Фотоальбоми українців часто приховують неоціненні скарби, але не всі це розуміють. Дехто зберігає старі світлини предків, ретельно вивчає їх і передає нащадкам, плекаючи пам’ять про минуле. А є ті, хто не цікавиться історією родини, продає фотографії на аукціонах, спалює чи викидає на смітник. Кожна родина має свою унікальну історію, яка є частиною великої української спадщини — історії, яку століттями нищили, переписували й стирали.
Оксана Соловій зберігає родинну колекцію фотографій і вишитих рушників від бабусі Катерини Кравжун з давнього селища Велика Багачка на Полтавщині. З читачами Тижня вона поділилася столітніми світлинами та спогадами її бабусі про Голодомор 1932–1933 років у селищі Велика Багачка. Воно має давню історію. Ще наприкінці XVI — на початку XVII століття його заснували козаки. За однією з легенд, першим мешканцем був козак Богач, саме на його честь назвали поселення. Друга легенда появи села пов’язана з іменем козака Михайла Браславця, якого поховали в місцевій церкві 1644 року. У середині XVII століття село Богачку позначає на мапі французький інженер Гійом Левассер де Боплан. Сьогодні це селище Велика Багачка, яке 1649 року із села перейшло в категорію сотенних містечок у складі Миргородського полку.
Сьогоднішня збірка фотографій відображає історію української родини Кравжунів та окремі сторінки життя мешканців селища Велика Багачка на Полтавщині впродовж першої половини XX століття.
Селище Велика Багачка, 1927 рік. Сім’я Кравжунів. У військовій формі Гнат Роменський (бабусин батько, прадідусь). Праворуч сидять Катерина (бабуся), дочка Галина (1923 р. н.), дочка Марія (1925 р. н.), Кравжун Гаврило Васильович (дідусь), стоїть Горпина (сестра дідуся
У колекції представлені кадри важливих моментів життя родини й традицій місцевих жителів: сімейні портрети, весільні знімки, фотографії в традиційному одязі та моменти повсякденного життя. Фотографії 1920-1950-х років показують побут і звичаї мешканців селища. Окремо представлена частина колекції вишитих рушників — важливого елементу культурної спадщини родини.
Оксана Соловій не лише зберігає світлини своїх предків, а й добре знає історію кожного з них.
— Пані Оксано, як удалося зберегти й зібрати родинні фото?
— Усі світлини із сімейного альбому моєї покійної мами, Ніни Гаврилівни Кравжун-Переняк, яка народилася в селищі Велика Багачка. Я бережу їх як щось найцінніше. Також я досліджую родовід і створила родинне дерево для дітей та онуків. Вивчаю свою родинну гілку Кравжунів з Полтавщини. Сімейний фотоальбом у нас завжди був у пошані. Спочатку фотографії дідусь Гаврило зберігав за склом: сам зробив рамку, і цей фотовітраж висів у хаті на стіні. Пізніше моя мама й тітка Марія оформили світлини у фотоальбом.
Завдяки представленим фото можна простежити, як змінювався одяг мешканців селища Велика Багачка починаючи з 1920-х років. У ті часи жіноче вбрання складалося з білої сорочки з полотна, яка слугувала спідньою частиною одягу. Поверх неї одягали плахту з вовняної тканини, оздоблену керсетку та прикрашений вишивкою фартух.
— Оксано, ви згадуєте свою бабусю Катерину, чи можемо дізнатися більше про її життя?
— Рід моєї бабусі походить із Великої Багачки. Вона народилася 1905 року. Катерина Гнатівна пережила жахіття громадянської війни, Голодомору, Другої світової війни. Вона була мати-героїня, народила семеро дітей: Галину, Марію, Катерину, Михайла, Ніну, Миколу (помер у дитинстві) і Тетяну. За життя вона виховала вісьмох онуків і дочекалась одинадцятьох правнуків. Усе життя важко працювала в колгоспі. Понад усе бабуся любила вишивати. Коли переїхала в Тлумач Івано-Франківської області до доньки Марії, то в її скрині було приблизно п’ятдесят вишитих рушників і три сорочки. Вона вишила кожній своїй дитині сорочку й рушники. Мені в спадок залишилося дві полтавські сорочки й рушники. Бабусин скарб я досі бережу й одягаю на великі свята та народознавчі фестини. Сьогодні моя внучка Іринка захоплюється творінням рук прапрабабусі. А пиріжки, кисіль, капусняк і хрусти-горішки, які бабуся готувала в печі, не забути ніколи.
Вишиті рушники з колекції з Великої Багачки
Оксана Соловій, крім світлин і вишивки, також цікавиться історією Полтавщини, батьківщини своїх предків. Цінні для історії спогади її бабусі Катерини про Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині. «Голодівка» — саме таким словом називала Голодомор Катерина Кравжун. У ті страшні часи, коли українці страждали від голоду, у сім’ї Катерини й Гаврила Кравжунів уже було троє дітей: Галина, Марія та Катерина.
