Владу здійснюють люди через створені ними політичні і державні інституції, які визначають для яких цілей і як цю владу можна використати.
Головною інституцією, яка найбільше впливає на розвиток чи занепад держави, добробут та долю її громадян, в Україні, як і в інших країнах демократії, є Парламент – Верховна Рада. В США – це Конгрес, в Швеції – Риксдаг, в Німеччині – Бундестаг, в Польщі, в Литві, Латвії– Сейм…
Парламент – Верховна Рада України
Парламент є єдиним законодавчим та найвищим представницьким органом державної влади в Україні. Тільки Верховна Рада має право здійснювати установчі функції (змінювати Конституцію), ухвалювати Закони, затверджувати Державний бюджет і вносити зміни до нього.
Парламент реалізує найважливіші номінаційні функції – призначення і звільнення з найвищих державних посад, зокрема прем’єр-міністра і членів Уряду, призначає або затверджує на посади інших осіб, призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів безстроково.
Верховна Рада здійснює контрольні функції щодо діяльності Уряду, забезпечення прав людини і громадянина, контролює законність, доцільність та ефективність використання коштів Державного бюджету України.
Парламент затверджує основи зовнішньої та внутрішньої політики держави, заслуховує Щорічні доповіді президента щодо внутрішнього та зовнішнього становища України, призначає вибори президента України та усуває його з посади в порядку імпічменту, оголошує стан війни та укладення миру, ратифікує та денонсує міжнародні договори.
Перманентна недовіра громадян до Верховної Ради
Верховна Рада України складається із чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів, обраних громадянами України на парламентських виборах на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки.
Українці, реалізуючи своє виборче право, безумовно зацікавлені в тому, щоб обрати до Верховної Ради найкращих, насамперед, державників, людей, які за словами світлої пам’яті Героя України Степана Хмари, відповідають вимогам «трьох П»: патріотизму, порядності, професіоналізму. Та, на жаль, цього не відбувається…
Громадяни України, які від початку 1990-х і до сьогодні вже дев’ять разів вільно обирали черговий склад Верховної Ради і мають більш, ніж 30-літній досвід парламентських, президентських та місцевих виборів, рік від року в своїй абсолютній більшості не довіряють Верховній Раді та незадоволені роботою обраних ними ж народних депутатів України.
Так, всі роки соціологічних досліджень, які на регулярній основі здійснюються із другої половини 1990-х років, баланс довіри-недовіри до Верховної Ради був негативним – частка громадян, які не довіряють Парламенту була і є суттєво більшою частки тих, які йому довіряють.
На кінець 2010 року лише 20 % громадян позитивно або ж нейтрально оцінювали діяльність Верховної Ради, тоді як 80 % оцінювали її негативно (негативний баланс 60 %). За десять років, у грудні 2020 року, через рік після останніх парламентських виборів, ці цифри змінилися мало і становили 28 % і 72 %, відповідно (негативний баланс 44 %).
Принципово не змінились, а лише погіршились вони у вересні цього року: 78,5 % громадян не довіряють сьогодні Верховній Раді, а повністю довіряють лише 2,3 %, скоріше довіряють 13,7 %. Баланс недовіри – довіри становить 62,5 %. Для порівняння – Збройним Силам України сьогодні довіряють 91,5 % громадян, волонтерських організацій – 80 %, церкві – 62,5 %, непартійним громадським організаціям – 59 %.
Незалежні експерти на підставі об’єктивних даних та аналітичної інформації, роблять висновки, що від початку каденції нинішньої Верховної Ради дев’ятого скликання її суб’єктність суттєво зменшилась, а з нею – вага і вплив Верховної Ради та її здатність самостійно ухвалювати ключові рішення державного і суспільного життя.
Що у нас не так?
Україна є демократичною державою, а Верховна Рада органом, склад якого не призначається «кимось», а обирається громадянами.
Виникає природнє питання: невже мільйони українців можуть раз за разом так жорстоко помилятися в одному із найважливіших питань свого життя та майбутнього дітей і внуків? Це у нас «народ такий недолугий», як дехто вважає, чи тут щось інше?
Здоровий глузд, теорія ймовірності та закони великих чисел підказують, що в умовах вільного вибору такі помилки неможливі: монета не може дев’ять разів підряд падати гербом вниз.
