Молдова нещодавно обрала нового президента — Маю Санду. Що означає ця зміна на внутрішньополітичному та геополітичному рівнях?
— Важливо звернути увагу на декілька моментів. Насамперед це масштаб перемоги, адже в листопаді минулого року Мая Санду змогла об’єднати в другому турі 57% голосів виборців. Її попередник та конкурент у другому турі Ігор Додон свого часу був обраний зі скромнішим результатом. Масштаб пояснюється поляризацією виборчого процесу. В діаспорі Санду здобула 92% з дуже високим рівнем участі насамперед молодих та румуномовних виборців. Ігор Додон, навпаки, об’єднав на свою підтримку інший сегмент — переважно російськомовних та старших за віком громадян.
Додона також підтримали 95% мешканців Гагаузії — сепаратистського регіону на півдні Молдови. Цікаво й те, що Мая Санду зуміла обіграти свого супротивника, послуговуючись дискурсом, що не зосереджувався на протистоянні ЄС та Росії, а швидше обіцяв зміни у внутрішньополітичній системі країни. Варто зазначити, що молдовани останнім часом дещо відсторонилися від російського питання. Це підтверджується успіхом мера Бельців Ренато Уссати, який тривалий час працював у Росії та здобув у перегонах третю позицію. У другому турі він підтримав Санду, попри те що його місто переважно російськомовне.
Але ж парламентська більшість досі належить соціалістам на чолі з Додоном. Очевидно, парламент діятиме всупереч проєктам Санду?
— Звичайно. Показовим є те, що парламент відразу після обрання Санду проголосував за надання російській мові статусу «мови міжнаціонального спілкування». Це означає, що після виборів опозиція одразу вирішила повернутися на лінію протистояння з Санду та наголосити на геополітичних відмінностях. Маю Санду привело до влади бажання молдован зосередитись на внутрішніх проблемах країни, на необхідності реформ. Опозиція ж, яка програла вибори, навпаки, воліє відновити геополітичну гру. Отже, існує, два наративи: Маї Санду, яка пропонує боротися з корупцією, та її опонентів, які кажуть, що справжня проблема — це не корупція, а поглинання Молдови Румунією. Аби не стати «одним із румунських регіонів», прихильники опозиції плекають привілейовані взаємини з Росією. Водночас Молдова впевнено рухається в європейському напрямку, бо якість управління в Євросоюзі набагато краща, а боротьба з корупцією — дієвіша.
Читайте також: Росія прагне Придністров'я в ОРДіЛО
Чи має Санду достатньо сукупного потенціалу, аби здійснити зміни, передбачені в її виборчій програмі?
— Перша відповідь лежить у інституційній площині. Президент Молдови має певні повноваження, підпорядковану адміністрацію, але справді, він не може втілювати в життя свої проєкти без співзвучної парламентської більшості. Саме тому в Молдові розмірковують над імовірністю дочасних виборів, попри те що попередні відбулися в лютому 2019 року. Станом на сьогодні ця інституційна зміна є однією з найважливіших у політиці країни. Друга відповідь перебуває поза межами інституцій. Це інтереси різних політичних сил у перспективі дочасних виборів. Опозиція шукає варіанти, щоб зробити Санду відповідальною за небажаний розвиток подій, ускладнити їй життя. Навіть якщо дочасні вибори не відбудуться, Мая Санду має повноваження призначати суддів та певну кількість високопосадовців, що вже дозволяє запровадити певні зміни. Але для остаточних реформ їй таки не обійтися без підтримки парламенту.
Оскільки більшість у парламенті належить опозиції, існує, напевно, небагато шансів, що парламент затвердить дочасні вибори?
— Так. Більшість контролює Ігор Додон, кілька депутатів змінили фракцію, деякі групи розпалися, як-от демократи, інші — жорстко протистоять дочасним виборам, як, наприклад, депутати групи «Шор», що названа на честь молдовського політика Ілана Шора. Існують різні конфігурації, до того ж деякі депутати відповідно до ситуації можуть змінювати позицію.
Нещодавно, 21 січня, Конституційний суд Молдови скасував закон про статус російської мови. Опоненти цього закону вийшли на вулиці, відбулись бійки та сутички. Отже, питання російської мови в цій державі таке ж чутливе, як і в Україні?
