Ігор Петренко кореспондент відділу "Країна"

Форт Хортиця

ut.net.ua
11 Грудня 2009, 00:00

 

Хортицю мені пощастило побачити з різних ракурсів. Спочатку з борту круїзного теплохода «Принцеса Дніпра». Вдруге з палуби моторної яхти «Санта Есперанца». І, нарешті, перебуваючи у Запоріжжі на громадянській акції «Наш герой – Мазепа», я кілька годин мандрував островом пішки.
 
Погляд з корабля
 
«Принцеса Дніпра» йшла з Києва в Одесу. Щойно відшлюзувалися на Дніпрогесі, як на палубі скупчилися іноземні туристи з біноклями, фото- і кінокамерами. На Дніпрі островів вистачає, але коли бачиш Хортицю, перша реакція – культурний шок. Вона якась не від світу цього. Кам’я­ниста і крута, немов кримські скелі. Лісиста. Чимала за територією. «Довжина острова – 12,5 км, ширина – 2,5 км», – долинав голос із корабельного репродуктора.
 
Українці звикли пов’язувати острів Хортицю із запорізькими козаками, які створили тут свою найпершу військово-морську базу, зробили своїм гніздом, форпостом і столицею козацьких земель. Та його історія набагато давніша. Тут виявлено кілька поселень і могильників скіфського періоду. Письмові згадки про острів містить трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Не забув про нього й давньоруський літописець «Повісті минулих літ». А європейцям новітнього часу Хортиця стала відома завдяки нотаткам французького інженера Гійома де Боплана, який побував тут на початку ХVІІ століття.
 
Та навіть після того, як нещодавно ролик про Хортицю зняла група міжнародного телеканала Dіscovery і його показали по телебаченню, не сумніваюся, що в кожного, хто тут побуває, не бракуватиме особистих ексклюзивних вражень.
 
«Тут і досі водяться кабани, олені, лисиці, козулі, зайці. З-поміж птаства можна зустріти, наприклад, фазана. Статус національного заповідника, наданий Хортиці постановою Кабміну №254 від 6 квітня 1993 року, забороняє полювання», – каже круїзний репродуктор. З палуби, щоправда, ми бачимо лише птахів і буйну рослинність. Хоч як дивно, попри близькість до індустрійного міста, Хортиця зберегла своє природне різноманіття: тут росте змішаний ліс, його зарості становлять близько 50% території острова. Також видно з корабля хортицькі плавні – залишки Великого Лугу Запорозького, байраки й чималі ділянки мальовничого степу, де хоч кіньми гасай.
 
Зупинки, однак, не передбачалося – на Хортиці причалів, куди приставали б великі круїзні теплоходи, немає – це було б зайве техногенне навантаження. Втім, до 1986 року на Хортиці приставали річкові трамвайчики. Під впливом громадськості пристань ліквідували. Зазвичай теплоходи причалюють до лівого берега Дніпра, і звідти вже автобусами туристи вирушають на екскурсію островом.
 
Навколо «континенту свободи»
 
Наступна зустріч із Хортицею не забарилася. Моторна яхта «Санта Есперанца» («Свята Надія») з кількома мандрівниками на борту під орудою судновласника Дмитра Лук’янчикова пливла з Миколаєва проти течії. На підході до Запоріжжя одразу за мостом з’явився цей мегаострів, що розділяє водний потік на два річища: Новий і Старий Дніпро. Оскільки Хортицю доти я бачив з іншого боку, високого, то й упізнав не одразу. Але відчуття були подібні: що за чудасія? Давні скелі нависали над палубою. З них пірнали місцеві підлітки. Північна частина Хортиці найвища, скеляста, а на півдні острова, куди ми підійшли, вона нижча. Та все одно видно, що це колишні гори, яким сотні мільйонів років, а не якісь намивні глеї-ґрунти.
«Санта Есперанца» тихим ходом рухалася вздовж Хортиці. Нечасто, але вигулькували то бази відпочинку, напевно, промислових підприємств Запоріжжя, то табори.
 
Попід самим островом заважали плавбі «річкові рифи» – кам’яні скелі й скельки. Капітан почав міркувати, де б кинути якір. Це виявилося завданням непростим: навколо Хортиці чималі глибини (10–15 м.), кам’я­нисте дно, сильна течія. Команда вирішила спробувати досягти берега за допомогою надувного човна – тузика. Плавзасіб швидко спустили на воду. Але не подумали, що течія тут таки недитяча: довелося яхті підрулювати мотором і перехоплювати тузика, якого вже несло на прибережне каміння.
 
Попливли навколо острова далі, щоб підійти з боку шлюзу. Ліворуч по борту височіли три острови – Три Стовпи, що ввійшли у всі підручники археології. Праворуч – знову численні скелі та скельки. Так і не приставши, ми змінили курс й увійшли у шлюзовий канал. Хортиця лишилися фата морганою.
 

