Владу здійснюють люди через створені ними політичні і державні інституції.
Головною інституцією, яка найбільше впливає на розвиток чи занепад держави, добробут та долю її громадян, в Україні, як і в інших країнах демократії, є Парламент – Верховна Рада. В США – це Конгрес, в Швеції – Риксдаг, в Німеччині – Бундестаг, в Польщі, в Литві, Латвії– Сейм…
Початок за посиланням
Третє скликання Верховної Ради. 1998-2002. Змішана система. Некоректні вибори в одномандатних округах. Партійні списки
На жаль, замість того, щоб проаналізувати ситуацію і керуючись національними інтересами, зробити висновки для покращення виборчої системи після виборів 1994 року, Верховна Рада другого скликання пішла шляхом «радикальних» змін виборчого законодавства з метою, як тоді говорилося «структуризації Верховної Ради» та «партійного будівництва».
Відповідно до ухваленого 24 вересня 1997 року Закону про вибори було запроваджено змішану систему виборів до Верховної Ради України.
За цим законом у 1998 році відбулися вибори Верховної Ради третього скликання.
Формула виборів. Відповідно до норм Закону тепер половина – 225 депутатів Парламенту обиралися в одномандатних виборчих округах. Друга половина – 225 депутатів – обиралися у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками кандидатів у депутати від політичних партій чи виборчих блоків партій (далі – політичних партій).
В день голосування кожен виборець отримував два бюлетені: один із прізвищами і даними кандидатів в одномандатному окрузі, другий – із переліком партій для голосування в єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.
Але голосування в одномандатних виборчих округах, які тепер стали в два рази більшими і малодоступними для багатьох «негрошових» кандидатів, вперше проводилось не в два, а в один тур. Переможцем виборів одразу ж визнавався кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Другий тур не проводився.
І це мало великі негативні наслідки, бо рейтингове голосування в один тур не є ні кваліфікованим, ні показовим, але таким, що дозволяє здійснювати великі маніпуляції, які суттєво впливають на результати виборів.
12 травня 1998. Відбулося перше засідання новобраного парламенту. Із трибуни зачитувала присягу найстарший народний депутат – Ярослава Стецько. Цього ж дня із трибуни зі щорічним зверненням виступив Президент Леонід Кучма. Фото Сергія Ковальчука
Саме звідси пішли підкупи виборців, «гречка», списки «бабусь і дідусів», «клони» – кандидати з однаковими прізвищами, купівля голосів, ну і, звісно ж, московські політтехнологи на виборах. У такій системі частина кандидатів, які формально законно ставали депутатами, отримували не більше 15-20 % голосів виборців, які взяли участь в голосуванні, легітимність їх мандату суттєво зменшилась. Політтехнологи наперед вираховували, яку мінімальну кількість голосів треба мати кандидату, щоб перемогти, розтягнувши голоси між величезною кількістю підставних кандидатів, «клонів та дублерів» та різними методами, скуповуючи та «підтягуючи» необхідну, заздалегідь визначену кількість голосів виборців, «робили переможця». Звісно ж, це стосувалось не всіх обраних депутатів, серед них були і є достойні державники, але, це, на жаль, стало системним явищем.
Як наслідок, вибори в одномандатних округах, які проводилися в один тур рейтинговим голосуванням, почали перетворюватися не на вибори громадянами найкращого кандидата і свого майбутнього, а на гру політтехнологів в інтересах замовників. А оскільки такі вибори ще називаються виборами за мажоритарною системою, то з часом це породило усталений спотворений висновок, що «мажоритарна система – найбільше зло України».
При цьому ні автори, ні послідовники цього неправдивого висновку не враховували, що справжня мажоритарна система – це вибори в два тури. В першому турі обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь в голосуванні. Якщо ж жоден із кандидатів в першому турі не отримав більше половини голосів виборців в виборчому окрузі (а таке відбувається в переважній їх більшості) через два тижні проводиться другий тур виборів між двома кандидатами, які отримали найбільше голосів. Переможцем другого туру стає кандидат, який набрав більшу кількість голосів виборців відносно іншого кандидата.
Така система суттєво зменшує простір для «виборчих маніпуляцій», тут дуже мало місця «гречці» і і зовсім немає місця скупці критичної маси голосів. Та головне – така система встановлює реального переможця виборів, кардинально підвищуючи легітимність його мандату, а з тим і незалежність депутата і його реальну підзвітність виборцям, а не «вище стоящим інстанціям». Саме за цією системою обираються депутати Парламентів багатьох успішних країнах світу з розвиненою демократією: в США, Франції, Німеччини, в країнах Британської Співдружності – у Великій Британії, Канаді, Австралії, в Новій Зеландії, інших. За цією ж системою обиралося перше скликання Верховної Ради, яке в умовах протистояння з московським центром проголосило державну незалежність України і друге її скликання яке в непростих умовах ухвалило нову Конституцію України.
