Адже то найкращий спосіб для влади маніпулювати суспільством задля задоволення своїх інтересів. Так триває вже майже три десятиліття від відновлення незалежності й може тривати ще довго. Змінюватимуться актори, локації, втілюватимуться нові ідеї та залучатимуться потужніші технології, але глибинно все лишатиметься як було. Всі, хто брьохатиметься в цьому болоті, виступатимуть саме в згаданих вище жанрах. Звички й традиції важко переломити.
Нинішня ситуація із Саакашвілі (дуже яскравий актор), точніше та, у якій йому довірено грати одну з основних ролей, або конфлікт поміж силовими структурами — прокуратурою, СБУ, МВС & НАБУ, САП — не оригінальні, чи не так? Циркачів на арені вже було чимало, та й помірятися параметрами в нас люблять. Можна заглиблюватися в деталі й шукати, хто кого НАБУ і з якою метою, вести баталії у Facebook, вишукуючи зрадників та патріотів, переносити все це в реальність і закликати фронтовиків залишити позиції й бігти лупити «злочинну владу», а «злочинній владі» намагатися ще гучніше кричати, що всі, хто її не підтримує, колаборанти та зрадники, які сидять на голці в Курченка, тільки що це дасть? Навіть заміна фігурок на дошці не змінить суті гри. Бо неважливо, Порошенко буде на верхівці піраміди, Саакашвілі чи, може, Коломойський або Юлія Тимошенко. Можливо, навіть «вашингтонський обком» призначить якогось свого високого ставленика й обкладе радниками, які з усіх сил намагатимуться вплинути на безнадійну ситуацію, але собака заритий не там.
Фундаментальна проблема полягає в тому, що в Україні після розпаду совка так і не вималювалася структура влади. Справжньої влади з чіткою управлінською вертикаллю й точками прийняття рішень, з відповідальністю за ці рішення. За комуністів така вертикаль існувала. Зі своїми ієрархіями, зі своїми збоченнями, але існувала. Партія-диктатор генерувала рішення, потім делегувала їх виконання органам совєцької влади, всіляким там радам і виконкомам. За всім цим ретельно стежили органи безпеки. Після демонтажу комуністичної вертикалі іншої не створили. А радянська влада, яка фактично й залишилася в Україні, лише трохи модифікована, так і не змогла стати владною вертикаллю з огляду на свою природу. Радянська влада (влада рад) сконструйована так, що не може бути владою та вертикаллю одночасно.
Читайте також: Міжфракційний пасьянс: як голосували за бюджет-2018
Кучма, пам’ятаючи, як було під час комуністичного правління, намагався вибудувати якусь свою вертикаль, але з різних причин не зумів. Ющенко навіть не намагався. Єдиний, кому вдалося бодай тимчасово повернути історію назад, але вже в квазівигляді, став Янукович. Він сяк-так скопіював більшовицьку схему, тільки партію в його випадку замінила мафія. Керівна й спрямовуюча роль перейшла в руки бандитів, які дали можливість вертикалі функціонувати. Як — це вже інше питання.
І доки цей принцип не зміниться, байдуже, хто сидітиме вишенькою на тортику. Доки система буде такою, як є, напівдієздатною, яку не хочуть змінювати з комуністичних часів, вона не працюватиме. Ті, від кого це залежить, здається, переважно не розуміють (або не хочуть розуміти), чому все не клеїться, чому система тоді працювала й не працює нині. Десь інтуїтивно вони відчувають, що чогось бракує, якогось стрижня. Але спроби його вживити здебільшого невдалі. Згадаймо представників президента у випадку Кучми, смотрящих у випадку Януковича чи запланованих і нереалізованих президентських префектів у випадку Порошенка. Можливі різні варіанти, і назви не такі важливі. Головне, щоб структура влади була здатна працювати й чітко виконувати покладені на неї функції. Тоді не буде наявного нині борсання. Тоді буде зрозуміло, хто приймає рішення й за них відповідає. Бо сьогодні, попри весь пафос та цілу армію чинуш у державі, немає точок і вертикалі прийняття рішень. Ні на рівні президента з його повноваженнями та відповідальностями, ні на рівні голови уряду, ні на рівні парламенту, міністерств чи інших виконавчих органів.
Усі конфлікти між силовими органами, які ми нині спостерігаємо, і є черговим проявом цієї хвороби, вони просто закономірні. Їх не могло не бути. Коли влада розпорошена, виникає така біда. Знову ж таки, якщо в силових структур, яких щодня стає дедалі більше, а до того ж з’являються нові привнесені елементи, що вбудовуються в систему (НАБУ) й стають подразником, немає точок прийняття рішень, осіб, котрі їх ухвалюють, посад, на яких лежить відповідальність за ці рішення, коли між тими неіснуючими точками, природно, немає ієрархії, тоді починається з’ясування стосунків. І такий фундамент, закладений між силовими органами, автоматично провокує кейс війни, взаємопоборювання та нездорової конкуренції.
Читайте також: НФ-БПП: Союзницький шантаж
Бо те, що прописано в Конституції й законах, між іншим, є лише добрим наміром. Кожен сам собі Аваков. І це тільки те, що вийшло назовні.
Але за всім цим неминуче стоїть думка про неспроможність влади загалом і Порошенка зокрема, що сидить зверху на владній піраміді. На піраміді, яка живе власним життям незалежно від того, хто її увінчує. Зрозуміло, що, доки така структура влади існує, людина, яка буде на верхівці, не маючи своєї вертикалі, не зможе цією машиною управляти, бо машина так сконструйована. І відповідно президент бачитиметься безпомічним, таким собі коміком-узурпатором або інтриганом, навіть коли насправді він буде супермесією. І саме поняття державності та держави зазнаватиме постійної девальвації, а всі закляті «друзі» торочитимуть про проект Україна як про нежиттєздатний, бо ці українці, мовляв, не державна нація.
Звісно, не йдеться про повернення до більшовицької моделі структури влади. Це було б вершиною ідіотизму та неминучим крахом. Мова про доведення процесу декомунізації до свого логічного завершення. Не пам’ятниками єдиними, хоча це теж потрібно. Нині як ніколи важливо створити нову модель управління країною. Суспільство, здається, вже дозріло до цієї трансформації, влада ще ні, але це поправно, її треба стимулювати. Тільки коли цей хаос буде розчищено і вдасться збудувати реальну систему відповідальностей, цирк нарешті закінчиться й клоуни розбіжаться. І лише з цього моменту можна буде говорити про повернення України в лоно Європи та товариство цивілізованих держав. Тільки ця революція зможе запустити нарешті процес розвитку країни, яка десятиліттями стоїть на межі виживання й копошиться як проклята від Майдану до Майдану.