Тобто існують інші причини, які лежать не в основі вільного вибору громадян, як такого, а в основі правил, норм та способів здійснення виборів.
Назвемо їх «формулою виборів» та спробуємо дослідити трансформацію цієї формули в просторі і в часі від моменту зародження і до сьогодні. А також, за можливості, спробуємо «розшифрувати» головні ідеї, не завжди ззовні видимі, свідомо чи несвідомо закладені у формулу виборів, які ми далі умовно будемо називати «таємними кодами виборів».
СРСР. Початок
Наприкінці 1980-х років, після десятиліть терору і репресій, московська імперія зла – СРСР, програючи в глобальному військово-політичному та економічному протистоянні із Заходом, змушена була послабити режим, цензуру, запровадити «гласність» та елементи демократії. Весною 1989 року були проведені перші (і останні) вибори на альтернативних засадах до спеціально створеного З’їзду народних депутатів СРСР – формально вищого органу державної влади, який обирав із свого складу Верховну Раду СРСР.
Формула виборів. Еліта монопольно правлячої Комуністичної партії Радянського Союзу, не бажаючи поступатися владою, не хотіла справжніх виборів. І тому ініційований нею Закон про вибори запроваджував так звану «змішану систему» виборів. Він встановив, що половина складу З’їзду народних депутатів СРСР (1500 депутатів) «обирається» в єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками громадських організацій на їхніх з’їздах за встановленими квотами. Такими організаціями на той час була сама КПРС і її сателіти – комсомол, радянські профспілки та інші. Друга половина З’їзду народних депутатів СРСР обиралась в 1500 одномандатних територіальних та національно-територіальних виборчих округах на альтернативних засадах із висуненням мінімум двох кандидатів.
Таємні коди виборів. Компартійна еліта через контрольовані нею списки кандидатів в депутати в єдиному багатомандатному загальнодержавному окрузі, які затверджувалися з’їздами Компартії СРСР і її сателітами, та контрольовані нею вибори в одномандатних округах, прагнула гарантовано зберегти монопольну владу в імперії СРСР. Через законодавчі бар’єри у вигляді окружних зборів при висуненні та реєстрації кандидатів в одномандатних виборчих округах та при глобальному контролі ЗМІ та складу виборчих комісій, компартійна еліта, в додаток до 100 % гарантії в партійних списках, мала величезні можливості для проведення до новоствореного вищого органу державної влади своїх ставлеників. Всім цим вона активно скористалась, сформувавши конституційну комуністичну монобільшість, яку потім влучно назвали «агресивно-слухняною».
Що готувалося Україні
За цією ж формулою і її «таємними кодами» весною 1990 року мали відбутися вибори З’їзду народних депутатів Української РСР, який із свого складу мав потім обрати Верховну Раду. Якби так сталося – процес руху України до незалежності був би, думаю, зупинений не на один рік.
Та на той час московський центр вже почав поступово втрачати частину свого впливу в союзних республіках. Державницький, національно-визвольний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи оволодівали настроями людей в Україні. На батьківщину з російсько-радянських концтаборів повернулися і продовжили свою боротьбу за державну незалежність політичні в’язні, які своєю незламною позицією надихали до боротьби за незалежність мільйони українців.
Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, мови, культури, віри, боролися за демократичний закон про вибори і перемогли. 27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР ухвалила новий Закон про вибори і не З’їзду народних депутатів, а Верховної Ради.
Перше скликання Верховної Ради. 1990-1994.
450 одномандатних округів
Згідно Закону, на всій території України було утворено 450 одномандатних виборчих округів, в кожному із яких до Верховної Ради на альтернативних засадах обирався один депутат.
Формула виборів. Округи утворювалися територіально рівномірно із однаковою кількістю виборців. Кандидатів у депутати могли висувати як збори трудових колективів підприємств та організацій, так і виборці за місцем їхнього проживання. Гарантувалось вільне проведення передвиборної агітації кандидатами та їхніми довіреними особами, які отримували офіційну оплачувану відпустку на час передвиборчої роботи в окрузі.
В день голосування кожен виборець отримував один бюлетень. Туди були внесені прізвища і дані всіх зареєстрованих кандидатів в депутати, з яких виборець обирав, на його думку, найкращого чи найкращу.
