Наприклад, уявіть собі таке: якби центральний вокзал Кельна був оснащений системами відеонагляду, підключеними до баз даних з інформацією про, скажімо, 5 млн осіб, зокрема й усіх приїжджих у Німеччині, то комп’ютерам неважко було б ідентифікувати злочинців, які в новорічну ніч учинили напади сексуального характеру більш ніж на 100 жінок. Або якби поліція втрутилася на початку вечора, перевіривши документи й відбитки пальців усіх заскочених у районі осіб і затримавши тих, у кого виявила б судимості або проблеми з документами.
Однак німецькі закони щодо захисту приватності забороняють збір біометричних даних на кшталт фотопортретів чи відбитків пальців «про всяк випадок». Такі норми надзвичайно ускладнюють роботу органів кримінальної юстиції з наявними базами даних. Згідно із законодавством будь-який житель Німеччини справді зобов’язаний реєструвати місце свого мешкання у відповідних місцевих органах, а в громадських місцях мати при собі посвідчення особи. Проте поліції не дозволено проводити вибіркові перевірки документів на вулицях, зайве казати й про зняття дактилоскопічних відбитків. Правоохоронцям заборонено масово переглядати бази даних (телефонних дзвінків, пошукових запитів у інтернеті тощо) для виявлення натяків на підозрілу активність. Про відстеження змісту переписки, вочевидь, не може бути й мови.
Страх перед «Великим Братом» небезпідставний. Адже сучасні технології, що дають змогу збирати, зберігати і обробляти дані, відкривають безпрецедентні можливості. Навіть якщо ми довіряємо нинішнім політикам та чиновникам у тому, що вони використовуватимуть доступну інформацію мудро, передбачити, кого оберуть чи призначать на їхні місця в майбутньому, ми не можемо. А коли апарат тоталітарного контролю створено, то його не знищуватимуть, і одного дня хтось може ним скористатися. Ідеться про реальні загрози. Та, мабуть, можливість безпечно повертатися додому пізно ввечері й не стати жертвою вибуху важить більше.
Отже, сьогодні ліберальна Європа стоїть перед серйозним викликом: слід задовольнити прагнення виборців до безпеки, заодно відновивши довіру громадськості до держави, та водночас не пожертвувати справді важливими цінностями. Для цього потрібно визначитись із пріоритетами.
Якщо ми хочемо, щоб у межах Шенгенської зони залишався безвізовий режим, то доведеться запровадити суворіший контроль на зовнішніх кордонах, вести активнішу політику поза цією спільнотою, а також діяти значно ефективніше в політичному плані всередині неї. Нам необхідно подбати про створення інструментів стримування для тих, хто збирається зловживати системою надання притулку, на основі ретельних біометричних перевірок. Потрібен шенгенський аналог ФБР, який вів би міжнародні розслідування й мав доступ до баз даних усіх країн-членів.
В уявному світі жахіть такий доступ однозначно залежав би виключно від волі «вищих інстанцій». Його використовували б для прискіпливого нагляду за нібито підозрілими особами й навіть для включення їх до чорних списків, пояснюючи це запобіганням терактам. Система залишає величезний простір для зловживань.
Читайте також: Від біженців до футболу
Але повноваження на доступ до таких баз даних мають давати судді (а їх, своєю чергою, потрібно захищати від політичного тиску: особливу увагу на це варто звернути Польщі). Крім того, бази даних повинні використовуватися, щоб сприяти розслідуванням: скажімо, для відстеження осіб, із якими спілкувався підозрюваний. Невинні зв’язки (як-от часті дзвінки до піцерії або служби таксі) до уваги не беруться; решта має відстежуватися в ході слідчих дій.
Усе це видається не таким і проблемним, якщо судити за британськими (або французькими) стандартами. Але для країн на кшталт Німеччини це шок. Утім, якщо зволікати й дочекатися ще більшого обурення громадськості, альтернативні варіанти будуть гіршими.