Початок за посиланням: частина 1, частина 2
Третій рік великої війни підтверджує намір Москви знищити незалежну Українську державність та ліквідувати національну ідентичність українців.
Лише завдяки титанічному подвигу українських воїнів і колосальному єднанню нації на початку війни, нам вдалося відвернути найгірший сценарій та дати відсіч орді.
Однак ворог сильний та підступний і свої плани він не змінив. Війна стала затяжною і вимагає від Збройних Сил та української суспільства єдності, мобілізації всіх сил і можливостей.
Доля України, як і майбутніх парламентських виборів, вирішується сьогодні на полі бою. Якщо переможе ворог, то наступні вибори будуть не у Верховну Раду України, а в «Государственную думу России» з усіма наслідками для всіх нас – українців, які на той час ще залишаться живими.
Саме тому в цьому матеріалі, як і в попередніх двох, не йдеться «про підготовку до майбутніх виборів» і тим більше про симпатії чи антипатії автора до тих чи інших політичних сил, лідерів партій чи конкретних осіб.
Перемога над ордою буде, але чекати, що «хлопці прийдуть – порядок наведуть» неправильно. «Хлопцям» потрібна допомога і зараз, і потім від тих, хто сьогодні в тилу, зокрема правдивим аналізом такої непростої справи як майбутні вибори до Верховної Ради України.
Верховна Рада – Парламент України
Головною інституцією, яка найбільше впливає на розвиток чи занепад держави, добробут та долю її громадян, в Україні, як і в інших країнах демократії, є Парламент – Верховна Рада. В США – це Конгрес, в Швеції – Риксдаг, в Німеччині – Бундестаг, в Польщі, в Литві, Латвії– Сейм…
Верховна Рада України складається із чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів, яких громадяни України вже 34 роки обирають на вільних парламентських виборах. Та рік від року українці перманентно незадоволені роботою обраних ними ж народних депутатів і мало довіряють Верховні Раді. Так, у вересні цього року 78,5 % громадян не довіряли Парламенту, а повністю довіряли лише 2,3 %. Минулі роки ситуація була не кращою.
Невже мільйони українців можуть раз за разом так жорстоко помиляються у своєму виборі? Здоровий глузд та закони великих чисел підказують, що проблема не у виборі громадян як такому, бо «монета не може дев’ять раз підряд падати гербом вниз», а у правилах, нормах та способах здійснення самих виборів. Умовно назвав їх «формулою виборів» та спробував дослідити трансформацію цієї формули в просторі і в часі від моменту перших демократичних виборів на наших теренах і до сьогодні. А можливості, головні ідеї, не завжди зовні видимі, свідомо чи несвідомо закладені у формулу виборів, умовно назвав «таємними кодами виборів».
30.10.24. Пленарне засідання Верховної Ради України. Фото В. Сарахана
По цій методології було здійснено аналіз (адміністративний аудит) «формули та таємних кодів парламентських виборів» у 1989-му; 1990-му роках – перше скликання Верховної Ради; 1994-му – друге скликання та викладено в частині 1 цього матеріалу та виборів третього – дев’ятого (нинішнього) скликань Верховної Ради у 1998-2019 роках – частина 2.
У цьому матеріалі за цією ж методологією здійснено аналіз «формули і таємних кодів» майбутніх Парламентських виборів, які згідно Закону мають відбутися через два місяці з дня припинення або скасування воєнного стану.
Десяте скликання Верховної Ради України.
Пропорційна система.
Верховна Рада дев’ятого (нинішнього) скликання 19 грудня 2019 року ухвалила Виборчий кодекс України (далі – ВКУ). Вибори до Верховної Ради наступного – десятого скликання відбудуться згідно норм цього Кодексу.
Формула виборів. Наступні вибори до Верховної Ради будуть проводитися виключно на засадах пропорційної системи.
Це значить, що всі народні депутати обиратимуться громадянами України у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за єдиними виборчими списками кандидатів у депутати, які формуються і затверджуються політичними партіями, допущеними до виборів.
