Блукаючи центром мальовничого Чернігова важко повірити у те, що місто більш як місяць було в оточені, піддавалось обстрілам артилерії, над старовинними соборами літали ракети та бомбардувальники, а містяни ховалися у бомбосховищах та підвалах своїх будинків.
Слідів війни у центрі Чернігова справді не надто багато. Принаймні, не настільки багато, як у Харкові чи Маріуполі. У цьому сенсі йому, мабуть, неймовірно пощастило. Найцінніші історичні пам’ятки міста встояли й лише деякі зазнали незначних руйнувань. До таких належить, наприклад, козацька Катерининська церква, яку пошарпало осколками мін, що розривалися поруч, чи Єлецький Успенський монастир, стіну котрого зачепило снарядом під час артилерійського обстрілу. У будинок на вулиці Тихій — просто навпроти обителі — потрапили два снаряди, ще два приземлилося поруч.
Віталій, який мешкає у цьому будинку (один зі снарядів влучив у сусідню квартиру), розповідає, що обстріли сталися ще 6 березня. До того часу люди вже звикли до безперервного гуркоту канонади й навіть не ховалися. Його сусіди — молода пара — постійно сиділи вдома, відколи почалась війна, але того самого дня вирішили сходити у гості до друзів — це їх і врятувало.
Віталій з сином також не ховалися, але коли перший снаряд розірвався неподалік від їхнього будинку, все ж вирішили спуститися у підвал. Через деякий час він подумав, що обстріл закінчився і вийшов з укриття, щоб зателефонувати мамі. І саме в цей момент у будинок влетів снаряд. “Мене трохи оглушило, – розповідає Віталій, – і потемніло в очах. Назад до підвалу вже поліз навкарачки”. З того часу вони сиділи у підвалі постійно. До того ж, після вибуху у багатьох квартирах повилітали вікна, і в усьому будинку пропало електропостачання, газ і тепло.
Майже усі мешканці Чернігова, із ким мені довелося спілкуватись, переконані, що більшість “прильотів” у середмістя були не випадковими — хтось навмисне повідомляв росіянам, куди саме треба бити. Наприклад, Віталій розповів, що у будинок на вулиці Льва Толстого, який знаходиться біля нафтобази, “прилетіло” саме тоді, коли на дозаправку приїхали два українські танки. Буквально у ту ж мить почався шалений обстріл. Одна машина встигла відійти, а от другій не пощастило.
Схожа історія й з ринком у центрі Чернігова. Росіяни обстріляли його, вочевидь отримавши інформацію, що в будівлі поруч можуть знаходитися українські військові. Втім, цього разу ворог вирішив для певності “накрити” цілий квартал. Так що центральний ринок згорів дотла, а на стінах розташованого неподалік торгового центру з’явилося чимало дірок. “Ти поглянь — прямо у туалет поцілили, виродки!” – звернув мою увагу випадковий перехожий, вочевидь обізнаний з внутрішнім плануванням будівлі.
За даними голови Чернігівської ОДА В’ячеслава Чауса 95% руйнувань у Чернігові припадають на цивільну інфраструктуру. Основну масу атак прийняли на себе передмістя, але дісталося й центральним районам. Приміром, годі зрозуміти, чим саме завинив перед росіянами стадіон чернігівської «Десни» імені Юрія Гагаріна. Але його безжально обстрілювали тричі, хоча жодних стратегічно важливих об’єктів у цьому районі немає. Окрім хіба що бібліотеки для юнацтва, розміщеної у мальовничому старовинному будиночку поруч зі стадіоном — її росіяни піддали особливо жорстокій “денацифікації”.
Чи знали вони, що будівля бібліотеки — це ще й важлива історична та архітектурна пам’ятка Чернігова? Скоріш за все, ні. Бо якби знали, то напевно зрівняли б з землею. Свого часу у цьому будинку зберігав свою колекцію старожитностей магнат-меценат Василь Тарновський (1838-1899). Козацькі артефакти, твори мистецтва, рукописи, навіть особисті речі Тараса Шевченка — все це стало основою українського музею, створеного 1902 року.
