Фотоархів УСС поповнився унікальними колекціями та сімейними архівами. Розмова з Василем Лопухом

Фотоархів Українських січових стрільців поповнився унікальними колекціями та сімейними архівами, відкриваючи невідомі сторінки історії Першої світової війни та Визвольних змагань. До вашої уваги — третя розмова з Василем Лопухом, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н., директором адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А) у 2000–2021 роках, нині на пенсії.

Сьогодні розповімо про оцифрування фондів Івана Боберського, Івана Андруха й Івана Іванця, а також про доступ до кількох сімейних архівів із Торонто. Від унікальних світлин Петра Болбочана і Василя Вишиваного до драматичних біографій і фотографій українських освітян у діаспорі — кожен фонд оживляє історію та дає дослідникам нові можливості для відкриттів.

• Перша розмова — Фотоархів Українських січових стрільців. Розмова з Василем Лопухом, якому вдалось оцифрувати світлини.
• Друга розмова — Фотоархів Українських січових стрільців: нові знахідки та перспектива досліджень | Розмова з Василем Лопухом

Про нові фонди на сайті архіву Українських січових стрільців та їх цінність

— Пане Василю, в березні цього року на сайті «Леґіон Українських січових стрільців: фотоархів» з’явилися нові колекції. Що для вас особисто є головною новиною цього оновлення?

— Відкриття нових фондів — це радість, що вдалося повернути із забуття нові обличчя та події періоду Першої світової війни. Робота над оцифровуванням кліше з фонду Івана Боберського була дуже складною, навіть, можна сказати, драматичною. Проте, попри певні технічні та фінансові труднощі, велика колекція фотонегативів і деяких документів оцифрована. Тепер користувачі інтернету мають можливість їх побачити, а читачі — дізнатися про їхнє існування. Окрім того, ми відкрили доступ до кількох сімейних архівних фондів, що зберігаються в Українсько-канадському дослідчо-документаційному центрі (УКДДС) в місті Торонто (Канада) і кількох фотографій з родинних альбомів.

— Як визначаєте цінність нових матеріалів — це радше кількість, унікальність чи нові сюжети, які вони відкривають?

— Коли сканую негативи, я не маю часу розглядати зображення. Мені важливо вписати до бази даних ті інформації, що є на обгортках чи на самому негативі, й акуратно викладати і вкладати кліше на сканер чи в коробку. Навіть при підготовці вже для вебсторінки це технічна робота, що потребує уваги.

Перше емоційне враження — це кількість негативів та їх якість. Коли фотографії вже є на вебсторінці, я можу уважно роздивлятися, що на тих зображеннях.

Серед кількох сотень світлин — десятки дуже цікавих. Зокрема це фотографії повітряної розвідки, на яких ми можемо бачити, як виглядали міста Львів, Тернопіль, Заліщики, Бережани, Підгайці, Кам’янець-Подільський та інші у 1916–1917 роках.

На мою думку, це дуже цікаві зображення для дослідників.

— Чи є серед оприлюднених фотографій такі, що змінюють або уточнюють наше уявлення про історію УСС?

— У відповідь на це запитання найкраще відповідає історик Юрій Юзич на своїй сторінці у фейсбук: «Десятки років історики шукали цю світлину у хорошій якості. Петро Болбочан, тоді ще підполковник, та архікнязь Вільгельм (Василь Вишиваний). У Запорізьких степах із своїми найкращими командирами — від УСС та від Запорожців. Тут нарешті видно також “тінь” Болбочана, який пройшов шлях від рядового полку до командувача дивізією — полковника Миколи Сільванського, уродженця Куп’янська (того самого, якого наші останніми роками вже двічі звільняли)».

Оригінальна назва: 1918. УСС на Україні, полк. В. Вишиваний, полк. Болбачан коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UCEC_IBC_001-02-123.