Право висунення кандидатів у депутати мають виключно партії. Кожна із них формує власний єдиний загальноукраїнський партійний виборчий список та затверджує його на своєму з’їзді.
В загальнонаціональний список кожна партія може включити до 450 кандидатів. Кількість партій, які мають право брати участь у виборах, не обмежується. В 2006 році, коли вибори теж проводились за пропорційною системою, в них брало участь 40 партій.
Регіональні (обласні) списки. Із частини кандидатів, внесених у загальнонаціональний виборчий список партії та затверджених її вищим органом – з’їздом, кожна партія формує і затверджує так звані регіональні, а фактично обласні списки кандидатів у депутати.
З цією метою ВКУ розбив територію України на 25 «виборчих регіонів», які співпадають із межами областей, та окремо столиця – Київ: виборчий регіон № 1 – місто Київ; виборчий регіон № 2 – Вінницька область; виборчий регіон № 3 – Волинська область; і так за алфавітом до виборчого регіону № 25 – Чернігівська область.
В кожній області (виборчому регіоні) партія може «виставити» свій список до 27 кандидатів, складений із осіб, внесених в її загальноукраїнський виборчий список. При цьому, дев’ять перших кандидатів від партії в усіх обласних виборчих списках – це завжди перші затверджені з’їздом кандидати із її загальнонаціонального списку, а 18 інших (чи менше) – це будь-які інші кандидати із цього ж списку, не обов’язково мешканці даної області.
Одномандатних округів не буде. Висунення кандидатів від громадських, волонтерських чи інших організацій теж не буде, як і самовисунень.
Тому, якщо «хлопці», яким сьогодні довіряють 85 % громадян України (рівень довіри до Збройних Сил сьогодні), побажають взяти участь в політичному житті держави, їм доведеться йти не до виборців чи знаних громадських-волонтерських організацій, які в цих питаннях нічого не вирішують, а до керівників чи «спонсорів» партій. «Добре», що на 1 січня 2024 року в Україні їх було зареєстровано аж 377.
Виборчий бюлетень
Виборець в день голосування отримає один виборчий бюлетень, куди будуть внесені:
- всі партії, допущені ЦВК до виборів із зазначенням повної назви і встановленого номера кожної партії;
- прізвища та ініціали кандидатів у депутати, включених до загальнодержавного виборчого списку кожної партії під першими дев’ятьма номерами. Ці данні кандидатів будуть записані в бюлетені навпроти «своєї» партії;
- порядкові номери, прізвища та ініціали усіх кандидатів у депутати, включених до обласного (регіонального) виборчого списку партії в даному виборчому регіоні (в даній області чи в столиці). Ці данні кандидатів теж будуть записані в бюлетені навпроти «своєї» партії;
У виборчому бюлетені назви партій будуть розміщені у порядку їхніх номерів за результатами жеребкування, проведеного Центральною виборчою комісією (далі – ЦВК).
Читайте також: Формула і таємні коди парламентських виборів. Частина 1
Як було зазначено вище, у парламентських виборах за повністю пропорційною системою, які відбувалися в 2006 році, участь приймало 40 партій. Тому, судячи із всього, бюлетень на наступних виборах буде дуже довгим…
Голосування
Визначивши партію, за яку він голосує, виборець у квадраті, розміщеному в бюлетені навпроти назви цієї партії, ставить позначку + чи інший знак, засвідчивши підтримку саме цієї партії.
Одночасно виборець має право обрати одного із кандидатів цієї партії із її обласного (регіонального) списку, який партія затвердила для даного виборчого регіону (області).
Для цього виборець, цитата: «у прямокутнику для написання номера кандидата в депутати біля тексту “Від політичної партії, за яку я проголосував (проголосувала), підтримую кандидата у депутати” вписує порядковий номер кандидата у депутати, якого він підтримує, зазначений у регіональному списку партії, що розміщується на інформаційному плакаті цієї партії» (п.7 ст.173 ВКУ).