— Закон від 25 грудня запроваджує російську в публічному просторі. З часів незалежності в Молдові існує дві лінгвістичні проблеми. Перша: мова є румунською чи молдовською? Це має політичне значення, бо в очах прихильників об’єднання з Румунією якщо мова румунська, то ми — румуни і мусимо бути всі разом. «Незалежники» наголошують на відмінностях, а разом із ними — на праві на власну мову. Ці семантичні дебати розколюють суспільство. Друга лінгвістична проблема з 90-х років — це, власне, місце російської мови. Існує певна кількість телевізійних каналів, чиї російськомовні програми та серіали приваблюють публіку. Що відбувається з суверенною країною, коли її інформаційний простір залежить від певної кількості російськомовних джерел, чиє бачення часом не збігається з побажаннями молдовського керівництва? Це питання місця Росії в інформаційному просторі.
Читайте також: На манівцях реінтеграції
Як і всі попередні президенти Молдови — від комуніста Вороніна до соціаліста Додона, Мая Санду висловилася за виведення російських військ із Придністров’я. Наскільки ця вимога здатна втілитись у життя?
— Я думаю, це залишиться тільки озвученим бажанням. Чому? Бо кожен молдовський уряд, кожен новообраний президент мусить зробити подібну заяву. В певному сенсі він зобов’язаний вимагати повного та цілковитого суверенітету своєї країни. Водночас чи дозволяє розвиток міжнародної ситуації припускати, що умови для такої угоди склалися? Станом на сьогодні — ні. Коли в 2010 році Анґела Меркель в розмові з Дмітрієм Медвєдєвим (на той час президентом РФ — Ред.) висловилася на користь виведення військ, можливо, ще була надія. Але вона не справдилася. Нині треба буде спостерігати, що конкретно робитиме нова американська адміністрація, а також взяти до уваги, як налаштовані росіяни та європейці. Загалом рішення можливе. Більше немає міжособистісних проблем між Придністров’ям та рештою території республіки. Залишається встановити потрібний баланс сил, якщо ми хочемо вийти на довготривале рішення. Щоб вийти на угоду, потрібно, щоб водночас і Молдова стала повністю суверенною та функціональною, і Росія погодилася на зміни. І це важко. Абсолютно нормально, що суверенна держава бажає повністю контролювати свою територію. Але як врахувати інтереси всіх зацікавлених сторін у Молдові та поза нею? Поки незрозуміло.
Що ви думаєте про формат «5+2» під егідою ОБСЄ? Чи може він відновити свою роботу найближчим часом? Чи, можливо, доцільно змінити формулу переговорів?
— Це дуже цікаве питання. Зокрема, ось на що потрібно зважати: в дипломатії, коли якийсь формат переговорів встановлено, краще його не змінювати. Бо щоб вийти на інший формат, треба наново домовлятися з різними партнерами, що зовсім не просто. До речі, цей формат вже змінювали, адже спочатку він об’єднував п’ятьох учасників: Україну, Росію, Молдову, Придністров’я та ОБСЄ, а вже пізніше додалися США та ЄС. Зауважте, що Румунія не має особливої ролі в цьому процесі, як і Франція, яка натомість присутня в Мінській групі з Нагірного Карабаґу, в переговорах по Грузії та в «нормандському форматі» по Україні. Варто зазначити також, що проблема — це не формат «5+2». Проблема — це політична воля різних учасників процесу. Треба встановити рівновагу між усіма цими різноспрямованими інтересами, щоб знайти стабільне рішення. Можливо, в Придністров’ї це буде легше зробити, ніж в інших сепаратистських конфліктах у колишніх радянських республіках, але все ж це залишається складною справою. Добра угода, яку потрібно знайти — така, яка дозволила б Молдові розвиватися, а також стати прикладом для інших, що cприяло б зміцненню регіональної безпеки. Нині ми ще дуже далекі від такої перспективи.
Чи доречно стверджувати, що політичне життя в Придністров’ї гальмує те, що воно фактично монополізоване одним великим концерном та однією вельми заможною родиною?
— Справді, часто забувають, що парламентські вибори в Придністров’ї, які відбулися в грудні 2020 року, надали величезну більшість голосів тій партії, яка вже була при владі. Понад 80% голосів членів цього парламенту працюють, напряму або опосередковано, на придністровську промислову групу «Шеріф», а решта є не те щоб зовсім незалежними від неї. Це справді дуже специфічний випадок: група економічних інтересів у певний спосіб організує місцеве політичне життя.
Читайте також: Донбас. Кроки до повернення
Але, можливо, в цьому можна знайти імпульс до майбутніх переговорів про вихід із конфлікту? З підприємством завжди можна домовлятись за умови, що знаходиться прийнятне економічне рішення. Це легше, ніж мати справу з військовими або представниками спецслужб. Якщо в інших сепаратистських конфліктах Росія здійснює свій вплив через спецслужби, то в Придністров’ї це відбувається за посередництвом місцевого концерну, що структурує політичне життя. І навіть якщо Придністров’я не думає про те, щоб віддалитися від Росії, на практиці рівень його свободи визначається тим, на що погоджується Кремль. Якщо Росія відповість «ні» на будь-яку форму переговорів із молдовською владою, Придністров’я не зрушить з місця. Ця територія залежна, з одного боку, від приватних економічних інтересів, а з іншого — від зовнішньої геополітики.
