Після Другої світової війни Франція була одним з лідерів у галузі полярної науки. Тому не дивно, що саме француз Поль-Еміль Віктор відкрив у 1963 році першу у світі дослідницьку базу на архіпелазі Шпіцберген. На той час, займаючись виключно науковими дослідженнями, він і не здогадувався що через 60 років міністр оборони Франції використовуватиме цю його діяльність як один із аргументів, чому Франція ухвалила новий доктринальний документ — «Стратегія оборони для Арктики — 2025».
І це й не дивно, адже саме в Арктиці сьогодні розгортається одна з найбільших геополітичних ігор XXI століття. Регіон, який донедавна вважався виключно науковим полігоном для полярних експедицій, нині стає став ареною геополітичного протистояння. І великі геополітичні гравці шукають різноманітні аргументи, аби довести, що вони мають право впливати на перебіг подій у цьому регіоні.
З обранням Емманюеля Макрона Франція поступово повертає собі статус глобального гравця. Париж дедалі частіше формулює власні геополітичні візії від «європейської автономії у сфері безпеки» до концепції «стратегії рівноваги» (puissance d’équilibres), що має врівноважувати наддержави США, Китай і Росію.
У цьому контексті оголошена влітку 2025-го міністром збройних сил Себастьяном Лекорню «Стратегія оборони для Арктики» — не що інше, як чергова доктринальна спроба відновлення глобальних амбіцій Франції у цьому регіоні.
І тут є за що поборотися. Кліматичні зміни відкривають нові морські маршрути, які дозволяють скоротити Північний морський шлях між Європою та Азією майже на 40 %. Регіон містить понад 13 % світових запасів нафти і близько 30 % газу, а також другі за обсягом (після Китаю) у світі поклади рідкоземельних металів.
Ну і, звісно, не варто забувати про військовий аспект. Арктика — це потенційний плацдарм для стратегічної авіації та підводних сил, а також «північний фланг НАТО», який набуває ключового значення після вступу Швеції та Фінляндії до Альянсу. Крім того, завдяки своїм широтам це ідеальна зона для розгортання супутникових систем зв’язку, спостереження та розвідки.
Тому французькі стратеги прямо зазначають, що війна Росії проти України зруйнувала міф про «арктичний виняток». Півночі не вийде залишиться зоною стабільності попри світові конфлікти. Якщо раніше регіон вважався простором співпраці та «наукової дипломатії», то після 2022 року він дедалі більше виглядає як поле зіткнення глобальних гравців.
США прагне не лише забезпечити домінування НАТО і захист північного флангу, але й узяти безпосередню участь у розподілі наявних там ресурсів. Передовсім це стосується рідкоземельних металів, які вони пропонують Росії ділити між собою.
Росія, не маючи технологій, намагається зберегти мілітаризовану присутність і контроль над Північним морським шляхом. Попри поразки в Україні, Росія утримує у Заполяр’ї найпотужніше угруповання ядерних підводних човнів, авіабаз і систем ППО. Москва розглядає Арктику як тилову базу для війни проти Заходу й намагається зробити контроль над Північним морським шляхом інструментом політичного тиску.
Натомість Китай, який називає себе «близькоарктичною державою», прагне виконати одразу декілька завдань у цьому регіоні. У документах Пекіна Арктика прямо вписана в ініціативу «Полярного шовкового шляху», яка має з’єднати Китай із Європою через Північ. Водночас він намагатиметься розташувати у цьому регіоні збройні сили. Адже цивільні китайські проєкти (порти, наукові бази, криголами) можуть мати подвійне використання (dual-use) і в майбутньому забезпечити військову логістику.
У цьому контексті Париж робить висновок, що Арктика стає частиною тієї самої геополітичної лінії фронту, на якій Росія воює проти України. Якщо Москва використовує війну для зміни балансу в Європі, то немає жодних гарантій, що вона не застосує ті самі методи в Арктиці.
Тому відтепер для Франції та її союзників Північ — не периферія, а стратегічний плацдарм, що водночас визначає і безпеку, і економічне майбутнє Європи. Арктика стає простором зіткнення глобальних політичних гравців, які вже розпочали свою гру, і Франція братиме в ній участь.
