«Чому я мушу жаліти тих, хто не пожалів мою країну?» — вигукує підліток, якого заводять до комісаріату, а точніше легенько підштовхують у спину, двоє поліцейських. «Це вже десятий раз його затримуємо, — пояснюють у відділку. — Весь час та сама історія. Стає на перехресті, розбиває шибки автівок, краде сумки із сидіння поруч із водієм — і тікати…»
Ахмед, назвемо його так, неповнолітній, отже, за французьким законом, його не можна утримувати у відділку понад три доби, а також судити за дрібні злочини. Він живе з мамою та п’ятьма молодшими братами й сестрами у двокімнатному соціальному житлі. Тато повернувся до Алжиру з новою дружиною. Мама вважає, що доцільніше мешкати «поближче до украдених колонізаторами алжирських грошей», як вона саркастично пояснила комісарові поліції. Ахмед як уміє виконує роль найстаршого чоловіка в родині: доповнює соціальну допомогу для багатодітних сімей прибутком від краденого, коли вдається щось безкарно поцупити та перепродати.
«Я ненавиджу Францію! — знову зривається на крик хлопець. — Французи зруйнували Алжир, принесли на наші землі горе і кров!» На роздратоване запитання поліцейського, чому ж не поїхав із татом із ненависної Франції на батьківщину предків, трохи помовчавши, відповідає: «Бо Алжир я ненавиджу ще більше».
Колоніальний спадок — це не лише отакі неприборкані вовченята з бідних передмість, що не мають чіткої ідентичності та розуміння, ким вони є у цьому світі, а й десятки, якщо не сотні, тисяч розгублених дорослих. Усі ті, хто так і не визначився між двома світами: своїм первинним, вродженим культурним середовищем і набутим, французьким. Звичайно ж, не варто узагальнювати: чимало вихідців з емігрантських кіл, що походять із колишніх колоній Франції, роблять успішну кар’єру, влаштовують своє професійне й особисте життя, добре інтегровані у французьке суспільство й при цьому не обривають зв’язків із країною пращурів. «Різні соціологічні дослідження, що вивчають рівень інтегрованості особи з набутим громадянством, більш-менш одностайні: що успішніша країна походження, то легше людина знаходить себе на новій батьківщині, — каже соціолог Ерік Ґарсіа. — Ліванці, наприклад, дуже добре згуртовані на рівні громади, але також мають розгалужену мережу фастфудів, здебільшого бездоганно володіють французькою, відносно легко працевлаштовуються. Натомість вихідці з Чаду або Мавританії, не кажучи про алжирців, значно важче знаходять роботу, не так часто здобувають вищу або професійну освіту, більше потерпають від бідності, депресій, самотності…»
Чому одні колишні колонії, попри всі проблеми, що виникають після здобуття або відновлення незалежності, знаходять свій шлях до успіху, а інші десятиліттями так і не виборсуються з лиха? Скільки держав — стільки відповідей. Якщо ж говорити суто про колишні французькі території, політологи виокремлюють із кількох десятків лише три країни, яким вдалося більш-менш збалансовано зорганізувати своє політичне та економічне життя. Йдеться про Сенегал, Кот-д’Івуар і Марокко. Окремим рядком із певними застереженнями також називають Ліван, що після падіння Османської імперії в 1920 році потрапив під протекторат Франції. З найнеуспішніших, фактично failed state, називають передусім Чад та Алжир.
Успішність Кот-д’Івуару забезпечується насамперед статусом світового лідера з виробництва какао-бобів, а також вправним менеджментом і сприятливою кон’юнктурою від численних іноземних інвесторів: французьких, бельгійських, швейцарських. «У Кот-д’Івуарі не бракує дешевих робочих рук, переважно завдяки гастарбайтерам із сусідніх країн. Нафтові родовища обслуговує французький переробний гігант Total, в економіці широко представлені флагмани французької індустрії: енергетичний концерн Electricité de France, шиновиробник зі світовим ім’ям Мichelin, виробник будівельних матеріалів Lafarge». Колишні колонізатори так добре знайшли спільну мову з політичним класом країни, що не раз валізи з готівкою, які прибували в Париж із сонячного Абіджана акурат перед виборами, ставали причиною гучних корупційних скандалів.