Як розподіляються симпатії політичного класу Молдови між прихильниками об’єднання з Румунією, незалежниками та проросійськими політиками?
— На відміну від інших пострадянських держав, сепаратистський конфлікт у Молдові є давнім: він відбувся в 1991–1992 роках, а нині повністю замирений. Із 1992 року трапилася лише одна смерть, і та випадкова: людина спробувала перейти кордон на Новий рік. Єдиний загиблий за 30 років. Це зовсім інша інтенсивність конфлікту, ніж в Україні. Найважливіше питання — не те, хто почав війну в Придністров’ї, що повертає нас до подій тридцятирічної давнини, а швидше як зробити так, щоб вивести Молдову з нинішньої ситуації, коли значна частина еліт поїхала з країни. Це — реальність. У цьому контексті сили розподілені приблизно пропорційно. Частина політичного класу сподівається інтегруватися в ЄС, бо це забезпечило б бажаний соціально-економічний розвиток. Інші певні, що без Росії не обійтися. У перемозі Маї Санду вражає, власне, ця її здатність «відкусити» значну частину проросійського електорату не лише в Бельцях, а й у Кишиневі, попри те що мер столиці, обраний у 2019-му, належить до лівих. Приглядаючись до президентських виборів, бачимо, що проросійський електорат здатний водночас голосувати і за Маю Санду, і за закон про російську мову. Дуже довго Молдова мала швидше геополітичні, ніж політичні партії. Нині ситуація змінилася.
Попри російські впливи, першим економічним партнером Молдови є Євросоюз. Чи можна вважати, що ця держава глобально переорієнтувалась на Захід, незалежно від політичних поглядів своїх президентів?
— Скажу навіть більше: Молдова вже економічно присутня в європейському просторі, бо більшість торговельного обігу справді відбувається саме з ЄС. Можу надати відповідну статистику: в 2019-му молдовські вина експортувалися найбільше до Румунії, друга позиція — це Китай, і лише третя — Росія. 15 років тому РФ перекривала 80% винного експорту. Це важлива переорієнтація. На другому рівні перебуває політична реальність. І тут фактом є те, що жодних нових розширень ЄС найближчим часом не планується. Санду знає, що вона мусить забезпечити фундаментальні зміни юридичної системи, перед тим як Молдова зможе позиціонуватись реальним кандидатом до Євросоюзу. Існують також проміжні етапи. Йдеться про посилення політики Східного партнерства. Особливість Молдови полягає в тому, що це маленька країна з 3,5 млн мешканців.
Це достатньо малий формат, щоб колись справді стати членом ЄС. Політично молдовани роблять такий розрахунок: ми близькі до ЄС, і більшість допомоги надходить звідти. Мова більшості населення — румунська, яка є однією з присутніх у Євросоюзі мов. Але вони роблять і інший розрахунок: імовірна європейська інтеграція не означає повного розриву взаємин із Росією. Багато хто в Молдові наголошує на відмінності російської культури та російської влади. Це позиціонування близьке до болгарського. Болгарія є членом ЄС, робить визначні економічні зусилля, щоб відповідати його стандартам, але водночас ліві політики держави зорієнтовані на партнерство з Росією. Таке бачення відрізняється від методичного протистояння всьому російському — і культурно, і політично, — що існує в Україні, чия позиція, з огляду на війну, є зрозумілою. До речі, зовсім не випадково, що перший зарубіжний візит Мая Санду здійснила саме до України. Вона не зорієнтована на Москву та, на відміну від свого попередника, не має жодних проблем із тим, щоб проголосити, що Крим належить Україні. На цьому рівні комунікації риторика молдовського президентського офісу змінилася. Це важливо, бо демонструє, що країна готова йти до сусідів, говорити з ними про конкретні проблеми, в дусі європейських стандартів та міжнародної співпраці.
——————–
Флоран Пармантьє — французький політолог, доктор політичних наук, фахівець із питань Східного партнерства, викладач у Паризькій школі політичних студій Sciences Po. Генеральний секретар Центру політичних
досліджень CEVIPOF, співзасновник сайту Eurasia Prospective. Разом із Жозетт Дюрр’є є співавтором книжки «Молдова на перехресті світів» («La Moldavie à la croisée des mondes», 2019).