Сьогодні Чернігів поволі оговтується від жахіття, в якому йому довелося прожити більш як місяць: розбирають завали, прибирають вулиці, відновлено рух залізниці, якою вже прибув перший потяг із гуманітарною допомогою. І все ж багато крамниць та кафе поки не працюють, можна спостерігати черги до банкоматів, у ремонтників ще не дійшли руки до розбитих мостів через Десну, а на вулицях чимало людей зі зброєю.
“Я коли зустрічаю хлопців з автоматами, — емоційно розповідає пані Людмила, — прошу їх: діти мої, внуки мої — ніяких полонених! Рвіть на молекули їх — хай угноюють наші поля! Оце щоб мені в 75 років довелось по підвалах ховатись, під артобстріл потрапити… Та ми нормально жили. А вони прийшли і нас криють касетними бомбами, які давно заборонені. Мій батько — полковник-артилерист, пройшов дві війни. Моя молодість минула серед героїв Радянського союзу. У 1982 році я залишилась вдовою – чоловік-офіцер загинув в Афгані. Я перепоховала його тут, за 5 тисяч кілометрів, берегла цю могилу, думала, що мене біля нього поховають. А ця сволота на нас напала… Кладовище Яцево, де він лежить, обстрілювали, зруйнували церкву, а потім ще й танками по надгробках їздили…”
Людмила переконана, що справа не лише в Путіні. Каже, що багато років жила і працювала у Росії, і впевнена, що йдеться про деградацію цілої країни. “Щоразу прошу Бога, – каже жінка, – щоб допоміг ізолювати цих звірів від світу. І щоб жодна країна із ними не мала справи! Хай вони живуть у своїй клітці й самі себе жеруть”.
Щоб усвідомити масштаби руйнувань княжого Чернігова та переконатися, що своє звання “Міста-героя” він отримав не дарма, потрібно обов’язково виїхати трохи далі від центру й подивитися, що зробили носії “русского мира” з його околицями та приміськими селами. На цьому фоні часом блякне навіть пошматована окупантами Київщина. Цілі величезні поселення поблизу Чернігова буквально стерті з лиця землі. Бої тут точилися ніч і день. Українські вояки билися за кожен сантиметр, а ворожа артилерія та авіація не шкодувала боєприпасів, випалюючи вогнем все живе.
«Росіяни як тільки помітили де є люди, стали бити туди скажено, – розповідає Олена з Новоселиці, що під Черніговом. – Мене побачили, коли вийшла на вулицю, то як почали гатити… Я сказала: “Боже, моя душа у твоїх руках, що вже зробиш — те буде”. Залізла в старий холодильник у гаражі, чую — наді мною вибухнуло, гаража шматок відбило. А мені, уявіть собі, нічого. Молилась Богу з вечора до ранку — одному тільки Йому за це дякую».
В останній день перед відступом, а саме 31 березня о 12:15, росіяни буквально останнім пострілом вбили Наталю — сусідку Олени. Снаряд розірвав жінку на шматки, майже не було, що збирати. Наталя саме гріла собі їжу на багатті, яке розвела у себе на подвір’ї. Була впевнена, що кам’яна баня, за якою вона прилаштувалася, захистить від випадкового пострілу. «Але постріл був не випадковим, — каже Олена, — вони слідкували і, мабуть, побачили дим та навмисне вистрілили саме в Наталю — поміж хату, поміж сарай. Вона в нас ночувала у погребі, бо сама боялась. Все лежить, сміється: мовляв, так хочеться ще пожити».
Під вечір до Новоселиці приїхали волонтери та привезли допомогу селянам. Люди вервечкою потягнулися зі своїх згарищ до центру села — хто з тачкою, хто з велосипедом, а хто й зі звичайною торбою. Вони раді кожному подарунку, який їм привезуть, адже війна забрала все, що вони мали. Але здається, що найбільше цим людям бракує спілкування: щоб їх вислухали, почули, дали можливість виговоритись. В певний момент вони самі закінчать із вами розмову: хтось просто піде, хтось розплачеться, а хтось ще довго дякуватиме вам, сам не знаючи за що. І навіть коти та собаки в цих місцях поводяться якось інакше: не втікають, а навпаки, часто лізуть на руки, туляться, просять погладити. Вони так і живуть на зруйнованих обійстях, чекаючи повернення господарів.