Обраним вважався кандидат в депутати, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь в голосуванні.
Якщо жоден із кандидатів не отримав більше половини голосів виборців, через два тижні в такому окрузі проводився другий тур виборів між двома кандидатами, які отримали найбільше голосів виборців в першому турі. Переможцем другого туру ставав кандидат, який набрав більшу кількість голосів виборців відносно іншого кандидата.
Як наслідок, в березні 1990 року в 450 одномандатних округах в жорсткому протистоянні кандидатів, було обрано народних депутатів УРСР дванадцятого скликання – останнього скликання в радянській історії України і першого в історії незалежної держави Україна.
Таємний код виборів було сформовано під тиском обставин того часу, багато у чому – всупереч волі правлячої тоді еліти.
Основними елементами таємного коду були: вільне висунення кандидатів в депутати (від трудових колективі та зборів виборців за місцем їх проживання). А також проста, зрозуміла, справедлива система виборів і голосування: в першому турі перемагав той, хто набирав абсолютну більшість голосів виборців із тих, що проголосували в даному виборчому окрузі. А якщо жоден кандидат не переміг, проводився другий тур виборів між двома кандидатами, які набрали найбільше голосів в першому турі. В другому турі перемагав той, хто набрав відносну більшість голосів. Кандидати вільно вели агітацію у своєму окрузі, де їх, в абсолютній більшості, добре знали виборці, бо вони і їхні сім’ї там жили, там працювали і тому добре знали проблеми життя людей. Встановлювався контакт між виборцями і їхнім обранцем, який після перемоги на виборах в обов’язковому порядку регулярно зустрічався із ними, вів прийом, проводив зустрічі і звіти.
Був ще один, таємний код, закладений у формулу виборів, який, на щастя, не спрацював. Еліта Комуністичної партії, бажаючи утримати владу в умовах, які змінювались не на її користь, виставляла кандидатів в усіх 450 одномандатних округах. Вона не підтримувала «недисциплінованих» само висуванців – членів партії, і сподівалась, що у неї є всі важелі впливу для перемоги саме її кандидатів в більшості одномандатних округів і впливу на майбутніх депутатів – членів партії. Та сталось інакше. Кожен із депутатів, незалежно від політичної орієнтації, особисто боровся і був обраний виборцями свого округу на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Парламенту оновився на 90 %.
При цьому, до Парламенту були обрані більше сотні депутатів-антикомуністів, зокрема десять колишніх політв’язнів радянсько-російських концтаборів: Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Олесь Шевченко, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, Левко Горохівський, Генріх Алтунян.
В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область)
По-друге, депутатами стали близько 40 комуністів-опозиціонерів самої Компартії із «Демократичної платформи в Компартії» та ще стільки ж висуванців-комуністів, яких партійна еліта не підтримувала, виставляючи проти них власних кандидатів.
Третє. Багато із тих депутатів, хто був обраний за підтримки партійної еліти, зразу ж, а більшість з часом, під впливом державницьких, національно-демократичних ідей стали більше вважати себе українцями, ніж комуністами, зобов’язаними Компартії, керованій із Москви. Наприклад, народний депутат України Олександр Білоусенко, комуніст, голова Запорізького облвиконкому, якого компартія не підтримувала на виборах, виступаючи від імені депутатів, обраних виборцями Запорізької області, вже на першому засіданні Верховної Ради говорив, звертаючись до депутатів Парламенту: «Нас обрав Український народ. Давайте будемо працювати разом в ім’я України». Пізніше він, ще в час, коли Україна була у складі СРСР, стане головним автором дуже важливого Закону «Про економічну самостійність України», ухваленого Верховною Радою.
Вершинна Перемога Українського народу
Отже, уперше за сім десятиліть новітньої української історії, завдяки новій системі виборів, депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.
Не дивно, що саме ця Верховна Рада підготувала та ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 15 травня до 16 липня 1990-го року депутати першого скликання розробляли, голосували, боролися за Декларацію. І то були сотні голосувань: дев’ять розділів, преамбула, заключні положення. Перший розділ називається «Самовизначення Української нації». Декларація стала дороговказом для здобуття повної державної незалежності через трансформацію радянської квазі–держави «Українська РСР» в національну державу Українського народу – Україна.
