У вашій новій книжці «Розуміти путінізм» ідеться про те, що феномен путінізму значно ширший та глибший, ніж особистість самого президента РФ. Чому ви так вважаєте?
— Я описую у своїй книжці насамперед те, що прийнято називати путінською системою. Цей механізм відносин постав значно раніше, ніж прийшов до влади Владімір Путін. На мою думку, система почала промальовуватися ще за Єльцина, щонайменше від 1993 року. Ключовим елементом стала руйнація парламенту в жовтні 1993-го та ухвалення, у контексті розвитку тих подій, нової Конституції Росії. Це був кінець спробам РФ стати правовою державою: розподіл гілок влади тоді остаточно зник. Відбулося повернення до авторитаризму, що завжди був основою російської влади.
Мова навіть не про авторитаризм — про автократію. За часів Єльцина ця система не змогла повністю зреалізуватися насамперед через особливості характеру його самого. Він терпів свободу слова, а також часто хворів і не міг власними зусиллями повністю забезпечити контроль над країною, бо цьому перешкоджав його фізичний стан. Але щойно в Кремлі з’явився Путін, система постала до дії за кілька місяців. Це означає, що для цього в 2000 році все було підготовлено.
Читайте також: Правовий фронт: час дій
Ви пишете про вплив кримінального світу як на світогляд самого Путіна, так і на внутрішню організацію російської держави. У чому він полягає?
— Так, цей вплив є дуже потужним. У своїй книжці я повертаюся до радянських часів та показую виняткову важливість зони. Я вважаю, вона відігравала роль своєрідної суспільної підкладки. Концентраційні табори за фактом перебували під контролем злочинного світу. Коли Радянський Союз розпався, офіційна влада та злочинний світ сформували спільну систему управління суспільством. Путінський режим є яскравою ілюстрацією цього об’єднання. Організована злочинність зуміла нав’язати країні свої правила поведінки та внеможливила появу модерної держави. Адже РФ — це сукупність бандитських формувань.
Ви фахівець історії ХХ століття, дослідник комунізму та СРСР. Чи могли б порівняти радянську пропаганду та путінську? Що між ними спільне й що відмінне?
— Нинішня пропаганда є значно ефективнішою за радянську. А наслідки від неї набагато гірші. Пояснення цього дуже просте. Сучасна російська пропаганда позбулася ідеології. Ідеологічною основою путінського режиму можна було б вважати хіба що теорію світової змови проти РФ, але ця теорія сама по собі не є ідеологією, це спосіб мислення.
Російська пропаганда «годується» скрізь, де тільки знайде, вона не зобов’язана, як її радянська попередниця, постійно посилатися на класову боротьбу чи боротьбу за мир, котрі повсякчас заперечувалися реальністю. Путінська пропаганда не має позитивного елемента. Вона винятково негативна, навчає ненависті та зневаги до людства й таким чином забезпечує свою ефективність. Ця пропаганда звертається до всіляких темних пристрастей: образ, заздрощів, комплексів меншовартості, ксенофобії, ненависті… Вони завжди існували й мали певну силу, але якщо їм дати змогу виявити себе на повний голос, усі ці негативні почуття стають руйнівними.
Читайте також: Жан-Сільвестр Монґреньє: «Україна має геостратегічну цінність, що виходить за межі енергетичних інтересів ЄС»
Можна сказати, що ця пропаганда звертається до найгіршого, що є в людині?
— Саме так! Вона прагне дістатися найтемніших закапелків людських душ. Набагато легше тягти людство долу, ніж угору. Аналогічні висновки можна зробити й щодо російської дипломатії. Її ефективність базується на тому, що,
контактуючи з іншими державами, Росія прагне збудити найбрутальніший егоїзм, заохочує найбільш ксенофобний та обмежений націоналізм, зведений на ненависті до сусідів. Усе це всупереч тому, що повоєнна дипломатія з другої половини 1940-х років базується на бажанні співпраці між народами та взаємних компромісах.
Чи можна вважати, що російська дипломатія також перебуває під впливом психології, притаманної злочинному світу?
— Звичайно! До речі, я не мусила б казати про російську дипломатію, бо те, що ми спостерігаємо сьогодні, — це насправді кінець будь-якої дипломатії. Міжнародна політика для Путіна — то ланцюг спеціальних операцій. Тут немає місця дипломатії. Російською мовою це називається «гопничество». Ідеться про силові дії, форсовані прориви або ж підступні комбінації — про те, що породжує суміш КГБ та злочинного світу.
Чимало росіян, котрі переїхали на Захід, а отже, добре знають проблематику життя в Росії, за кордоном стають полум’яними захисниками путінського режиму й затято критикують ті країни, у яких самі ж вирішили оселитися. Чому так відбувається?
— Я цитую в книжці російського письменника на прізвище Шипілов. На мою думку, він дає досить переконливе пояснення цього феномену. Я також замислювалася над цим парадоксом. Адже коли люди, які тікають з путінської Росії, бо не хочуть в ній жити, потрапляють на Захід і стають фанатиками кремлівського режиму, — це досить дивна тенденція. Шипілов пояснює це саме ментальністю гопників та впливом зони. Він полягає в тому, що всі російські громадяни сприймають будь-яку владу, що над ними, як каральну адміністрацію.