Якщо ж виборець не бажає обирати конкретного кандидата чи робить помилку в нумерації чи інше, його голос вважається таким, що цитата: «підтримує весь регіональний список кандидатів у депутати від відповідної партії без надання підтримки будь-якому окремому кандидату з цього списку» (п.8 ст. 173 ВКУ). Звісно ж, за умови, якщо виборець проголосував у своєму бюлетені за обрану ним партію.
Таким чином, виборець, насамперед, «обирає» до Верховної Ради найкращу на його думку партію. А також може додатково зазначити (а може і не зазначати) із регіонального (обласного, міського в Києві) списку партії кандидата, який на його думку, є кращим від інших.
Розподіл депутатських мандатів
По завершенню виборів і підведення підсумків, ЦВК визначає партії, яких підтримали на виборах п’ять і більше відсотків голосів громадян, які взяли участь в голосуванні.
Ці партії визнаються переможцями виборів. І це дає їм право приймати участь в процедурі пропорційного розподілу 450 депутатських мандатів Верховної Ради, яку здійснює Центральна виборча комісія (далі – ЦВК) відповідно до ВКУ.
Найперше і гарантовано депутатські мандати отримують перші дев’ять кандидатів кожної партії-переможниці виборів із її всеукраїнського партійного списку, затвердженого перед виборами з’їздами цих партій.
Виборча квота застосовується для розподілу мандатів між всіма іншими кандидатами партій-переможниць, які знаходяться нижче дев’ятих місць у партійному списку (місця від 10 до 450-го).
Для визначення так званої виборчої квоти ЦВК рахує кількість голосів, поданих виборцями України за всі партії, які подолали 5 % бар’єр.
Далі ЦВК ділить цю цифру на кількість мандатів, які залишилися після «вручення» гарантованих мандатів «обличчям» кожної партій-переможниці в особі дев’яти перших кандидатів у їх списках. Це число дорівнює: 450 мандатів за кількістю всіх місць у Парламенті мінус 9 гарантованих мандатів помножених на кількість партій-переможниць.
Далі ЦВК визначає кількість депутатських мандатів в кожній із 24 областей плюс Київ, які виборола кожна партія-переможниця виборів.
Для цього загальну кількість голосів поданих у кожній області (виборчому регіоні) на підтримку відповідного регіонального (обласного) виборчого списку кожної партії-переможниці, ділиться на виборчу квоту.
Ціла частина отриманої частки становить кількість депутатських мандатів, які будуть розділені між кандидати у депутати, включеними до відповідного регіонального виборчого списку від цієї партії після перших дев’яти кандидатів. Мандати отримують кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів виборців у даній області (регіоні).
Читайте також: Формула і таємні коди парламентських виборів. Частина 2
Але в кожному із 25 регіонів в кожної партії переможниці ще залишається нерозподілена частина голосів за рахунок десятих частин частки при визначені переможців. ЦВК встановлює сумарну кількість невикористаних голосів виборців, поданих на підтримку регіональних виборчих списків кожної партій, що бере участь у розподілі мандатів по всій Україні. Ці голоси зараховується до кількості голосів, поданих у загальнодержавному виборчому окрузі на підтримку всього виборчого списку цієї партії.
Потім вони діляться на виборчу квоту і за рахунок неї десятий та інші кандидати загальнонаціонального списку партії-переможниці отримують мандати, безвідносно до голосів поданих чи не поданих за них в регіональних списках.
Таємні коди майбутніх виборів
Схоже, що в основу нової системи виборів було покладено кілька головних «таємних» ідей:
- спробувати дати хоч якусь публічну відповідь на природне бажання громадян голосувати не «оптом» за «партійний список», а за конкретну людину – «свого» кандидата. Але розробники Кодексу, схоже поставили тут головною метою не стільки вирішення цього питання, як бажання не втратити партійну монополію на вибори і владу в державі;
- гарантовано забезпечити депутатські мандати владній «еліті» – лідерам партій та особам, визначених цими лідерами та «спонсорами» партій;
- відвести увагу громадськості від критики партійних «закритих» списків, запропонувавши дуже складну і незрозумілу пересічному виборцю (і думаю, не тільки йому) систему на основі так званих «відкритих регіональних списків». Мабуть, для більшого рівня незрозумілості замість застосувати правдивий термін «обласні виборчі списки», застосовано термін «регіональні списки», не виключено, щоб виборці сподівались, що ніби то йдеться про кандидатів з їх регіону (міста, району).