І ще одна унікальна фотографія, про яку Юрій Юзич пише ось так: «Унікальна світлина… Петро Болбочан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів. Люди-легенди на одному фото разом. Дякую Василю Лопуху за цю чудову знахідку з фотоархіву Івана Боберського в українському науковому осередку у Вінніпезі. Це 22 травня 1918 року — урочисте прийняття з нагоди зустрічі над Дніпром двох гілок століттями розірваного народу. Добровольців УСС та Запорозької дивізії у сучасній Запорізькій області. Фото відоме, однак було доступне лише у дуже поганій якості, де нічого не було видно — лише контури».

Напевно, для багатьох читачів, особливо зі східних областей України, буде відкриттям, що у 1918 році УСС воювали з більшовиками та білогвардійцями на Сході України.

Про Фонд Івана Андруха на сайті Леґіону Українських січових стрільців: фото архів

— Історія Івана Андруха виглядає дуже драматичною: від УСС до підпілля і розстрілу. Чому важливо повертати саме такі біографії?

— Фонд Івана Андруха містить усього кілька оригінальних фотографій і ще кілька документів, які оцифровано. Про Івана Андруха багато цікавої інформації в інтернеті. Я передивився якусь частину тих публікацій і ніде не бачив посилання на архівний фонд у Вінніпезі, де мешкав молодший брат Івана Дмитро Андрух. Після його смерті родичі передали документи до архіву «Осередку». Постать Івана Андруха дуже цікава і, як ви зазначили, драматична. Він повернувся з-за кордону в совєцьку Україну, щоби займатися підпільною роботою. На жаль, згодом його було заарештовано і розстріляно.

— Дев’ять світлин — це небагато. Що робить цей невеликий фонд важливим для дослідників?

— Часом для дослідників важлива навіть одна картка якогось документа. А тут ми маємо фотографії з підписами на звороті — це завжди цікава інформація. Очевидно, істориків зацікавлять документи, що є в його фонді. Їх також усього дев’ять. Я не вивчаю документи й не викладаю на вебсторінку, бо філософія нашого проєкту — це історичні фотографії. Але у фонді Івана Андруха є документ на трьох сторінках: «Список 1 Чета, Сотня III, Курінь 1». Для Тижня подаю фрагмент першої сторінки, а весь список, після опрацювання, буде викладено на вебсторінці «Леґіон українських січових стрільців: фот архів».

Фрагмент першої сторінки документа «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1» з архіву Івана Андруха.

— Наскільки ці фотографії допомагають «оживити» постать Івана Андруха поза сухими біографічними довідками?

— Копії окремих фотографій відомі і їх можна знайти в інтернеті, але не було інформації, що написано на звороті — а може, я про це не знаю. Очевидно, дослідники зможуть використати ті тексти у своїх наукових працях чи в більш розлогих текстах на історичну тему. Серед документів є листи, які він пише з Києва і Луцька у 1918 році. Листи до родини — це також цікавий матеріал для дослідників. Цифрові копії ще не передано до архіву, але згодом можна буде звертатися за цими документами до «Осередку».

Велика колекція Івана Боберського

— Фонд Івана Боберського — це понад 600 світлин. У чому його унікальність порівняно з іншими збірками УСС?

— Це ціла історія. Перш за все ми знаємо, що 1920 року уряд ЗУНР делегував Івана Боберського до Канади збирати кошти на потреби уряду. Тоді він привіз із собою майже 500 кліше. 34 зображення присвячені спортивному руху і Пласту, а решта зображують усусів та військові події Понад 100 фотографій — про його подорож до Канади та зупинку в Нью-Йорку. Хочу звернути увагу, що така кількість негативів — дуже великий тягар. Мені важко навіть уявити, як йому вдалося це все перевезти. Тепер, читаючи відгуки у фейсбуці, ми бачимо, наскільки цікава та унікальна його колекція.

— Василю, ви вирішили оприлюднити навіть ті частини колекції, які формально виходять за межі теми УСС. Чому це було принципово?