Відповідно до Декларації та Закону про економічну самостійність було обернено у власність України союзні підприємства і системні банки, створено Нацбанк України, прокуратуру, суди та інші інституції, ухвалено рішення про припинення сплати податків до Союзного бюджету. А 27 червня 1991 року Верховна Рада конституційною більшістю 345 «за» відхилила «оновлений» Союзний договір, підготовлений Москвою і парафований всіма союзними республіками (крім Балтійських і Грузії).
Україна йшла до повної державної незалежності, що 19 серпня 1991 року спровокувало путч московських «силовиків» – ГКЧП. Верховна Рада, не злякавшись серпневого путчу, погроз на свою адресу та на адресу України, за ініціативи самих депутатів шляхом збору підписів зібралась на Позачергову сесію і, скориставшись «вікном можливостей», 24 серпня 1991 року проголосила Акт незалежності та «Створення самостійної української держави – України» (із тексту Акту). Одночасно депутати для забезпечення найвищого рівня легітимізації Акту та виявлення рівня народної довіри-недовіри до цього рішення Верховної Ради, прийняли ухвалу про проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму.
84,18 % громадян України (31,9 мільйонів) взяли участь в Референдумі. Із них 90,32 % проголосувала «За» підтримку Акту проголошення незалежності, ухваленого Верховною Радою першого скликання (28,8 мільйонів). Разом із найвищою легітимізацією Акту, це також засвідчило величезний рівень довіри громадян до Верховної Ради України першого скликання, обраної ними на чесних виборах за справедливою і зрозумілою системою.
За результатами Референдуму Верховна Рада затвердила його результати, ухвалила Заяву до Парламентів і народів світу, де констатувала вихід України із СРСР, що означало кінець його існування, крах комуністичної ідеології, глобальні зміни в Європі і в світі, відновлення тисячолітньої незалежної української державності.
Це було вершинною Перемогою Українського народу і Верховної Ради України першого скликання – найвищої інституції, яка представляла народ і діяла від його імені.
Пізніше Парламент затвердив всі державні символи України (Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн), в екстремальних умовах заклав політико-правовий фундамент розвитку незалежної України як демократичної, правової держави – органічного компоненту європейського і світового співтовариства. 18 листопада 1993 року Верховна Рада першого скликання ухвалила Закон про ратифікацію договору про СНО, де визначила, що 64 % носіїв і 58 % ядерних боєзарядів мали залишитися на території України як їх власниці згідно Віденських конвенцій, зробивши тим самим найважливіший крок до легалізації ядерного статусу України. На жаль, виконавча влада не скористалась цією можливість, про що окремо.
Друге скликання. 1994-1998. 450 одномандатних округів
Вибори другого скликання Верховної Ради в березні 1994 року теж проводилися в 450 одномандатних виборчих округах. І хоча в хід вже пішла «виборча географія», коли обласні керівники з метою відсікання «не угодних» їм кандидатів, насамперед, з-поміж діючих на той час депутатів першого скликання, змінювали межі округів та шукали «компромат», загалом рівномірність, пропорційність та рівний доступ кандидатів ще зберігалися.
Формула виборів. Діяла більшість попередніх норм Закону про вибори в одномандатних округах. Та було застосовано кілька новацій. Вперше на цих виборах кандидатів у депутати на рівні із зборами трудових колективів підприємств та організацій, мали право висувати партії і блоки партій (далі в тексті – партії) в особі їхніх регіональних осередків. Це був правильний крок для розбудови парламентських партій.
Для реєстрації кандидата в депутати від трудового колективу чи партії, окрім формального його висунення, потрібно було ще й заручитися підписами щонайменше 300 виборців даного виборчого округу.
Однак поруч із цими позитивними новаціями, було запроваджено дві суперечливі норми, які мали значний вплив на результати цих виборів про що тут далі в «таємних кодах».
У день голосування кожен виборець, як і на попередніх виборах, отримував один бюлетень і обирав, на його думку, найкращого кандидата.
Якщо жоден із кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів виборців, які взяли участь в голосуванні, через два тижні в такому окрузі проводився другий тур виборів, до якого виходили два кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів виборців.