Схоже, у новому ВКУ йдеться про те, щоб залишити всі монопольні переваги партій в пропорційній системі, насамперед можливість гарантованого обрання перших дев’ять осіб партійного списку і одночасно створити видимість відкритості та вибору виборцем свого кандидата у списку через ніби то «відкриті списки». Про це свідчить також той факт, що кандидати із обласних (регіональних) виборчих списків не матимуть особистих виборчих фондів. А це значить, що вони не зможуть вести передвиборчу агітацію за своє обрання в тому регіоні (області), де вони визначені як «регіональні» кандидати.
З метою збереження впливу партійної еліти, відбулося також розділення партійного списку на дві частини: перша – привілейована, де кандидати фігурують у всіх «регіональних» списках і гарантовано отримує депутатські мандати, якщо партія подолає п’яти процентний рубіж; друга частина – партійні низи, які отримують голоси і мандати за «залишковим принципом» і не мають можливості вести передвиборчу агітацію за своє обрання.
Та громадяни України як раніше, так і сьогодні відчувають, м’яко кажучи, «надуманість» монопольних претензій партій на підсумки виборів і владу в державі. За результатами соціологічного дослідження, у вересні 2024 року партіям не довіряли 71,5 %, а повністю довіряли лише 2,9 % громадян.
Звідси, зокрема, і недовіра до Верховної Ради, яка корелюється з недовірою до партій, втрата депутатами зв’язку із виборцями, низька суб’єктність Парламенту, несамостійність депутатів, які, власне і самі стають заручниками такої системи виборів.
Прогрес чи регрес?
Як бачимо, за 34 роки з часу перших демократичних парламентських виборів 1990 року, система голосування, виборчий бюлетень, способи визначення переможців виборів дуже сильно ускладнилась, закрились і забюрократизувалися.
На перших (1990-й рік) і других (1994-й рік) демократичних виборах, в день голосування виборець в своєму виборчому окрузі, яких було в Україні 450, отримував один невеликий бюлетень. Туди були внесені прізвища і дані всіх зареєстрованих кандидатів в депутати в цьому окрузі. В основному, це були кандидати, висунуті в тому числі за участі цього ж виборця, більшість з яких могла проживати і працювати в цьому ж виборчому окрузі. Із них виборець обирав, на його думку, найкращого чи найкращу.
Обраним на тих виборах вважався кандидат в депутати, який одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Якщо жоден із кандидатів не отримав більше половини голосів виборців, через два тижні в такому окрузі проводився другий тур виборів між двома кандидатами, які отримали найбільше голосів виборців в першому турі. Переможцем другого туру ставав кандидат, який набрав більшу кількість голосів виборців відносно іншого кандидата. Саме його ЦВК без додаткових процедур оголошувала переможцем виборів і вручала депутатський мандат.
Тепер же кількість кандидатів, які пропонуються кожному виборцю, зросла в сотні разів. Потенційно це 18 тисяч кандидатів: кожна партія може виставляти до 450 кандидатів, а партій в 2006 році на виборах було 40. А округ один – і всі ці 18 000 там балотуються, неважливо, через партійні чи «регіональні списки» всі їх прізвища присутні в бюлетені.
Виборчий бюлетень стає величезним і все рівно не поміщає всієї необхідної інформації – тепер вже ВКУ посилається на данні не тільки в бюлетені, а і в «інформаційному плакаті цієї партії» (п.7 ст.173 ВКУ), який тепер по суті теж буде частиною виборчого бюлетеня.
Процедура голосування теж ускладнилась в рази. А процедура визначення переможців виборів із справедливої і зрозумілої перетворилась в багатоступінчату і заплутану.
До того ж, пропорційна система, як показали недавні вибори в Грузії, несе великі ризики для держави і суспільства.
