Ярмарок не є ярмарком у сенсі торгівлі – книжки тут продаються лише в останні два дні, і якби йшлося лише про торгівлю книжками як матеріальними об’єктами, то ця подія не була б настільки вагомою. Найсуттєвішим у цьому ярмаркові є його діловий та іміджевий складники – тут найрізноманітніші держави світу заявляють про себе передусім через свої книжки, а також через заходи: дискусії, читання. Франкфурт – це можливість заявити про себе як про країну книжкової культури, продемонструвати свої можливості, а головне, наміри у цій царині. Якщо ви є на Франкфуртському книжковому ярмарку, то ви є на книжковій мапі світу, якщо вас там немає, то на цій мапі ви відсутні.
У вітчизняних ЗМІ вже немало йшлося про те, що в останні три роки національний стенд України почав виправдовувати сподівання прогресивної громадськості: на відміну від попередніх років (до 2016-го), наш національний стенд має велику площу, він яскравий, помітний, на ньому працюють компетентні люди, які можуть дати відповіді на питання зацікавлених.
Читайте також: Якими були українські стенди у Франкфурті до 2015-го
Зацікавлених справді багато: приходять іноземні видавці, охочі купити права на переклади українських книжок, представники книжкових інституцій інших країн, люди, які здавна цікавляться Україною з різних причин, а також (що особливо радісно) читачі, яким просто подобаються наші книжки – на вигляд, за тематикою (до речі, українські книжки входять до коротких списків міжнародного конкурсу «Найкращий книжковий дизайн»). Організатори ярмарку відзначають, що стенд України яскравий та красивий, – це засвідчують і організатори міжнародних ярмарків інших країн (Чехія, Словаччина, Греція, Франція, Китай тощо), коли пропонують нам стати учасником їхніх книжкових подій. В Україну та її книжкову спроможність вірять, і навіть кажуть, що їздити до Києва нині – це тренд (тому, мовляв, не соромтеся запрошувати на свої книжкові події іноземних видавців та представників інших книжкових інституцій – вони залюбки приїдуть).
Франкфурт – це не лише фестиваль книжок, це ще й фестиваль мов. Це подія, де знання кількох іноземних мов реалізується якнайповніше. Але передусім це нагода просувати власну, рідну мову. Література – це те, що захищає мову, якою вона написана, а різномовної літератури тут надзвичайно багато.
І якщо зважити на те, що невеликі за кількістю громадян народи, чия мова не є мовою світового значення, – грузини, вірмени, естонці, литовці, латвійці, фіни, – спромоглися виховати інтерес до себе, зуміли привабити до своєї літератури перекладачів, видавців і, відповідно, читачів – аж до того, що Грузія виборола право стати почесним гостем наступного Франкфуртського книжкового ярмарку (у 2018-му), – якщо це так, то й українці мають усі шанси стати країною, чию літературу активно перекладають, видають у світі, знають. Для цього потрібна дещиця: зусилля від української сторони. Ці зусилля є, і якщо раніше це були зусилля винятково з боку ентузіастів – окремих видавців, перекладачів, письменників, культурних менеджерів, – то тепер і держава стала активнішою у просуванні своєї культури: в останні два роки саме Міністерство культури взяло на себе левову частку фінансування участі України на Франкфурті, цьогоріч – сума значно більша, ніж минулого року.
Загалом, системною робота в цій галузі може бути лише тоді, коли ведеться на державному рівні. І все, чого бракує нам сьогодні у книжковій царині, якщо ми хочемо стати країною нарівні з іншими, – це перекладацької програми на державному рівні. У розмовах із працівниками українського стенду, представниками новоствореного Українського інституту книги, Книжкового Арсеналу, інших книжкових організацій, раз по раз лунає запитання: «У вас є перекладацька програма?». Про це запитують і видавці, і перекладачі, і письменники, коли цікавляться можливістю купити права на переклад української книжки, і керівники урядових книжкових інституцій – коли говорять про можливості співпраці з Українським інститутом книги. Усі вони, плюс організатори самого Франкфуртського книжкового ярмарку, як і інших міжнародних книжкових ярмарків, погоджуються в тому, що на гідне представлення на книжковій мапі світу можна претендувати винятково тоді, коли є така програма, коли держава системно й цілеспрямовано працює над тим, щоб збільшити число літературних перекладачів зі своєї мови, число перекладених зі своєї мови книжок. Для цього потрібні мінімум ґранти іноземним перекладачам та іноземним видавцям, які хочуть видавати наші книжки; робота з перекладачами – різноманітні семінари, резиденції; участь у більшій кількості міжнародних книжкових подій; регулярне інформування закордонних партнерів про книжкові новинки, які виходять на національному ринку.
Чиатйте також: На Франкфуртському ярмарку українські книги відзначили у трьох категоріях
Усе це – важливі напрямки, у яких зацікавлена держава. І саме це має стати пріоритетом урядових книжкових інституцій, передусім – Українського інституту книги. Слід розуміти, що міжнародна робота в культурному напрямку не менш важлива, ніж в економічній та політичній царинах. Про можливості культурної дипломатії уже не раз ішлось у публічних розмовах та вітчизняних ЗМІ. Варто усвідомлювати: література – це нагода розповісти про себе світові, а позитивне знання про країни зазвичай базується на знанні про культуру цих країн. Інше знання, як правило, негативне – про війни, аварії, стихійні лиха тощо. В уми та серця іноземців можна потрапити двома шляхами: або через новини про трагедії (і тоді асоціації з цією країною негативні), або через культуру (й тоді асоціації навпаки позитивні). Донесення себе світові через літературу та інші види мистецтва, зрештою, має і політичний сенс: коли про тебе знають щось добре, тебе активніше підтримують.
Здається, певні державні діячі це розуміють і навіть готові вимагати й виділяти бюджетні кошти на представлення української культури світові. Але не завжди проблема полягає у бракові коштів. На сьогодні Україна не має механізмів для втілення таких цілей. Наразі державна книжкова інституція – Український інститут книги – навіть не може оплачувати послуги (книжкові переклади, приїзд, проживання в Україні протягом кількох днів) громадянам інших держав, що вже казати про інші завдання, які не можна подати у бюджетні запити, бо на них немає відповідних кодів.
Щоб гідно представляти Україну на міжнародному культурному рівні – не точково, не разово, а системно, працюючи у різних напрямах, – потрібні зміни не лише у розподілі коштів, а і в законодавстві. Тоді наша література буде знаною в світі, через неї більше цікавитимуться Україною, до нас приїжджатимуть і нас підтримуватимуть лідери світової думки. Україна має що розповісти світові. І світ готовий її слухати. Поки що готовий. Якщо втілювати ці плани зараз, то зерно падатиме у родючий ґрунт. Наразі критично важливо – не поховати готовність нас слухати й чути – власним недбалим ставленням, не давати підстав укотре казати про те, що Україна ніколи не марнує шансу змарнувати шанс.