— У мене виникло питання: як бути? Викладати тільки про УСС чи всі зображення. Колекція усіх кліше з фонду Івана Боберського є записана в єдиному реєстрі, тому вирішив, що треба викласти всі зображення. Якби йшлося про підготовку якоїсь публікації, то, очевидно, можна було б мати тільки ту частину колекції, яка відповідає темі. Проте, оскільки сторінка створена як віртуальний архів і ми отримали дозвіл на висвітлення фотографій з фонду Івана Боберського, було вирішено викласти всі зображення. Сподіваюся, історики та архівісти підтримають мене у цьому рішенні.

— Наскільки постать Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» впливає на те, як ми сьогодні сприймаємо візуальну історію Леґіону?

— Поза сумнівом, діяльність Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» надзвичайно важлива. Адже тепер ми маємо можливість бачити візуально задокументовану діяльність усусів та їхню участь у тій війні. Ми також можемо бачити могили, за совєтів фактично знищені. Напевне, ми можемо сказати, що Іван Боберський був «піонером» у розвитку медійного впливу на поширення інформації, на патріотичне виховання та пропаганду.

— Чи можна сказати, що його архів — це не лише військова, а й культурна історія покоління?

— Звичайно. Власне, одним із пунктів головної мети створення відкритого фотоархіву було те, щоби шкільні музейні кімнати, міські та сільські музеї мали можливість скористатися матеріалами нашого вебсайту для збереження історичної пам’яті та патріотичного виховання. З-поміж іншого, серед фотографій з періоду перебування у Вінніпезі є цікаві фотографії українських освітян в Канаді.

Оригінальна назва: Весілля УСС в Розвадові Старосольський і Яселський. Фонд Івана Боберського. UCEC_IBC_001-02-155.

Діаспора і збереження архівів

— Іван Боберський вивіз ці фото кліше до Канади та використовував їх у публічних виступах. Чи можна сказати, що це була рання форма популяризації історії УСС?

— Звичайно, коли у травні 2025 року приїхав до Вінніпегу — трішки більше ніж через 100 років після того, як туди приїхав Іван Боберський, — я мав доповідь майже про те саме, про що говорив Іван Боберський. Я пережив велике емоційне піднесення. Під час свого виступу мав можливість взяти з їхнього архіву кліше, які привіз Боберський, і показати присутнім. Це також викликало певні емоції в авдиторії. Він розказував про те як творилося українське військо, а я — як зберігається і стає доступною фотохроніка українського війська. Виглядає, що ми обоє популяризатори історії УСС.

— Наскільки вирішальною є роль діаспорних інституцій, таких як архів у Вінніпегу, в збереженні української спадщини?

— У США та Канаді є багато організацій, які мають архівні фонди. І дуже добре, що покоління попередніх іммігрантів зуміли зібрати та зберегти багато безцінних документів і артефактів історії нашого народу. В Україні іноді не знають і не оцінюють належним чином того, яким коштом вдається зберігати цю історичну спадщину.

Якісь матеріали потрапляють до державних або університетських архівів. Наприклад, архіви Юрія Шевельова та Юрія Тарнавського зберігаються в Бахметеському архіві Колумбійського університету. На жаль, частина цікавих документів чи артефактів поповнить приватні колекції, зокрема тих-таки січових стрільців.

Держава не фінансує громадські організації. Найбільше, що можна мати, — звільнення від оподаткування майна і доходів. Усі українські організації живуть коштом добровільних пожертв. На жаль, покоління тих, хто складав для українських організацій щорічні пожертви, майже все відійшло у засвіти. Тепер утримувати приміщення і працівників стає складніше, але є різні фундації, через які можна одержати певну фінансову підтримку. Існування організацій, які зберігають архівні фонди, — неоціненний внесок українських громад на еміграції у збереженні історичної спадщини.

— Чи були ці матеріали під загрозою втрати, якби не опинилися за океаном?

