Вечір міста зазвичай такий: працюють кафе й бари, діти бавляться у фонтанах. Повз проноситься машина «На щиті», слідом за нею — яскравий «мустанг» газує як востаннє, з бару випадає нетверезий панк, потім тривога, вибух — і купа швидких та пожежних машин, новини в чатах про прильот у центрі міста. А зовсім поряд спокійно крокують мами з дітьми, поспішають у справах військовики, хлопець і дівчина тримаються за руку, на даху «Менори» (бізнес-комплекс. — Ред.) грає живий оркестр, пробігає стайка кришнаїтів з піснями, у сквері біля школи — інсталяція від місцевої спільноти про долі переселенців під музику від дітей внутрішньо переміщених осіб, а вночі чути кримінальні з’ясунки на фоні роботи ППО…
І так щодня. Напевне, змінюються тільки дати прильотів і роковини. Цвинтар із синьо-жовтими прапорами ширшає, люди інколи повертаються із закордону, бо тут їхній дім, а нові назви повідомляють про військові підрозділи, полеглих друзів і національних героїв.
Дніпро можна ненавидіти, можна любити, але воно як знак зодіаку овен: завжди горить, біжить, гуртує інших, бо з ним надійно, він не зрадить своїх.
Нещодавно країна уважно спостерігала, як деякі публічні особи намагалися розхитати мовне питання під гаслом «Дніпро вбило Фаріон». Але ж уся Україна, яка причетна до Революції гідності, до перших добровольців і волонтерів 2014 року, дуже добре розуміє внесок дніпрян, навіть російськомовних, у стриманні окупаційних військ на Донбасі. Тут формувалися батальйони «Дніпро-1», «Донбас» і «Правий сектор» (нині — ДУК і УДА. — Ред.), а ще — доволі багато відомих військових формувань та бригад ЗСУ, без яких Схід України не був би таким, яким він залишався до 24 лютого 2022 року.
Залізничний вокзал
Кілька років тому Ірина Цибух, продюсерка й парамедикиня «Госпітальєрів», яку вбила Росія, запустила проєкт «Ми перейшли» про дніпрян, що почали масово переходити на рідну мову, — його бачила вся Україна. Звісно, до 2014-го українськомовних дніпрян бачили лише в спеціальних крамницях і на маршах Бандери. Але ми змінилися, обравши прапор і визначившись із національною ідентичністю.
Міський голова Дніпра, Борис Філатов:
«Історію Дніпра як міста-феномена, що 10 років тому зупинило “русскую вєсну” й стало серцем добровольчого та волонтерського руху, розказували багато разів. За цей час у світогляді Дніпра нічого не змінилося. Місто завжди було й залишається ментально чужим до російського.
У великій війні Дніпро — головний медичний, гуманітарний, військовий і логістичний хаб країни. До нас перебралася чи не найбільша в країні кількість переселенців — приблизно 200 тисяч людей. Саме міські лікарні Дніпра приймають найбільше поранених, і тут є центр доказової реабілітації. Зрештою, враховуючи розташування, усі дороги на фронт так чи інакше пролягають через Дніпро. Війна відчувається тут гостро, але, попри все, життя в місті триває.
Регулярні ракетні обстріли, сирени, що волають постійно, внутрішні тривога й напруженість нікому не додають бадьорості. Звикнути до війни неможливо, єдиний вихід — адаптуватися до її реалій і берегти себе та своє здоров’я. Ментальне також.
Ті, хто залишився тут, і далі працюють та сплачують податки, аби місто могло допомагати Силам оборони. Кожен і далі робить усе, що може на своєму місці, — волонтерить, донейтить і підтримує тих, хто цього потребує. Ніхто не мріяв жити посеред війни, але в Дніпрі всім зрозуміло, що в нас немає іншого шляху, крім як бути стійкими й боротися далі».
Звісно, 24 лютого — це був очікуваний для свідомих борців за Україну крок з боку підступної та кривавої Росії. На жаль, новорічні гірлянди й веселі шоу, шик і блиск різдвяних великих міст відсували новини про масштабний наступ, про який попереджали Україну національні та міжнародні медіа. Дніпро теж трошки призабуло, що таке, коли 1000 людей здають кров у лікарні імені І. І. Мечникова для перших поранених. Утім, волонтерські спільноти міста, яких з 2019 року ставало все менше і які часом перетворилися на нові політичні сили або громадські ініціативи, щось таке відчували в повітрі. А всі поранені ветерани, які роз’їхалися після 2016–2017 років по Україні, уже на початку лютого перевірили документи й амуніцію.
З першими вибухами пересічні містяни не випили свого ранкового лате, але активно рятувалися тисячами за кордон. Непересічні дніпряни, які з 2014-го й далі відправляли на Донбас допомогу та інколи жили своє життя, затягнули паски безпеки й створили нові штаби, які за масштабами більше нагадували корпорації. Залишаються й самостійні, але дуже потужні активні волонтери, без яких військовикам було б важче отримувати потрібне, долаючи бюрократію.