У другому бюлетені, який отримував виборець, він обирав партію, яка на його думку, найкраще зможе представляти його інтереси в Парламенті.
«Обраною» до Верховної Ради вважалася політична партія, за яку віддали голоси не менше 4 % виборців України, які взяли участь в голосуванні. Після оголошення результатів виборів Центральною виборчою комісією здійснювався розподіл місць у Парламенті між партіями – переможцями виборів пропорційно отриманих ними голосів виборців.
Вимоги щодо кворуму було скасовано та запроваджено принцип «скільки виборців прийшло – стільки й кворум».
Таємний код цих виборів передбачав суттєве посилення ролі партій в житті держави і суспільства. І це було б добре, якби виконувався основоположний принцип демократичних виборів – «партії висувають кандидатів, а громадяни голосують за них в одномандатних виборчих округах в два тури». Та, на жаль, партії дуже «поспішали» із бажанням посилити свій вплив і запровадили закриті партійні списки та вибори в один тур в одномандатних округах. Серед партій на той час в Парламенті домінували Комуністична та Соціалістична партії. Саме ці партії з офіційно оголошених міркувань «структуризації Парламенту» та за участі національно-демократичних партій, коли кожна партія бачила себе переможницею наступних виборів, були ініціаторами запровадження «змішаної системи».
16 липня 1998. Верховна Рада дала згоду на призначення Михайла Потебенька Генеральним прокурором. У Президії: Адам Мартинюк, Олександр Ткаченко, Віктор Медведчук. Фото Олександра Клименка
Через відміну голосування в одномандатних округах в два тури та збільшення їхнього розміру і за територією, і за кількістю виборців переважна більшість округів стали ареною боротьби «людей з великими грошима» або ж ставлеників таких людей за активної участі політтехнологів, в більшості російських.
Як показала практика, це був помилковий шлях, на який ми тоді стали. Та знадобився ще один цикл виборів, щоб хоча би частково в цьому переконатись.
Четверте скликання. 2002-2006. Змішана система
Четверте скликання Верховної Ради у травні 2002 року теж обиралося відповідно до Закону про вибори за змішаною системою виборів.
Формула виборів залишилась тією ж. 225 депутатів Парламенту обирались за списками партій. 225 депутатів обиралися в одномандатних виборчих округах за відносною більшістю голосів, що було лише рейтинговим некоректним визначенням переможців.
Ніхто крім регіональних осередків партії не мав права на висунення кандидатів в народні депутати України.
Право на участь в розподілі депутатських мандатів мала партія, за яку віддали голоси не менше 4 % виборців України, які взяли участь в голосуванні.
14 травня 2002. Розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України ІV скликання. За трибуною Ярослава Стецько. Фото Сергія Ковальчука
Таємні коди, як і формула виборів були ті ж самі, що і на виборах депутатів Верховної Ради третього скликання, про що йшлося в попередньому розділі «Третє скликання. 1998-2002. Змішана система. Некоректні вибори в одномандатних округах. Партійні списки».
П’яте скликання. 2006-2007. Шосте скликання. 2007-2012. Пропорційна система
У 2005 році до Закону про вибори були внесені концептуальні зміни, які знаменували перехід до повністю пропорційної системи виборів.
Вибори до Верховної Ради: п’ятого скликання, які відбулися 26 березня 2006 році та вибори до Верховної Ради шостого скликання, які відбулися 30 вересня 2007 року, проводились відповідно до цієї системи.
Формула виборів. Закон встановив, що «вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій.
Таким чином, лише партії мали право висувати кандидатів в депутати та пропонувати себе в якості тих, кого виборці мають «обирати» до Парламенту.
25 травня 2006. Розпочала роботу перша сесія Верховної Ради 5 скликання. Український парламент 26 березня 2006 року вперше обирався на пропорційній основі. Зміни до Конституції, що набрали чинності 1 січня 2006 року, продовжили термін повноважень парламенту на рік – до п’яти років. Фото Олександра Клименка
Таємний код. Боротьба партій за голоси виборців в конкретних округах, робота з виборцями і кандидатами, що проживали у цих округах, перемістились на загальнодержавний рівень.