У ті роки життя стало справжнім випробуванням, адже по всьому Полтавському радянська влада по-грабіжницькому вилучала хліб у селян і знищувала всі зернові запаси. У 1932–1933 роках внаслідок Голодомору в селищі загинуло 890 мешканців. Люди переживали жахливі труднощі, намагаючись приховати хоча б частину запасів від влади, щоб не померти з голоду.
— Сім’ю врятувало те, що вони вміли добре ховати зерно. Цей страшний досвід бабуся здобула ще під час розкуркулення її батьків. Від них бабуся дізналася, що зерно треба ховати малими частинами в різних місцях: у хліву, у саду під грушею, на городі. У льоху для цього була подвійна підлога. Дідусь закопав великий мішок із пшеницею в саду біля могили бабусиного брата, який помер від тифу. Допомогло й те, що дід тоді працював у колгоспі конюхом на корівнику, і там давали якусь пайку зерна, — розповідає Оксана Соловій.
Катерина Кравжун добре готувала страви з городини, яку дивом удалося зберегти, а також робила відвари з лікарських рослин. Дітям вона підсолоджувала їжу морквою та буряком. Улітку заготовляли багато сушених фруктів: яблук, груш, вишень, абрикосів, шипшини, шовковиці — це допомагало вижити взимку. Уночі вона пекла дітям маленькі хлібні коржі, щоб було що їсти, а в печі залишала хліб з висівок і полови, щоб бандити побачили, що пекли такий хліб. Обов’язково треба було покришити шматок того черствого хліба й залишити на столі або на печі, де спали діти, щоб подумали, що саме такий хліб вони їдять.
— Одного разу бабуся помітила, що хтось їсть цибулю на грядці. Придивившись, побачила, що сліди вели до сусідів. Наступного дня вони побачили хлопця, який повз по землі, бо вже не міг ходити від голоду, і їв цибулю, залишаючи зелень на грядці. Бабуся дала йому трохи їжі, попередивши, щоб не їв усе одразу, але він з’їв за один раз. У його очах була відчайдушна туга. У селищі люди помирали від голоду, а рідних ховали в садках чи на межі городів, бо кладовище було далеко, а організувати похорон — важко й часто нікому, — ділиться спогадами бабусі Оксана Соловій.
Коли Катерина Кравжун пізніше переїхала жити до дітей на Івано-Франківщину, то разом зі скринею привезла мішечок із сушеними залишками хліба. У родині завжди шанували хліб, і після пережитих двох голодоморів і війни до нього ставилися як до святині. Жоден окраєць хліба не викидали, а сушили на сухарі, які зберігали в полотняних мішечках біля комина. Ще довго ці мішечки з окрайцями лежали на горищі. Старі сухарі віддавали курям, а свіжі знову зберігали біля комина.
Коли бабуся переїхала до дітей на Івано-Франківщину, то взяла із собою не тільки спогади про пережите, а й частину своєї культурної спадщини — скриню з вишитим одягом, що став найбільшим скарбом її родини. У скрині було п’ятдесят вишитих хрестиком і гладдю рушників, десять жіночих вишитих сорочок і три чоловічі.
Оксана Соловій згадує, що давні дукачі й намисто зі скла до 1970-х років ще зберігали в прискринку (невеликий ящик для дрібних цінних речей, який зазвичай розміщували у верхній частині бокової стінки скрині. — Авт.) бабусі, а потім їх хтось у неї випросив.
Серед жіночих сорочок була одна, вишита на грубому вибіленому полотні білими й чорними нитками. Дуже гарна, згадує Оксана Соловій. Бо саме в ній бабуся Катерина заповіла її поховати. Коли настав час, онуки виконали волю бабусі.
Оксані Соловій у спадок дісталося сорок два рушники й три вишиті сорочки. Частину рушників вона передала в Музей українознавства у Швеції, а іншу залишила в музеї-світлиці дитячого садка, де працювала.
Найціннішим для пані Оксани був рушник, виконаний на домотканому полотні з мережкою за полтавською технікою «різане», або вирізування. Нещодавно для внучки зробили його копію.
Катерина Кравжун вишивала до 67 років і навчила своїх доньок та онук цього ремесла. У їхніх домівках і тепер можна побачити вишиті ікони, картини й рушники. Пані Оксана згадує, що в бабусі було дві колекції рушників: буденні та святкові. Їх змінювали на кожне свято, а на час посту знімали. Нині традицію вишивання продовжують Марія Кравжун і внука Віра Горовська. У Великій Багачці з великої родини Кравжунів залишилася тільки сім’я по лінії доньки Катерини, решта перебралися в Тлумач на Івано-Франківщині.
Історія родинної реліквії Кравжунів з Полтавщини нагадує, як важливо зберігати не тільки фотографії, а й моменти, які формують нашу ідентичність. Старі родинні світлини — це вікна в минуле, через які ми можемо побачити, якими були наші предки, як вони жили, як боролися за Україну, як працювали. Зберігаючи фото й історії своїх родин, ми створюємо фундамент майбутнього.
Катерина Кравжун залишила нащадкам не лише збережену у вишивці культуру, а й нескінченну мудрість і силу, які передавала через покоління.