив із чотирма досвідченими перекладачами.
Олексій Абраменко згадує, що десять років тому, коли він починав перекладати із французької белетристику, пропозицій було небагато, питання, які книжки мають з’явитися на ринку, не стояло, а системи в замовленнях не було помітно. Як приклад популярного письменника Абраменко згадує автора трилерів Мішеля Бюссі: «Бюссі популярний автор не лише у Франції, а й у світі загалом, до того ж це цікаві сюжетні детективи [йдеться насамперед про романи “Літак без неї” та “Змарновані мрії”, що їх переклав Олексій] з нахилом до психологізму, тобто якась універсальна схема, яка заходить широкій аудиторії». Перший роман Бюссі, який можна зарахувати до бестселерів – трилер «Після катастрофи», який розійшовся у Франції півмільйонним накладом лише за перші кілька місяців продажу. Останні 10 років Бюссі стабільно лишається у десятці найпродаваніших авторів на батьківщині і найперекладеніших – за кордоном. Обирати таких письменників – безпечна стратегія, якої тримаються найбільші українські видавництва, що фокусуються на популярній літературі.
Олексій наголошує на динамічному розвитку ринку і тому, що сьогодні шанс на переклад мають не лише бестселери: «Зараз я бачу і більше замовлень, і більше різноманіття в жанрах, і глибшу роботу зі своїм сегментом ринку в окремих видавництвах».
Серед проєктів, над якими випадає працювати, Олексій виокремлює три категорії: 1) комікси для дітей 8-10 років, дитяче та підліткове фентезі; 2) янґ-едалт і сучасні романи про стосунки (зокрема і квір-романи), 3) умовну класику (Проспер Меріме, Антуан де Сент-Екзюпері, Віктор Гюґо, Ромен Ґарі, зокрема й те, що вже перекладали раніше, але з’явилася потреба у новому прочитанні).
Серед актуальних перекладів – чимало лауреатів Ґонкурівської премії останніх років, як-от Джонатан Літтел, Мішель Вельбек, Нікола Матьє, – коментує Абраменко. Справді, книжки, що дістали важливу премію, привертають увагу українських видавців. Втім, і потрапляння до списку Ренодо, Феміни чи навіть Ґонкурів не гарантує публікації. Додам, що до Нобелівки видавці доходять ще повільніше, ніж до гучних текстів останніх років, тож здебільшого на ринку доступні 2-3 тексти нобеліатів, часто – у тематичних серіях.
Популярні письменники, на кшталт Фредеріка Беґбеде, також завжди мали добрі шанси на переклад. Цьому сприяють і екранізації, і помітні наклади на батьківщині автора. Тут слід відзначити ще одну важливу тенденцію: якщо раніше чимало українських видавців звертали увагу на тайтли, що продаються у Росії, то сьогодні важливими є показники саме оригінального видання. Так роман Ерве Ле Телльє «Аномалія», за який автор дістав Ґонкурівську премію 2020 року, вийшов у Франції накладом понад мільйон примірників – і, звісно, був перекладений українською.
Роман Ерве Ле Телльє «Аномалія», за який автор дістав Ґонкурівську премію 2020 року, вийшов у Франції накладом понад мільйон примірників – і, звісно, був перекладений українською.
Окрема важлива тенденція – поступове заповнення лакун класичного канону. Так 2021 року з’явилася збірка есеїв Антонена Арто «Театр і його Двійник», 2022-го – його ж філософський роман про римського імператора Геліоґабала, в одному томі з есеєм «Ван Ґоґ, самовбитий суспільством» та листами про Жерара де Нерваля, Лотреамона, Бодлера і Колріджа. 2015-го у нас було перекладено «Творчу еволюцію» Анрі Бергсона, 2022-го – «Речі. Людина, що спить» Жоржа Перека. Показово, що в усіх згаданих випадках ідеться про роботу Романа Осадчука, одного з найвідоміших українських перекладачів. А ще всі згадані видання були надруковані не у великих, а в середніх українських видавництвах, що здебільшого зосереджені на інтелектуальній літературі – «Видавництві Жупанського» та «Komubook».