Найважливішими ставали не стільки «три Пе: патріотизм, порядність та професіоналізм» кандидатів, як «розкрученість партії», її назва, і, головне, наявність «пізнаваних облич» в першій п’ятірці партійного списку та доступ партії до загальнонаціональних ЗМІ і насамперед, телеканалів. Це вело також до надмірної політизації і розбрату у суспільстві, не сприяло його згуртованості навколо незалежної української державності, бо ділило на національному рівні людей за ніби то «партійними уподобаннями». Але ці уподобання в більшості своїй, концентрувалися не на партії, не на її ідеології і програмі, а на особі лідера, бо партії свідомо йшли на вибори під брендом «Блок лідера» з його «розкрученим» прізвищем
І ще був один «таємний код». Оскільки особи, які займали перші місця у в списках, затверджених з’їздами партій, гарантовано отримували депутатські мандати, якщо за партію проголосувало не менше 3 % виборців України, це стимулювало, не тільки пошук кращих кандидатів, але й «продаж» місць у списку, створювало умови для такої собі «партійної корупції».
У бюлетені після назви партії була записана «перша п’ятірка партійного списку», затвердженого з’їздом партії. Її, як правило, очолював або сам лідер партії, або ж людина, відома і шанована в країні. Спочатку це були політики, потім відомі артисти чи представники шоу бізнесу, після Помаранчевого Майдану – найвідоміші його учасники, після Другого Майдану і початку війни з Росією – командири та воїни добровольчих батальйонів, на останніх виборах – відомі в країні люди.
Багато у чому перехід із змішаної на пропорційну систем був реакцією на результати виборів за спотвореною мажоритарною системою в один тур на великих одномандатних округах, які проводились із 1998 року до 2006 років. Як було зауважено раніше, склалася неправдива усталена думка, що «мажоритарна система – найбільше зло України». І було ухвалено рішення позбутися цього «зла». При тому, що справжня мажоритарна система – це вибори в два тури, які кардинально підвищують легітимність депутатського мандату, а з тим і незалежність депутата і його реальну підзвітність виборцям та унеможливлюють левову частку «виборчих маніпуляцій».
Сьоме скликання. 2012-2014. Восьме скликання. 2014-2019. Дев’яте скликання. 2019-і до цього часу. Змішана система
Але «щось пішло не так».
17 листопада 2011 року Верховна Рада шостого скликання внесла зміни до Закону про вибори відповідно до яких відбулося повернення до змішаної системи виборів, зразка 1998 – 2006 року із збільшенням «прохідного бар’єру» для партій до 5 %.
28 жовтня 2012. Відбулися парламентські вибори за змішаною системою. Фото Сергія Ковальчука
За цим Законом громадяни України:
28 жовтня 2012 року обирали Верховну Раду сьомого скликання;
26 жовтня 2014 році – Верховну Раду восьмого скликання;
21 липня 2019 року – Верховну Раду дев’ятого – нинішнього скликання.
Формула виборів. Половина – 225 депутатів Парламенту знову обиралися в одномандатних виборчих округах, висувати кандидатів могли лише партії.. Друга половина – 225 депутатів – обиралися у єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками кандидатів у депутати від політичних партій.
Таємні коди, залишилась такими ж, як і 1998-2002 роках, про що детально йшлося в попередніх розділах.
Щодо «новацій», то власне вони такими не були навіть у 1998 році, коли в Україні вперше було запроваджено змішану систему. Пальма першості «по праву» належить Компартії СРСР, яка у 1989 році закладала власні таємні коди виборів, запровадивши змішану систему виборів, про що детально йшлося в першій частині цього матеріалу.
22 лютого 2014. Верховна Рада, констатувавши розвал правлячої коаліції, відправила у відставку керівника парламенту Володимира Рибака та обрала новим Головою Верховної Ради Олександра Турчинова (на знімку у центрі). Фото Сергія Ковальчука
Таким чином, на кінець 2019 року виборча система України складалася із двох частин: несправжньої мажоритарної системи і пропорційної системи за закритими партійними списками. Відповідно вона несла у собі позитивні сторони і недоліки кожної із цих складових, які відображалися на складі, а з тим і на роботі та суб’єктності українського Парламенту.
Звичайно, у Верховній Раді, незалежно від діючих в різні роки виборчих систем, завжди були, є, і будуть депутати, які відстоюють національні інтереси, відповідають вимогам трьох Пе, є державниками. І це підтверджується, наприклад, діями Парламенту в драматичний час першого Майдану в січні 2005 року, в лютому 2014 році в час другого Майдану, в лютому 2022 року на початку великої війни… Та таких депутатів було б значно більше і Парламент виконував би свою місію значно краще, якби система виборів до Верховної Ради відповідала вимогам часу і очікуванням громадян України.
У грудні 2019 року Верховна Рада ухвалила новий Виборчий кодекс України, встановила нові правила парламентських виборів. В наступній частині цього матеріалу спробуємо зрозуміти, за якою формулою і за якими «таємними кодами» після Перемоги і закінчення воєнного стану будуть проводитись парламентські вибори в Україні.