На фото: Лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський на толоку з відбудови Запорізької Січі привів попрацювати близько 15 волонтерів, сам теж не сачкував
 
Маршруткою до козаків
 
І ось утретє я таки діставався сюди! Міським транспортом Запоріжжя. Коли переїхали міст, попросив водія зупинитися на Хортиці.
 
Поки виходжу з маршрутки, за нами вже утворюється вервечка з машин, що нетерпляче сигналять і блимають фарами. Взагалі на острів ведуть аж три мости: два двоярусні Преображенського та металевий Арочний. Але шляхи через Дніпро все одно перевантажені, тож через Хортицю будують іще один новий міст паралельно з діючим. 
 
Я ходжу під його бетонними опорами. Кабмін збільшив фінансування на містобудівництво у Запоріжжі, але це на 2010 рік. А поки що темпи робіт черепашачі. До того ж деякі культурні й екологічні організації виступають проти того, щоб новий міст теж пролягав через острів: мовляв, він псуватиме природу й ауру.
 
Пройшовши далі, зауважую опори мережі електропередач. Над козацькими скелями нависають і гудуть високовольтні дроти. Тож вирішую збочити у ліс, де їх не видно, якнайдалі від цивілізації. Проходжу з кілометр стежкою і потрапляю у хащі, яким, здається, не буде кінця-краю. Наближеність великого міста перестає відчуватися. Невже заблукав?
 
Аж ось блиснув попереду краєчок Дніпра. Йду на синє й опиняюся на… невеликому сільському кладовищі, що збігає схилами майже до річки. З огляду на дати тут є досить свіжі поховання 1990-х років. Виходить, ці люди жили десь тут, на острові, для їхніх рідних Хортиця – це не тільки прадавнє минуле, а й власні відмітини життя і смерті.
 
З-за хрестів видно новобуди Запоріжжя. Хортицю комуністи не сплюндрували, як інші національні пам’ятки, через… Карла Маркса. Їхній філософський гуру згадав побіжно острів як «козацьку республіку».
 
Вже бачу й греблю за протокою. Десь тут має бути Музей козацтва. Трохи поблукавши, знаходжу покажчики: ресторан «Козацьке подвір’я», готель… є! Ось монументальний Дмитро Байда-Вишневецький – козацький отаман, який у 1555 році збудував на Хортиці перший форт. Сам музей, який він стереже, постав у соціалістичну епоху: скло й залізобетон, без претензій на мистецькі викаблучування. Добре, хоч так.
 
Блукаючи потім навколо музею, натрапляю на паркан із загострених паль. Угорі за палями стирчить сторожова вежа. Виглядає як військове містечко, але яких же часів? Про це розпитую вченого секретаря Національного заповідника «Хортиця» Сергія Татарінцева. «Істо­ри­ко-куль­тур­ний комплекс «За­порозька Січ» – збірний образ козацьких столиць XVI–XVIII століть, – повідомляє пан Сергій. – Ідея його створення народилася ще в 1990-х, за Шелеста, однак втілення її у життя постійно відкладалося. Спершу з ідеологічних міркувань, потім з економічних».
 
Татарінцев наводить дані про обсервацію туристичних об’єктів Хортиці минулого року: загалом тут побували 158,5 тис. відвідувачів, з них близько 15% – іноземці.
 

На фото: Історично-меморіальний комплекс українського козацтва "Запорозька Січ" відбудували чотири десятиліття. У центрі – дерев’яна церква Покрова пресвятої Богородиці
 
Струни кобзи
 
Відомо, що Хортицею 1843 року мандрував Тарас Шевченко. В одному з листів він розповів про це Якову Кухаренкові: мовляв, «всюди ходив і плакав». Йдучи добре втоптаною стежиною, з якої видно греблю Дніпрогесу, я раптом побачив цю знайому цитату, витиснену на гранітній брилі. За десять кроків стояв ще один придорожній камінь – вже з іншим висловом Кобзаря, далі ще… Я натрапив на ме­мо­ріаль­но-туристичний маршрут «Тарасова стежка». Цікаво, якби сьогодні Кобзар подивився звідси на Дніпро і кручі, чи повеселішав би? Сподіваємося, не заплакав би аж так гірко. Цього року відбулася, попри всі кризи, досить успішно всеукраїнська благодійна толока «Відродимо Запорозьку Січ», до якої долучилися великі підприємства регіону. Ініціаторами акції виступили, зокрема, директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Остапенко та бізнесмен і меценат Євген Черняк. Люди по гривні збирали гроші на відбудову меморіально-істо­рич­ного комплексу українського козацтва, задуманого ще 40 років тому, гуртом працювали на облаштуванні території. Й ось на цю Покрову відкрили комплекс «Запорозька Січ».
 
Хортиця – це, крім іншого, ще й інтелектуальна власність народу, символ, про який знають навіть ті, хто тут ніколи не був. Бо назву форпосту козацтва використовують із різним успіхом у бізнесі й культурі. Художники тут влаштовують свої пленери, патріотичні організації проводять вишколи. Крім усім відомої горілки «Хортиця», на думку одразу спадає модна авторка Ірка Хортиця, яка пише пригодницькі фентезі. Тут уже кому що.