Роман Осадчук зазначає, що, як і у випадку з іспаномовною літературою, французьких авторів у нас знають гірше, ніж англомовних, і великі видавці здебільшого зосереджуються на перекладах з англійської: «Звісно, французькою виходить те, що більше відоме. Той самий Ґарі чи класика від “Лабораторії” (Екзюпері, Мопассан)». Роман додає, що згадані переклади для «Видавництва Жупанського» і «Komubook», зокрема два видання Антонена Арто, а також «Іммораліст» Жіда, були його приватною ініціативою, яку підтримав видавець. Часто також ідеться про особисті уподобання видавця, які збігаються з преференціями перекладача – так з’явився том Жоржа Перека. Роман зазначає, що «кілька останніх запитів більших видавництв також стосувалися більш відомої і “читабельнішої” класики ХХ століття».
Серед видавців, готових працювати із книжками менш відомих авторів, Осадчук називає «Видавництво Анетти Антоненко», де вийшло чимало новинок у перекладі Івана Рябчія. Тобто знову ідеться про синергію конкретного перекладача, зацікавленого у певній літературі, і готовність видавця розширювати саме лінійку перекладів із французької. «Це підходи нішевих видавців, які, напевно, не працюють у більших видавництвах», – зазначає Осадчук.
Ще один важливий фактор для видавця, як каже Роман, – це те, чи перейшли тексти автора у суспільне надбання: саме так з’явилися книжки Арто і Жіда: «Олексій Жупанський також планує ще один том Жіда у перекладі Ярослава Коваля», – додає Осадчук. Втім, якщо видавці триматимуться цього підходу, на наступні переклади багатьох авторів «високої полиці» доведеться чекати десятки років. Який вихід із цієї ситуації? Більша кількість грантів на придбання прав, а також на оплату перекладу від французьких інституцій допомогли б суттєво розширити лінійку інтелектуальних видань.
Окреме місце на нашому ринку посідають переклади французької дитячої літератури, про що «Український тиждень» розпитав письменницю і перекладачку Мію Марченко. Завдяки Мії українською з’явилися такі видання, як «Почитай мені книжку» Бенедикта Карбоніля та Мішель Дерульйо, «Еміль і Марго. Жахливі пустощі» Анн Дідьє та Олів’є Мюллера, «Викрадач Місяця» Бернара Війо та Пеґґі Ній та десятки інших.
Мія зазначає, що французька дитяча література висвітлює складні теми, як-от втрату, важку хворобу, залежність: «І подані ці теми часто-густо зовсім не так екологічно з психологічної точки зору, як це вміють, наприклад, американці. І далеко не так екологічно, як хотілося б українським батькам, частина з яких стоїть на думці, що дітей потрібно оберігати від життя і його викликів доти, доки це можливо».
Мія зазначає, що у французів геть інший підхід до культурного продукту, і часом він може здатися нам жорстоким: «Як нам часто любив казати викладач на курсах французької, якщо у французькому фільмі чи книзі у фіналі ніхто не вмер або не скоїв самогубство, це не французький фільм чи книга».
Незвично автори подають, наприклад, тему булінгу, що, як зазначає Мія, у неї часом викликає спантеличення: «Батьки не спішать захищати дітей в ситуації булінгу, навпаки, його пропонується пережити і забути, робиться акцент на тому, що, мовляв, в дорослому віці це не матиме значення. (Хоча сучасна психологія твердить абсолютно інше)». Те саме можна сказати і про теми смерті та втрати – французька література «не панькається» з юними читачами: «Якщо, припустімо, песик чи інший персонаж в дитячій французькій книзі тяжко хворіє, він з великою імовірністю помре наприкінці, ніякого чарівного одужання не станеться, адже таке воно, життя. Я сказала б, що у французькій дитячій літературі мало чарівного, але багато складних тем, і вона радше схильна показувати життя таким, як воно є, ніж допомагати дітям долати виклики». Цікаво, що так само активно з темами смерті і втрати працюють скандинави, однак вони обирають відчутно м’якший тон оповіді, фокусуючись на пам’яті та прийнятті.
Конкурентність французькій дитячій літературі забезпечують і небанальні персонажі у книжках: «З яскравих відмінностей можу назвати більшу увагу і схильність до гротеску і сатири, в дитячій літературі набагато частіше трапляються образи милих незграб, диваків, яких сприймають з великою любов’ю і якщо і підсміюються, то хіба по-доброму. Негативні персонажі так само нечасто матимуть якусь виразно зловісну зовнішність чи мріятимуть зруйнувати світ; лиходії французьких дитячих книжок – це часто гротескні образи, з якими пропонується боротися радше сміхом та іронією, ніж фізичною силою», – пояснює Мія.