На Заході вони зберігають цю ментальність та погляди на відносини між державою і громадянином. Така поведінка провокує конфлікт зі звичками та звичаями західного життя. Конфлікт прив’язує цих людей до їхньої первинної «банди», яку очолює Путін. Вони горнуться до нього, бо він «уміє говорити з цими іноземцями», «ставить їх на місце» тощо. Я вважаю, що це правдиве пояснення. Путіна сприймають саме як керівника банди, а росіяни, що опинилися за кордоном, ностальгують за належністю до цієї шайки, з якої вони починали своє життя.
Виходить, хто народився невільним, усе життя ненавидить свободу? Чужу, але й свою також, хоч би де він опинився?
— Так. Більшість цих людей не розуміють, як насправді працюють інституції. Росіянин, який перевищив швидкість десь на дорогах Західної Європи, вірить, що варто заплатити хабара поліцейському й усе буде добре. А коли подачки в нього не взяли, він ображається. Якщо ж йому виписали жорсткий штраф, то вважає, що його зневажили.
У книжці ви розповідаєте про розквіт ірраціонального в Росії, як у найближчому оточенні Путіна, так і в усіх сферах російського суспільства…
— Ця культура ірраціонального є дуже важливою. Вона виникла відразу після падіння комуністичної системи. Пам’ятаєте всіх цих екстрасенсів, які були модними в епоху Єльцина? Ірраціоналізм — це феномен народного життя, притаманний побуту низів, однак у Росії він проріс до самої маківки владної верхівки. Ми чуємо від найвищих можновладців найхимерніші теорії. Це також пов’язано з популярністю теорії змови, що є, як я вже казала, способом мислення цієї путінської Росії, де змову бачать скрізь. Ідеться про нездатність установлювати правильний причинно-наслідковий зв’язок. Теорія світової змови живиться з невміння знаходити реальні пояснення суспільним феноменам. Замість справжніх причин пропонуються фіктивні.
Читайте також: Ян Брукс: «Ми бачимо подальше розмивання кордонів у визначеннях м’якої та жорсткої сил»
Чому ви кажете, що нині Путін перебуває в періоді бумеранга?
— Я вважаю, що ми ввійшли до періоду бумеранга з 2017 року. Путін зайшов занадто далеко. Але нині все лихе починає йому повертатися. Україна чинить збройний опір, Казахстан переходить на латиницю й розміщує американську військову базу, Вірменія зуміла позбутися ставленика Москви на чолі уряду, навіть Білорусь починає віддалятися… І це лише початок. Політика реконструкції СРСР зазнає провалу.
В Україні існують побоювання, що віднині, коли в Росії минули вибори й Путін має перед собою шість спокійних років, він може розпочати нову атаку на українські землі, спробувати захопити інші території… Наскільки, на вашу думку, ці припущення обґрунтовані?
— Такий ризик існує. Щоразу, як Путін опиняється у кризовій ситуації, причому всі кризи створює собі сам, він виходить із них шляхом ескалації. Спробував вийти з української кризи за рахунок війни в Сирії. Нині ж потрапив у глухий кут сирійського конфлікту. Отже, невідомо, через яку ще ескалацію він спробує з нього вибратися. Звичайно, є підстави побоюватися будь-яких загострень та недобрих сюрпризів, особливо після чемпіонату світу з футболу.
Ми почали розмову з того, що путінізм — явище значно ширше за параметри особистості Путіна. На вашу думку, чи можливий путінізм без нинішнього господаря Кремля?
— Так, звичайно! Бо система сформувалася до того, як він прийшов до влади. Наприклад, якщо Путіна усунуть від державного керма інші кагебісти через палацовий заколот, режим може трохи лібералізуватися. Адже в оточенні нинішнього лідера нації добре усвідомлюють помилки, ним зроблені. Отже, цілком можна уявити щось на кшталт перевороту, усунення самого Путіна та приходу до влади якогось іншого силовика. Можливо, не такого ірраціонального, але більш урівноваженого, молодшого, і режим процвітатиме далі.
Для мене критерієм упізнаваності путінської системи є хижацька економіка. Це розкрадання ресурсів країни в супроводі потужної пропаганди. Бо для того, щоб росіяни погодилися бути пограбованими, потрібно, аби пропаганда переконала їх, що ці злодійські еліти відроджують велику й потужну державу. Ця система є досить стабільною. Вона цілком здатна функціонувати й без Путіна. Доки при владі триматимуться хижацькі еліти, що споживають та розкрадають ресурс, доти триватиме вороже ставлення до зовнішнього світу й насамперед до сусідів. Це забезпечує рівновагу влади. Натомість критерієм справжньої зміни режиму в РФ може стати лише відмова від владної клептократії, токсичної пропаганди та відновлення імперії.
Макрон погодився взяти участь в Економічному форумі в Санкт-Петербурзі. На вашу думку, це правильне рішення?
— Побачимо за результатами. Важко сказати заздалегідь. Що є небезпечним у нинішній ситуації, то це криза трансатлантичних відносин, насамперед через політику Трампа. Може статися, що Росія спробує проексплуатувати кризу у взаєминах між ЄС та США, щоб іще більше віддалити Європу від Америки. Треба сподіватися, європейські лідери усвідомлюють цю небезпеку.