Слова залишаються словами, гучні заяви — риторикою, наплив мігрантів — тлом тривожної невизначеності брюссельських чиновників. Кордони ЄС, що не раз за останню чверть століття змінили конфігурацію, помалу перетворюються на тему номер один нескінченних міжнародних зустрічей різних рівнів. Щоправда, результат бюрократичної активності поки що куций. Це переважно констатація ризиків: від можливого виходу з ЄС Великої Британії до ймовірного припинення дії Шенгенської угоди…
Проект спільного прикордонного корпусу, який запропонували ще у 1980-х роках Франсуа Міттеран і Гельмут Коль, з осені відновився в порядку денному європейських самітів. Проте, як і 30 років тому, задум не знаходить одноголосної підтримки країн-членів. Державний кордон для багатьох політиків Європи — надто потужний символ державного суверенітету, щоб його зректися, бодай частково, в ім’я колективної європейської безпеки. Надто виразний маркер для виборця без гарантій швидкої електоральної дії.
В узгодженнях позицій минають дні та місяці. Створення Frontex — агентства з управління зовнішніми кордонами ЄС — гальмують різноманітні лобістські структури. Під час головування в Єврокомісії італійця Романо Проді справа дещо зрушила з місця. Вирішили створити структуру з 500 осіб, які за бажання тієї чи іншої країни могли бути залучені до захисту її кордону. А коли проблема є, але бажання немає? Тоді починається бюрократична тяганина, заплутана й виснажлива, де кожна зацікавлена сторона витягує з каламутної води свою рибку.
Читайте також: Думки про майбутнє
«У листопаді Греція, може, і з помсти за тиск з боку Брюсселя під час валютної кризи не тільки пропустила через свою територію всіх охочих потрапити до Західної Європи, а й забезпечила їх залізничним супроводом до кордону з Македонією, — розповів Тижню французький офіцер-прикордонник. — Мовляв, розбирайтеся самі, ці гості не до нас. Frontex тоді спробував відрядити туди 743 європейських прикордонників. Афіни довго не давали згоди, і тільки коли виникла правдива загроза виведення Греції за межі Шенгенської зони, уряд країни погодився розмістити на своєму кордоні європейський загін, але в складі лише 447 осіб. Сталося це тільки під Новий рік».
Чому така непоступливість? Бо прем’єр-міністр Алексіс Ципрас проковтнув, але не пробачив Брюсселю поступки, на які він мусив піти, щоб країна залишилася в єврозоні. Бо нинішня популістська влада в Афінах найбільше прагне подобатися своєму виборцеві. Бо, нарешті, у грецького уряду своя вельми неоднозначна співпраця з Росією, якій об’єктивно вигідний наплив нових мігрантів до ЄС. Тут також можливі свої домовленості та реверанси. І це лише один приклад.
Криза мігрантів продемонструвала, з одного боку, наскільки ЄС потребує спільної імміграційної політики, а з другого — наскільки він не готовий провадити таку політику. Різні країни, точніше групи країн, плекають різновекторні інтереси, що походять з історичного досвіду, пріоритетів, політичних традицій кожної з них. Якщо Греція максимально вмиває руки в питаннях, що стосуються кандидатів на притулок, то країни Центральної Європи, передовсім Угорщина, а також Чехія, Словаччина та Польща, чітко заявили про незгоду долучатися до розподілу мігрантів за квотами, як пропонує Європейська комісія.
Західні європейці обурюються. «Ситуація з квотами показує, наскільки в нас із цими державами відмінні цінності, — вважає журналіст із французького видання Libération Жан Катремер. — Полякам, угорцям, чехам не притаманні відкритість і толерантність, характерні для західних демократій». Країнам Східної Європи, що не так давно долучилися до ЄС і НАТО, закидають невдячність та егоїзм, жадібність та жорстокосердість. «Польща — майже моноетнічна держава, переважна частина мешканців якої — практикуючі католики, — намагається пояснити позицію Варшави польський журналіст Марек Зарецький. — У нас немає традиції прийому іммігрантів, як на французькій або британській землі. Людям, які за останні 30 років пережили стільки різких змін і випробувань, необачно було б накинути силовим методом обов’язкову присутність десятків тисяч несхожих на них чужинців, з іншою вірою, ідентичністю, культурою…»
Німеччина, Швеція та Австрія поквапилися виявити найбільшу гостинність до біженців. А, наприклад, Франція поводиться так, ніби чекає, що все закінчиться само собою, лихо мине, проблема зникне. Різні стратегії, різні політичні розрахунки, різні цілі… Відцентрові сили в Євросоюзі стають дедалі потужнішими й колись таки можуть дозріти до стану детонатора, хоча б на рівні Шенгену, на що відверто сподівається Росія. Спільна політика ЄС її ніде не влаштовує. Санкції через анексію Криму, антимонопольне розслідування проти Газпрому, відмова від проекту «Південний потік», перешкоди в побудові нових гілок «Північного потоку»… Хоч би яким слабким був сьогодні Брюссель, бодай якусь противагу Москві він створює.
Читайте також: Чому радикалізується польська молодь
Якщо європейський прикордонний корпус набуде запланованих повноважень, він матиме змогу діяти на території країн навіть усупереч бажанню урядів. Заперечити відправку контингенту змогла б тільки кваліфікована більшість (55% держав, які представляли б 65% населення ЄС). Корпус міг би з’являтися на місці подій у триденний термін. 1,5 тис. прикордонників, €322 млн річного бюджету, власне устаткування, доступ до інформації із супутників… Це проект. Він передбачає також, що Frontex міг би опікуватися відправкою за межі ЄС тих, кому відмовлено в притулку. Поки що з Євросоюзу виїжджає лише 40% тих, кому відмовлено.
Що на заваді? Позиція кількох країн ЄС, котрі не хочуть поступатися частиною контролю над своїми кордонами. Системно критикує «недемократичну та незрозуміло кому підпорядковану структуру» польський міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський. Не схвалюють її й керівники Великої Британії, Данії, Угорщини, Словаччини та Чехії. «Прикордонний корпус ЄС пробуджує в пам’яті недобрі згадки про військовий контингент СРСР, — пояснює Марек Зарецький. — Так, асоціація неправомірна, як усе ірраціональне. Але, як усе підсвідоме, вона працює»…
Натомість Франція та Німеччина на політичному й експертному рівнях просувають тезу, що створення спільного європейського прикордонного корпусу — єдиний шлях зберегти Шенгенську угоду в дії. Суто юридично, щоб проект набрав чинності, достатньо буде кваліфікованої більшості голосів на рівні ЄС. Але залишається важливий політичний аспект, а саме механізм залучення збройного контингенту на території країни, яка не зверталася з проханням про його розташування на своєму кордоні. Більше навіть — держави, яка може виступити із застереженнями. Поки що й за позитивного голосування в Брюсселі практичний бік справи видається вельми непевним.
Читайте також: Cкляна завіса
А якщо голосування в Єврокомісії провалиться? Така перспектива цілком реальна. Нові мури, що будуються на кордонах європейських держав, надзвичайний стан у Франції, небезпека терактів… Багато хто з мешканців ЄС почувається беззахисним, розгубленим, прагне надійно сховатися від непривітного зовнішнього світу. Євросоюз із території комфорту та добробуту поступово перетворюється на «Європу-фортецю», про яку дедалі більше пише західна преса. Якщо усвідомлення спільних небезпек і викликів не підштовхне європейських політиків до рішучих дій, Шенгену, швидше за все, залишиться зовсім недовго жити.