2021 року в Україні з’явилася перекладена з французької збірка есеїв Антонена Арто «Театр і його Двійник». Перекладач – Роман Осадчук. Фото: facebook Роман Осадчук
Дорослу французьку літературу часто пов’язують із формальними експериментами. Тексти-лабіринти, фігурна поезія, авангардний театр – все це в українського читача асоціюється насамперед із французькою літературною традицією. Схожі тенденції помічаємо і в дитячих книжках, як вважає Марченко: «Французькі автори з дуже раннього віку виховують у дітях свободу бавитися зі словом. Показують, що таке паліндроми, омофони й омоніми, переставляють склади і чого тільки не витворюють зі словами, граючись з відомими дитячими піснями й примовками. Що, звісно, становить неабиякий виклик для перекладача, адже буває складно підібрати відповідник, особливо коли йдеться про переклад мальописів».
Графічна література – ще одна вагома лінійка перекладів із французької: «Найпопулярнішими у Франції зараз є, звісно ж, бандесіне і мальописи, аніме та манґа, причому існує чимало французьких колективів авторів, які, наприклад, переосмислюють або перемальовують відомі японські серії манґи та аніме 1980 років, дають їм нове життя і нові прочитання. Я перекладаю багацько мальописів та бандесіне для видавництв “Наша ідея”, “Читаріум” (серія “Еміль і Марго”) та “Час майстрів” (“Аріоль”). Тут трохи веселіше, ніж у французькій реалістичній дитячій літературі: сюжети творів торкаються гуморних шкільних пригод, розгадування таємниць і тренування аналітичних навичок, дослідження власної країни (мальопис “Ґримуар Ельфі”) або ж навіть профорієнтації (магічні біологи у мальописі “Чароліна”)», – розповідає Мія.
Вона зазначає, що починаючи з 2015 року, видавці намагалися перекладати або французьку класику, яка завжди добре продається, як-от «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, або твори, відзначені великою кількістю премій, як-от «Тобі Лолнесс» Тімоте де Фомбеля, або ж французьких сучасних авторів, що зажили собі прижиттєвої слави класиків дитячої літератури, як Даніель Пеннак. Однак зараз найбільший запит у видавців – саме на мальописи та бандесіне: «Ними прекрасно розчитуються менші діти, ними захоплюються і підлітки і дорослі».
Втім, тут варто додати, що традиція читання бандесіне і графічних творів у нас лише зароджується. Перекладач альбомів Ерже «Чорний острів» і «Фараонові сигари» із серії «Пригоди Тентена і Мілу» Сергій Рева зазначає, що поки цікавість до французьких і бельгійських мальописів не така висока, як хотілося б, однак вона поступово зростає: «Я зараз маю на увазі саме класичні мальописи, на кшталт “Астерікса”, “Гастона”, “Блейка і Мортімера”. Навіть наш “Тентен”, одна з найвідоміших і найпопулярніших серій в історії, видається для вузького кола поціновувачів. Хоча в цілому цікавість до коміксів як жанру, за останні роки в Україні таки зросла». Сергій додає, що історії про Астерікса і Тентена – ідеальна література для читачів від 5 до 15 років, однак з-поміж бандесіне можна знайти чимало серій для дорослих на будь-які теми, від історії до кулінарії. Тож не варто сприймати цей жанр як винятково дитячий чи підлітковий.
Окреме місце посідають книжки, що їх Мія Марченко визначає як неосентименталізм: «Яскравим представником є Мікаель Брюн-Арно, автор тетралогії “Мемуари лісу”. Особливість цього жанру в тому, що він поєднав посилену увагу до почуттів, характерну для аніме, з яскравою мальовкою, антропоморфними тваринами-персонажами, акцентами на сезонності, характерними для мальописів, та усією відвертістю й тяжінням до складних тем, що властиво французькій реалістичній літературі».
Тож якщо поглянути на переклади із французької мови в Україні, можемо побачити низку важливих тенденцій: увагу до текстів, відзначених преміями, поступове збільшення кількості серій бандесіне, повільне, однак невпинне заповнення лакун у лінійці класичних книжок. Втім, поки що цікавість видавців до франкомовної літератури відчутно нижча, ніж до англомовної, і за французьким літпроцесом ми не встигаємо, навіть якщо брати до уваги лише книжки першого ряду, які точно варто перекласти. Лишається сподіватися на сприяння культурних інституцій і збільшення потужностей нашого книжкового ринку. І, звісно, на перекладачів, бо все тримається саме на них.