— Ми знаємо, як за совєтів знищувалися чи вивозилися до Москви архівні документи. Очевидно, якусь частину історичних матеріалів ми могли б втратити — або й втратили. Ситуація з оцифровуванням фонду Івана Боберського також була під питанням. Якби не вдалося вирішити справу придбання сканера і фінансування, оцифровування було б відкладено як мінімум на багато років. Це окрема історія.

Іван Іванець і «втрачені архіви»

— Історія Івана Іванця — це приклад майже втраченої спадщини. Чи типові такі випадки для доби Визвольних змагань?

— Наскільки мені відомо, багато фотографій і малюнків Івана Іванця було знищено. Але у двох архівах НТШ-А і УМБ у Стенфорді зберігається 265 фотографій його авторства. У Торонто є колекція його графічних робіт. Нещодавно я дізнався, що якась частина малюнків Івана Іванця зберігається у Краківському музеї. Звертатимуся до них із проханням надати цифрові копії цих малюнків. Подібна історія і з малюнками Олекси Новаківського: я також сподіваюся, що зможемо мати оцифровані зображення і дозвіл на їх висвітлення. Ми знаємо колекціонерів, що мають оригінальні поштівки — особливо цінні ті, що мають на звороті тексти, — та запрошуємо їх до співпраці. На цей час із нами співпрацює тільки один колекціонер. Можливо, у приватних колекціях є і якісь оригінали малюнків чи фотографій Івана Іванця. Було б похвально, якби вони стали загальнодоступними для користувачів інтернету та дослідників.

— 265 знайдених фотографій — це багато чи все ж лише фрагмент від втраченого масиву?

— На позір здається, що багато, але, напевно, можна було б мати більше. Може, хтось, прочитавши нашу розмову, зголоситься, і ми отримаємо нове надходження до нашого відкритого фотоархіву про УСС.

— Як ви працюєте з фотографіями без атрибуції? Чи є шанс ідентифікувати авторство, зокрема, Івана Іванця?

— Прошу читачів ставитися з розумінням до того, чому ми викладаємо зображення без атрибуцій. Усі зображення, що є на сторінці, — це офіційні архівні документи, які мають реєстраційні номери в архівних фондах. Коли ми викладаємо такі зображення, я не маю права додавати від себе якісь доповнення у підписах, навіть якщо впізнаю якусь особу. Чому? Бо я не є дослідником і, як уже неодноразово зазначав, не є істориком. Я і мій товариш Василь Вечорек створили базу даних візуальних зображень для дослідників. Фахівці можуть зробити коментар під фотографією. Ми не приймаємо коментарів на кшталт «ймовірно це….», або «виглядає, що це такий-то». Підпис доповнення повинен містити достовірну інформацію, а не здогадку. На сьогодні ми маємо приблизно 800 коментарів і доповнень. Ви можете побачити кожен коментар у розділі «Коментарі». Наразі є 804 коментарі та доповнення до фотографій. Ми щиро вдячні всім коментаторам.

— Які архіви або колекції ви хотіли б оцифрувати наступними?

— Уже за тиждень або два ми відтворимо ще один надзвичайно цікавий та унікальний фонд, який отримали з Торонто, — майже 100 фотографій могил і процесів перепоховань вояків УСС і УГА, зроблені у 1920-х роках. Історія, як ці фотографії збереглися і як потрапили до Канади, дуже цікава. Зокрема тим, що під час перебування у Вінніпезі я випадково познайомився з людьми, які ще у 1980-х таємно вивезли їх з України.

Про можливе оцифровування в майбутньому невідомих нам архівних фондів сказати важко. Я думаю, основні великі колекції вже опрацьовані та є на сторінці. Можливо, ще десь зберігаються фотонегативи чи фотографії. Якщо хтось має таку інформацію, можна звернутися до нас. На сторінці є розділ «Контакт/Відгуки».

Тетяно, дякую за запрошення на розмову, а читачам Тижня — за увагу до цієї теми і нашого проєкту. Запрошую до перегляду архівних фондів.