Між науковою присутністю та військовою активністю
Стратегія чітко окреслює чотири головні виклики, з якими Париж мусить рахуватися у Північному вимірі.
Відповідальність великої держави. Франція — постійний член Ради Безпеки ООН, ядерна держава та ключовий учасник НАТО. Цей статус зобов’язує її бути присутньою в усіх просторах, де можливі конфлікти, навіть якщо вони географічно віддалені від метрополії. Париж не може дозволити собі залишатися осторонь у регіоні, де вже діють США, Росія та Китай, інакше його роль як глобального гравця буде знецінена.
Захист свободи дій. Нові морські та повітряні маршрути через Арктику стають артеріями світової економіки. Франція як морська держава з глобальними торговельними інтересами прагне гарантувати, що ці шляхи залишатимуться відкритими. Загроза блокади чи контролю над ними з боку Росії або Китаю розглядається як виклик не лише економічному, а й військовому суверенітету Європи.
Безпека енергетики й ресурсів. У документі наголошується: Арктика може стати ключем до «стратегічної автономії ЄС». Йдеться про доступ до нафти, газу та рідкоземельних металів, без яких неможливе виробництво сучасної зброї, мікрочипів і зелених технологій. Франція прагне уникнути залежності від Китаю чи Росії та вбачає у Півночі можливість зміцнити європейську самодостатність.
Захист людей і довкілля. Арктика — це регіон із високими ризиками для цивільного судноплавства й промисловості. Французькі збройні сили розглядаються як єдиний інструмент держави, здатний проводити масштабні пошуково-рятувальні операції та реагувати на екологічні катастрофи. Таким чином, ідеться не лише про геополітику, а й про роль Франції як гаранта безпеки людей і природи у глобальному масштабі.
Париж позиціонує себе не лише як національний гравець, а як авангард усього ЄС. Адже більшість європейських держав не мають ані ядерного потенціалу, ані військово-морських можливостей для операцій у високих широтах. Франція фактично бере на себе роль «провідника» європейських інтересів у Арктиці, що зміцнює її амбіції як сили, здатної формувати не тільки власну, а й спільну політику ЄС у регіоні.
Особливий акцент французька стратегія робить на зв’язку між війною в Україні та майбутнім Арктики. Для Парижа це не дві окремі історії, а частини однієї картини: Кремль уже довів свою здатність використовувати військову силу й гібридні інструменти для зміни міжнародного порядку в Європі. Тому немає підстав вважати, що Росія зупиниться лише на Чорному морі чи Донбасі. Її арктичні бази, стратегічна авіація та підводний флот можуть так само стати інструментами тиску на Захід.
Крім того, Китай уважно стежить за війною в Україні, вивчаючи, як санкції та контроль над логістикою впливають на державу у війні. Для Пекіна нові арктичні маршрути це можливість створити альтернативний коридор постачання до Європи, який у разі конфлікту допоможе обходити санкції чи блокади. Тому в документах французького міноборони Арктика прямо фігурує як потенційне поле випробування і російських, і китайських стратегій.
Інакше кажучи, Париж розглядає Арктику як «північний фронт тієї ж війни», що вже точиться на сході Європи. Успіх чи провал Заходу в Україні визначатиме поведінку Кремля на Півночі, а також покаже Китаю, наскільки далеко він може зайти у використанні Арктики для власних геополітичних цілей.
Франція, визнаючи свої обмежені ресурси, прямо зазначає, що стратегія має бути «реалістичною, помірною та відповідати бюджетним обмеженням». Тож вона сформувала декілька завдань, які визначатимуть її політику в Арктиці протягом наступного десятиліття.
- Стабілізувати регіон через союзницьку та багатосторонню взаємодію. Париж виходить із того, що жодна європейська країна не здатна протистояти викликам Арктики самостійно. Доктрина робить ставку на партнерства — як дво- (з Норвегією, Канадою, США чи Данією), так і багатосторонні. Особливе місце відведено НАТО, бо саме Альянс визначається «нормою інтероперабельності» для Арктики. Після вступу Швеції та Фінляндії НАТО отримала майже повний контроль над регіоном, і Франція прагне бути одним із лідерів цього процесу.