Анастасія Теплякова, філологиня й викладачка, наукова співробітниця музею «Літературне Придніпров’я», засновниця проєкту популяризації письменників України на стінах «Слово на стіні» та співзасновниця ГО «Добрі люди. Волонтерська чота»:
«Коли 2022-го люди радісно під ракетами складали компоненти для “смузі” — це був момент щастя. Здавалося, що включилися всі. Згадую той період, коли їздила містом невідомо куди й до кого невідомо з ким, але по корисні штуки на фронт.
Сьогодні не можу сказати, що люди почали інакше ставитися до війни й ворога. Але менше запалу. Атмосфера відпочинку не сприяє єднанню. Та, попри все, люди діють. Мої сусіди, спостерігаючи за “ротацією посилок” у мене вдома, почали допомагати. За 2022 — 2024 роки передали 26 автомобілів на фронт. Відремонтували не менше. Дронів не порахувати. За попередні три місяці зібрали й вислали понад 200 аптечок. До бібліотек на деокуповані території передали книжки — приблизно 500. Українською, звісно. Ночами читаю про хімзброю, бо “рускіє” її застосовують. Я хочу, щоб мої були живі й неушкоджені.
Ми врятували двох лабрадорів і кішку. Та я не дуже бойова волонтерка — досі не вмію водити автомобіль, хоча в мене є три кравчучки для посилок».
Парк ракет у Дніпрі 24 лютого за одну добу став центром уваги всіх міжнародних медіа, які тільки й встигали фільмувати, як люди на кріслах колісних, бабусі та діти роблять коктейлі Молотова. Потім «Дніпроцивільпроєкт» із запилюженої багатоповерхівки став Координаційним штабом на 1000 волонтерів, у який щохвилини їхали військовики за броніками, касками або аптечками, ВПО за продуктами й речами та всі небайдужі громадяни, які хотіли подарувати свій хліб, продукти, а інколи — старі авто для фронту.
Так само працювали Будинок мистецтв, Дім профспілок, театри, вокзали, школи, садки й храми. До речі, один з найбільших штабів створив невеличкий благодійний фонд «ТАПС», який допомагав родинам полеглих захисників України. Напевне, жоден фонд тоді не мав такої довіри, адже ті тисячі людей і десятки міжнародних партнерів відправляли фури й поїзди з гуманітарною допомогою з Австралії, США, Європи та країн Азії. За 2022 рік Координаційний штаб волонтерів Дніпра забезпечував сотні підрозділів і тисячі переселенців.
Юлія Дмитрова, керівниця БФ «ТАПС», який підтримує та відновлює ментальне здоров’я військовиків та їхніх родин, а також родин з воєнною втратою. Юля починала волонтерство 2014 року: спочатку робота з переселенцями, потім — з пораненими військовиками, далі — з родинами полеглих, опіка над ними.
«Дніпро вже 10 років як форпост, і це незмінно, люди тут неймовірні й згуртовані. У день вторгнення всі піднялися й почали робити все для безпеки міста, допомоги війську та переселенцям. Усупереч війні змінюється розбудова Дніпра, його урбаністика: з’являються житло й сквери. Незмінною залишається, на жаль, неможливість обʼєднати зусилля громадського сектору та органів місцевої влади, але ми цього прагнемо й те обовʼязково відбудеться. Утім, феномен Дніпра як приклад оперативного реагування та єднання в найважчі часи ще довго можна вивчати».
Окрема історія — люди, для яких війна до 2022-го була десь там далеко і які з радістю й далі слухали російську естраду та дивилися їхні серіали час від часу, натикаючись на незрозумілі повідомлення про АТО, або ООС.
Наталія Хазан — продюсерка кіно, волонтерка, громадська діячка.
Відкрила 2015 року перше в Україні місце відпочинку бійців на залізничному вокзалі Дніпра. До цього волонтерського проєкту залучили понад 120 волонтерів, які чергували 24/7.
Брала участь 2017 року у створенні Першого музею АТО в Дніпрі й продюсувала для цього музею перший у світі панорамний фільм у форматі 360 про російсько-українську війну. Продюсерка документальної стрічки «Східний фронт» — єдина з України, яка була в головному конкурсі на міжнародному фестивалі «Берлінале» 2023 року.
«У 2014-му з Дніпра пішли захищати нашу країну найбільша кількість добровольців. Відповідно, Дніпро поніс і найбільші людські втрати. Після повномасштабного вторгнення ми відчули війну ближче. Вона йде чверть мого життя, і вважаю, що кожен українець має робити на своєму місці все, що може, для перемоги. Я це роблю через волонтерство, документальні стрічки й інформаційну роботу».
Продовження незабаром