Читайте також: Мерґі Орфорд: «Південноафриканське громадянське суспільство було дуже сильним навіть у часи апартеїду»
Франкоафрика — таким новомовним терміном французькі журналісти визначили систему клієнталістських зв’язків, що сформувалася між владою постколоніальних країн, паризькими політиками та великими французькими підприємствами в Африці. «Загалом колишні британські колонії набагато краще дають собі раду, ніж колишні французькі території, — вважає історик Наталі Лякуб. — Згадаймо, наприклад, Гану, Кенію, Нігерію… Чому? Факторів чимало. Один із них — ефективність механізмів співпраці наддержавної структури Британської Співдружності Націй, яка не має аналога у випадку з французькими колоніями. Схиляюся до думки, що сам тип державності, якого навчила Франція свої колишні підконтрольні території, а саме жорстка централізована «якобінська» система, прислужився для формування в колишніх колоніях напівдиктаторських режимів із сильною централізованою владою. Британці, можливо, дали приклад демократичнішої моделі організації влади…»
Успішність Сенегалу експерти пояснюють насамперед нетиповою для Африки політичною стабільністю. У цій державі немає щедрих покладів копалин. Натомість доступ до океану, чарівні пляжі, гарно доглянуті природні парки, що становлять 8% території, забезпечують державі стабільні надходження від туризму. «Сенегал є однією з небагатьох держав Чорного континенту, де не сталося жодного державного заколоту, — наголошує Наталі Лякуб. — Гнучкість і мудрість політичних еліт дала змогу території з дуже скромними родовищами забезпечити собі надійний економічний розвиток».
Економічні успіхи Королівства Марокко також пояснюються політичними чинниками. «Країна має репутацію найбезпечнішої в Магрибі, — пояснює Жюлі Майнер, фахівець у галузі туризму. — Якщо після терактів у Марракеші 2011-го марокканські пляжі відчутно обезлюдніли, останні два роки констатуємо стабільне зростання кількості туристів із Європи та Північної Америки, а також із Росії та Індії, що приїздять сюди в пошуках екзотики. Безперечно, найбільшим туристичним клієнтом Марокко залишається Франція. Колишня метрополія вкладає чимало коштів у готельний бізнес, приватні безпекові структури й… шкільні навчальні та університетські студії французької. Мовний комфорт і географічна близькість сприяють взаємовигідній співпраці між Парижем та Рабатом, що могла б бути прикладом у відносинах з іншими колишніми колоніями».
Доволі складна, але загалом позитивна динаміка спостерігається останніми роками в Лівані, попри руйнівні наслідки громадянської війни 1975–1990 років та війну з Ізраїлем 2006-го. Туристичні проспекти називають країну близькосхідною Швейцарією, наголошуючи на політичній стабільності та сталому економічному розвитку держави. Очевидним козирем Лівану є динамічна, згуртована діаспора, що вливає щороку в економіку країни понад $10 млрд (аналог майже чверті державного бюджету). «Гнучкість артикуляції між різними джерелами влади є рятівним кругом Лівану», — вважають автори геополітичної аналітичної збірки «Гід Рамзес», яку видає близький до французького Міністерства закордонних справ Французький інститут міжнародних відносин.
Читайте також: Хвороби донорів. Як змінюється міжнародна допомога
Французька політологія навіть вживає термін «лібанізація». Його використовують, щоб охарактеризувати еластичність системи державного управління, всю цю еквілібристику компромісів, вміння перетворювати слабкості на джерело рівноваги, хаос на ексклюзивну версію системи… «Чи можна вважати лібанізацію позитивним терміном? — замислюються автори «Гіду Рамзес». — Ліванська система є парадоксальною формулою, що містить ті складові, які давніше виступали факторами політичного насильства та застосування сили. Внутрішню згоду багато в чому забезпечує війна в Сирії, яка зовсім поруч. Спільна зовнішня загроза гуртує політичних супротивників. У такому сенсі це мудра формула».
Підсумовуючи коротенький огляд ситуації в колишніх колоніях Франції, де справи рухаються в правильному напрямку, можна обережно сказати: прогрес приходить туди, де якість місцевих політичних еліт не дозволяє конфіскації національного ресурсу правлячими кланами, що працюють лише на власне збагачення. У протилежному випадку Франкоафрика занапастить майбутнє цілих поколінь, звужуючи формально незалежні держави до режиму сировинних придатків номінально колишньої метрополії.