- Акцент на ЄС. Париж просуває ідею, що безпека Півночі — це не лише інтерес скандинавів, а й питання енергетичної та технологічної незалежності всієї Європи. Йдеться не лише про вільне судноплавство, а й про право розгортати авіаційні й морські місії у високих широтах, забезпечуючи присутність і стримування конкурентів. Особливий акцент робиться на космосі, адже саме Арктика є оптимальною зоною для роботи супутників спостереження та зв’язку, які стають ключовим інструментом у сучасних війнах. Париж хоче, аби ЄС мав власну «свободу дій» у цих просторах, а не залежав від США чи приватних корпорацій.
- Військова присутність. Франція ставить за мету створення та вдосконалення техніки, здатної працювати у суворих кліматичних умовах — від кораблів і підводних систем до засобів зв’язку й розвідки. Особливу увагу приділено космосу куди Париж планує інвестувати у супутники, які працюють на високих широтах, та у наземні станції, здатні забезпечити оперативний зв’язок і спостереження. Крім того, Арктика визначається як полігон для експериментів із новими технологіями. Франція хоче, щоб її війська могли діяти в Арктиці автономно, демонструючи союзникам спроможність бути надійним партнером у найскладніших умовах.
До речі, Франція не має й не планує будувати атомних криголамів. Цим символу «великої арктичної потуги», володіє лише Росія. Визнаючи це слабким місцем, Париж робить ставку на іншу логіку, де менше дорогого «заліза», а більше технологій і союзів.
Тобто замість величезного криголамного флоту Франція прагне компенсувати брак «твердої сили» шляхом кооперації з Норвегією чи США та розвитку інноваційних спроможностей, до яких належать супутникові системи, високоточні сенсори, безпілотні платформи.
Це дозволяє Франції позиціонуватися не як «арктичний тяжковаговик», а як держава-новатор, що приносить у регіон високі технології та союзницькі гарантії, а також розвинути військові спроможності від логістики до підготовки до дій у суворих умовах.
У підсумку стратегія підкреслює, що Арктика має стати для Франції не лише простором співпраці з союзниками, а й випробувальним полігоном для технологій і військових інновацій. Париж хоче використати цей регіон як місце, де можна поєднати політичний вплив, наукові дослідження й розвиток армії, зберігаючи статус глобального гравця у світі, що швидко змінюється.
Таким чином, це позиціонування забезпечує легітимність, кооперація з союзниками та спроможності у вигляді реальних військових інструментів. Саме ця єдність має дати Парижу шанс утвердитися як впливовій силі у Північному вимірі.
Замість висновків
Нова стратегія Франції вписується у ширший тренд, у якому дедалі більше держав — від США та Канади до Норвегії, Данії, Ісландії, Швеції та Фінляндії — формують власні арктичні політики. Свої стратегії мають і Європейський Союз, і навіть Китай, який називає себе «близькоарктичною державою».
Це показує, що регіон перестав бути «периферією світу» і перетворився на одну з ключових арен XXI століття. Із кожним роком кліматичні зміни відкривають нові морські маршрути й роблять доступними ресурси, які раніше вважалися недосяжними. Водночас точка геополітичної сили поступово зсувається на Північ.
Арктика стає дзеркалом нової глобальної політики, де змішуються економіка, безпека, енергетика й космос, формуючи нові союзи й баланси.
Для України ця дискусія теж не є чужою. Хоча ми воюємо на іншому фронті, військова логіка дуже подібна. Контроль над стратегічними просторами (наприклад, Чорноморським регіоном) визначає не лише регіональну, а й світову безпеку. Якщо Київ прагне стати справді глобальним гравцем, ми маємо запропонувати союзникам власний внесок у спільну «північну» безпеку. А нам є що запропонувати: від свого досвіду війни з Росією до розробки дронових і космічних технологій. Адже у світі, де Арктика стає новим центром сили, той, хто відсутній за цим ігровим столом, автоматично втрачає голос у глобальній політиці.