Таємний код. Діяли «таємні коди» попередніх виборів. Та з «добрих намірів» законодавці посилили вимоги до кворуму і обрання депутатів. Тепер і в першому і в другому турі вибори вважалися такими, що відбулися, якщо на них проголосувало більше половини внесених у списки виборців. А кандидат вважався обраним за умови, якщо він отримав не менше четверті голосів виборців, які проголосували. Якщо ці вимови не виконувалися вибори вважалися таки що не відбулися і всі, хто приймав у них участь, не мали права балотуватися на повторних виборах.
В умовах жорсткого економічного спаду 1990-х років, наслідки якого дуже відчувалися у час виборів Верховної Ради другого скликання, активність громадян була невисокою. Наслідком стало визнання виборів такими що не відбулися в багатьох одномандатних округах через відсутність кворуму, встановленого тодішнім законом.
У результаті, наприклад, 84 народних депутати України першого скликання, які балотувалися в своїх округах і набрали найбільше голосів у першому турі, а дехто і у другому турі, не були обрані, бо вибори там не відбулися. А повторно висуватися Закон їм забороняв. Таким чином, вже на початку незалежності, було суттєво порушено спадковість, тяглість українського парламентаризму і державотворення, що суттєво послабило головну державну інституцію України – її Парламент, дозволило в подальшому маніпулювати його депутатами, рішеннями і системою виборів.
Ухвалення Конституція України. 1996 рік.
Верховна Рада другого скликання була обрана з умовах дії двох взаємно протилежних факторів: можливість у громадян, як і на виборах 1990 року, обирати депутатів в одномандатних округах із найкращих, на їхню думку кандидатів за справедливою, простою і зрозумілою системою виборів. І одночасно – ззовні невидимий, але дуже відчутний вплив норм щодо кворуму, який в умовах економічного спаду негативно позначився на складі Парламенту, відсікаючи значну частину досвідчених державників із числа депутатів першого скликання.
Та разом із тим, на долю Верховної Ради другого скликання випала драматична місія ухвалення Конституції України.
Як відомо, на час, коли у 1994 році Верховна Рада другого скликання приступила до виконання своїх обов’язків, в Україні діяла Конституція України від 17 вересня 1991 року (Закон № 1554-ХІІ). Також був якісний проєкт нової Конституції, підготовлений Конституційною комісією Верховної Ради першого скликання, який пройшов публічне всеукраїнське обговорення, був доопрацьований і готовий для розгляду.
Натомість в суспільстві свідомо було запущено брехливу компанію, що «в Україні немає Конституції». І під цю дезінформацію було підмінено чинну тоді Конституцію так званим Конституційним договором між Верховною Радою та президентом України. Цікаво, що головним промоутером і відповідальним виконавцем акції із дискредитації української Конституції був Дмитро Табачник, тоді «Глава Адміністрації Президента», а як тепер з’ясувалося, а для уважних людей-завжди було зрозуміло, зрадник України й агент – резидент ФСБ Росії, куди втік і де переховується зараз. І був він не один. Про Медведчука того часу теж добре відомо.
Росія руками своєї п’ятої колони хотіла ще тоді через ухвалення нової Конституції «законно» підкорити Україну: запровадити другу державну (російську) мову, особливі повноваження Криму, постійну присутність російського флоту в Севастополі, «стратегічну дружбу» та інші забаганки.
Та тоді Україна вистояла завдяки мужній позиції невеликої, найкращої частини депутатів другого скликання Верховної Ради України, яких підтримали інші депутати, які і, як і депутати першого скликання, вважали себе більше українцями, а не соціалістами чи комуністами, які разом 26 червня 1996 року ухвалили Конституцію України без російських вимог.
Незалежну Українську державність знову вдалось відстояти, в чому і є головна історична заслуга другого скликання Верховної Ради України.
Таємні коди першого і другого скликання. І перше і друге скликання Верховної Ради України обиралося на умовах вільного висунення кандидатів в депутати за простою, зрозумілою людям, справедливою системою виборів і голосування.
На жаль, ця проста, здобута у жорсткій боротьбі, випробувана часом, зрозуміла і відкрита – інклюзивна «формула виборів», за якою громадяни обирали депутатів Верховної Ради першого і другого скликань, крок за кроком зазнавала потім принципових змін. Левова частка цих змін мала негативний вплив на суспільні процеси і становлення української державності, бо система виборів все більше ставала закритою, орієнтованою на потреби партійної еліти та олігархічних кланів, а не громадян.
Продовження незабаром.