Зовсім не хотілось би, щоб в повоєнній Україні у разі застосування пропорційної системи повторився б нинішній «грузинський варіант». А такий ризик існує. Запропонована у Виборчому кодексі «формула виборів і її таємні коди» не дають впевненості у відображені в результатах виборів реальної волі українського народу.
Підсумок всього матеріалу (частин 1, 2, 3)
Як стверджують цьогорічні номінанти Премії Шведського центробанку з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля, більше відомої як Нобелівська премія з економіки, американські вчені Дарон Аджемоглу, Саймон Джонсон та Джеймс Робінсон в контексті питання «Чому одні нації занепадають, а інші – багатіють?» державні інституції здійснюють визначальний вплив на суспільні процеси, економічний розвиток, занепад, багатство і бідність націй, що зрештою і визначає суспільно-економічну долю держави та її громадян.
За багаторічними дослідженнями вчених, позитивний вплив на розвиток націй і держав здійснюють інституції, які забезпечують широке залучення громадян до суспільно-політичного та економічного життя, включно із виборами, сприяють справедливому доступу до можливостей та ресурсів, що веде до процвітання країни.
Такі інституції вчені назвали інклюзивними, тобто відкритими для доступу всіх категорій громадян.
Негативний влив на розвиток країни здійснюють інституції, які характеризуються концентрацією влади, можливостей та ресурсів в руках невеликих груп – еліт та створення ними різноманітних обмежень щодо доступу громадян до реального впливу на політичне, суспільне та економічне життя. Це призводить до викривлень у здійсненні конституційних повноважень державних інституцій, їх несамостійності, правового виродження, ухвалення рішень в інтересах груп еліт, експлуатації людських і природних ресурсів без врахування інтересів суспільства, що веде до занепаду країни і нації.
Фото: Роман Малко
Такі інституції вчені – цьогорічні Нобелівські лауреати, назвали екстрактивними, тобто закритими для громадян, відкритими лише вузькому колу еліт.
За твердженням науковців, суспільства з екстрактивними інституціями не генерують зростання і змін на краще, приречуть нації і держави на багаторічну стагнацію та бідність.
Дивлячись на суспільну думку громадян України та оцінку, здійснену незалежними експертами щодо об’єктивних результатів діяльності, відповідності виконання конституційних норм та самостійності у прийняті рішень, мимоволі приходимо до висновку, що Верховна Рада України за рівнем впливу на суспільні процеси є сьогодні більше екстрактивною, ніж інклюзивною інституцією.
І справа тут не стільки у Верховні Раді, як такій. Парламент згідно Конституції, був і є єдиним законодавчим та найвищим представницьким органом державної влади в Україні. Його потенційна роль в суспільстві і державі має бути визначальною. Та в реальності цього, на жаль, немає і наступні вибори надії на позитивні зміни дають мало, що є насамперед, наслідком неадекватної системи виборів до Верховної Ради. Вона немає нічого спільного ні з давніми історичними традиціями українського парламентаризму, ні з кращою практикою його сучасного періоду, ні зразками світової практики успішних націй і держав.
Неадекватна формула виборів Верховної Ради та «таємні коди», які в неї закладені, ведуть до ослаблення впливу громадян, порушення суспільного балансу. Як наслідок, еліти не ведуть українське суспільство до кращого життя держави і нації, а політично борються між собою і з суспільством, і зрештою «беруть гору» над суспільством.
А це, як стверджують науковці – цьогорічні Нобелівські лауреати, прямий шлях до створення держави-чудовиська «деспотичного Левіафану» – авторитарного капіталізму, вже побудованого Росією, Іраном Північною Кореєю, Китаєм…
Фото: Роман Малко
І це і сумно і тривожно. І особливо зараз – в час війни, коли Україна знову виборює своє право на державну незалежність. Бо тридцять три роки тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії, було відновлено тисячолітню державність Українського народу, постала самостійна держава Україна. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу. І ми не маємо права згаяти цю надію.
Тому мусимо виправляти ситуацію, готуватися до післявоєнного облаштування України.
І тут світовий та власний вітчизняний 34-літній досвід парламентаризму та визначення адекватної системи виборів до Верховної Ради України нам в допомогу.