Хоча більшість каталонців Франції спілкуються французькою, каталонські прапори, без жодного свята або іншого урочистого приводу, можна побачити на кожному кроці. Крамнички провінційних містечок, сільські вулиці або й приватні балкони весело майорять смугастими жовто-червоними полотнами. “Щоб не забувати, хто ми є”, – пояснює сорокорічний Мікель, мешканець старовинного містечка Вільфранш. Натомість, французькі трикольори в цьому регіоні можна побачити лише на офіційних установах.
Мікель працює викладачем каталонської аж в Андоррі — єдиній країні світу, де цю мову визнано офіційною. “За загальними оцінками, каталонців у світі — до десяти мільйонів, – каже Мікель. – Проте, рідну мову знає, може, половина з них, а щоденно її використовують не більше 3-4 мільйонів”.
Причина диспропорції проста та зрозуміла кожному українцеві: Каталонія втратила незалежність у ХVII столітті, потрапила до складу різних імперій — Іспанської та Французької — та зазнала примусової асиміляції. “Мій дід, який пішов до школи напередодні Першої світової, щодня читав на стінах навчального закладу ось таке гасло: “Мийте руки, будьте чистими, розмовляйте французькою!” – розповідає Ален, який народився в Перпіньяні — столиці Французької Каталонії.
Дітям, які на перервах не наслідували заклику, вішали на шию дерев’яного черевика. “На жаль, упокорення приниженням спрацювало, – зауважує Мікель. – Повоєнне покоління виросло не просто франкомовним, але й з певним комплексом “недосконалих французів”. По інший бік кордону лютував генерал Франко. Одне залишилося — зачепитися за крихітну Андорру. Нехай малий, але символ!”
Справи змінилися на краще з відновленням демократії в Іспанії. Каталонія дістала статус автономії та зуміла відродити мову на всіх рівнях: від побутового до наукового. “Південні провінції зіграли для каталонської культури приблизно ту саму роль, що Галичина — для решти України, – пояснює Ален. – Це — своєрідний мовний форпост. Сюди все більше їдуть навчатися студенти з Північної Каталонії, яка входить до складу Французької республіки. Винаймають приватних вчителів, відвідують курси каталонської та замість паризьких вишів штурмують університети Барселони та Жирони.”
Попри очевидні проблеми з виживанням каталонської, баскської, бретонської, корсиканської та інших мов автохтонних мешканців, Франція не поспішає підписувати Європейську хартію на захист регіональних мов та мов меншин, на яку так люблять посилатися автори мовного закону в Україні. “Офіційний аргумент — неузгодженість із Конституцією, де зазначено, що мовою офіційного спілкування є лише французька, – пояснює правник Домінік Орьє. – Але фінансові аргументи також грають велику роль. Готувати державних чиновників, навчати перекладачів, які б володіли усіма цими регіональними мовами, дуже дорого.”
Прапор на пляжі, над рестораном, над овочевою яткою… “Це — наша помста за примусову асиміляцію, – жартує Мікель, який щотижня їздить на роботу високо в гори, до іншої держави, і повертається додому тільки на вихідні. У рідному містечку він зорганізував курси каталонської, “до 18 років — безплатно, до 45 — за символічну ціну, а для учнів зрілого віку — за стандартами навчання англійської”. Цю градацію викладач пояснює так: “Молодь — це інвестиція, дорослі – сподівання на тяглість, решта ж — відповідальність, яку треба усвідомити”. Мікель свято вірить, що наступні покоління завжди розраховуються за помилки попередників. “Відмовитися від своєї душі, щоб фізично вижити — це частково померти”, – каже він.
Сто років тому французька держава доклала максимум зусиль, щоб розчинити в собі “додані території” – острівці каталонської, баскської, корсиканської культури. “Нам залишилися суто зовнішні атрибути: кухня, танці, певні архітектурні особливості, священна гора Канігу та ось прапор — символ каталонської волі до перемоги”, – каже Мікель.
У прапора — легендарна історія. Що цікаво, перші згадки про нього, як і про український синьо-жовтий стяг, з”являються в ІХ столітті. Барселонський князь Гіфред переміг норманнів у тяжкому бої, але дістав смертельні поранення. Помираючи, він провів закривавленою рукою по поверхні свого золотого щита. Спогад про жертовну перемогу став концепцією прапора: чотири червоні смуги на жовтому тлі.
Втративши мову, мало хто з французьких каталонців мріє про повноцінну державну незалежність. В іспанській Каталонії бажання суверенитету потужінше. Тут кожного літа працює літній Каталонський університет, друкуються посібники до вивчення мови та історії, як наголошує Мікель, “не переписаної колонізаторами”. На думку поборників каталонської ідеї, регіональна політика Євросоюзу дає шанс до розвитку каталонської культури та зближення, аж до можливого злиття, колись у майбутньому, двох Каталоній — французької та іспанської.
Від падіння режиму Франко, себто з 1975 року, іспанські каталонці методично виборюють у Мадрида все більшу й більшу автономію: мовну, економічну, правничу. Поки що про політичне відокремлення не йдеться. Але деякі гарячі голови плекають нездійсненну мрію.
За оцінками соціологів, радикальних сепаратистів з-поміж каталонців — не більше 10%. “Це сьогодні, – не здається Мікель. – Але хто знає, що настане завтра? Під впливом кризи, глобалізації… Он Андорра, хоч яка мала держава, але з часів заснування, в ХІІ столітті, жодним разом нікому не підкорилася…”
Мікель сумно дивиться на Канігу — священну гору, яка мусить захищати каталонців від різного лиха. “Існує стара легенда, – повільно зауважує він. – Про те, що коли Бог надав народу гору-захисницю, втрутився Діявол та розчепив її верхівку на дві маківки. Із того часу, кажуть, не судилося народу жити разом, але по різних державах”…
Згадалося, що українська Чорногора також має дві маківки — Говерлу та Попа Івана. Українці, як і каталонці, також довго жили під чужими прапорами. Але ж об’єдналися! Мабуть, людина таки здатна долати ті міфи, які сама ж і склала, аби пояснити собі незбагненний світ. Здатна, коли захоче і коли зуміє втримати свій політичний здобуток.