Автор цих рядків був присутнім на нарадах в «Укртрансгазі» 1–2 січня 2006 року, де в ті дні над вирішенням газової кризи працював Президент Ющенко, половина Кабміну на чолі з тодішнім прем’єром Єхануровим і чи не весь менеджмент «Нафтогазу». І став свідком дуже показової історії. Річ у тім, що для подальшого ведення перемовин з Росією українській стороні вкрай важливо було точно знати, яку ціну, саме ціну на газ, слід відстоювати.
Найраціональніший підхід – обрахування ціни газу за формулою, яка містить базову ціну і коефіцієнти, визначені на основі цін на альтернативне до газу паливо (від нафти до урану). Саме цю формулу протягом досить тривалого часу писав на дошці один з провідних урядовців-економістів, коментуючи її для Президента та усіх присутніх. Коли процес було завершено, Віктор Ющенко запитав: «То все таки, якими мають бути коефіцієнти – адже без цього ми не бачимо реальної ринкової ціни?» На що присутні фахівці почали посміхатися: мовляв, Вікторе Андрійовичу, а яка різниця – ми підберемо до формули будь-які коефіцієнти під вигідну нам ціну. Того, що Ющенко сказав у відповідь, не чекав, мабуть, ніхто: «Хлопці, мені не потрібні оці ігри і підтасовки. Мені потрібна об’єктивна формула і об’єктивна ціна, яку зможе відтворити за нашою формулою будь-який фахівець». І такий підхід – не наївність чи недоречна м’якість. Українська економіка витримає ринкову ціну на газ, якщо перехід до неї відбудеться поступово і супроводжуватиметься зростанням прибутків від транзиту російського газу до Європи. Натомість бажання «викрутити» дешевий газ за рахунок сумнівних домовленостей і торгів навколо газотранспортної системи неминуче поховає не лише економіку, але й незалежність держави.