Жодного сенсу руйнування Новоселиці не мало. Але росіяни робили це вперто і методично: і у перші дні вторгнення, і навіть тоді, коли українська армія вже відкинула їх на кілька кілометрів. У селі не було оборонних рубежів, практично не було військових, якщо не рахувати трьох блокпостів, але його обстрілювали та бомбардували буквально метр за метром. Чи не єдине, що дивом вціліло у селі — це дитячий майданчик. Але й коло нього зяють дві величезні вирви від бомб — одна завглибшки два метри, а друга — усі п’ять. І Новоселиця не єдина така в околиці. Пошматовані до не впізнання Кієнка, Павлівка, Лукашівка та інші села. Та й саме передмістя Чернігова подекуди має цілком апокаліптичний вигляд — щоб знайти там цілий будинок, треба постаратись.
“В нас хата слава Богу ціла, – каже Ганна, старенька мешканка Бобровиці у східній частині Чернігова, – тільки дах пробило і шибки повилітали. А в доньки на Борщова, то і шибки повибивало, і двері, і стелю, і холодильник в чотирьох місцях пробило. В сусідів дім весь згорів та ще й голуб’ятня біля нього. Птахи прилетіли, а їхньої хатки нема. Вийшло так, що не тільки люди постраждали… Тому в порівнянні з тою бідою, яка є в інших, нам ще пощастило. Мабуть, не дурно я батьків покійних просила, щоб помогли”. Ганна розповідає, що в їхньому льосі прихисток знайшло аж 12 людей. Всі молились і плакали. Хто як міг, так і спав — сидячи або напівлежачи. З льоху виходили дуже рідко — хіба щоб зварити їсти, дочекавшись закінчення чергового обстрілу. Але окупанти стріляли майже постійно, тому з часом на вибухи перестали зважати. “Вони стріляють, а я варю їсти на плиті. А що робити, коли треба стільки людей нагодувати?” — зізнається Ганна.
Попри те, що Бобровиця не була окупована росіянами, жодного постачання їжі чи будь-якої іншої допомоги туди не надходило. Люди жили тим, що зберігалося в холодильниках та у коморах. “Добре, що курям колись сухарів багато насушила, — всміхається Ганна, — тепер згодилися”.
“Я до останнього не хотіла в погрібі ховатися, — починає розповідати свою історію сусідка Ганни, — з дитинства страх маю. Колись у моєї бабусі покійної батьки в погребі загинули. Коли німець відступав і були сильні бої, то вони в погребі ховалися, а літак бомбу скинув. Тому я навіть заходити не хотіла. Але ми з мамою, якій 80 років, у коридорі трохи посиділи — стіни дрижать, стеля сиплеться, шифер летить, скло тріскає — так страшно було, що вирішили все-таки до сусідів у погріб сховатися. Усім разом таки веселіше”.
“А ви часом не ті, що бомби шукають? — питається у нас бабуся Ніна з-за паркану, — У мене тут пів хати розвалило. Треба ремонтувати, а я не знаю, чи там нічого не вибухне”. “Ні, бабцю, ми журналісти, — кажу, — а вам сапери потрібні”. “Так-так, волонтери”, — погоджується бабуся й веде нас подивитися на свою біду. “А де ви були, коли бомба у вашу хату попала?” — питаю я. “Та в хаті, — каже Ніна, — я й не чула, як воно бахнуло. Якась така бомба тиха. Почула, тільки, що хтось на поміч кличе. Пішла глянула, а там стіни нема, син на ліжку лежить і його батареєю привалило. Троє сусідів ту батарею потім знімали, така важка”. “Але ж як ви не чули, що бомба впала і вам кусок хати знесла? Це ж вибух, мабуть, страшнючий — он яма яка велика лишилась!» — дивуюсь я. “Та не чула, діточки, не чула”.
Нині Бобровиця нагадує суцільну руїну, проте вона обов’язково відродиться. За її довгий вік це не вперше. Під час Другої світової війни, 22 лютого 1943 року, гітлерівці повністю спалили село, убивши 418 мешканців. Але у повоєнні роки Бобровицю відбудували і тепер це частина Чернігова. Сьогодні новітні нацисти, уже російські, вирішили знову поглумитись над старовинним козацьким селом. Тільки їхні “старання”, як і “старання” їхніх попередників, знову виявляться марними. Бо життя завжди перемагає і проростає навіть на руїнах.
Більше фотографій дивіться тут: Незламний Чернігів. Як виглядає місто-герой та його околиці