У межах 32 Львівського міжнародного BookForum відбулася зустріч «Вистояти: український видавничий ринок та література у час війни». Її учасники говорили зокрема про те, як змінюються запити читачів під час війни та як зберігати українську культуру й літературу, які зараз є не лише способом осмислення реальності, а й інструментом спротиву.
Однією зі спікерок панелі була доцентка кафедри соціології Університету Вірджинії Фіона Ґрінланд. Її нинішній дослідницький проєкт присвячений спробам Росії знищити українську націю та роботі українських авторів, перекладачів, редакторів і видавців. Вона також є авторкою книжки з робочою назвою «Убити націю: війна Росії та культурне виживання України» (To Kill a Nation: Russia’s war and Ukraine’s cultural survival), що ґрунтується на двох роках інтерв’ю й етнографічних досліджень в Україні. Крім того, як сертифікована дослідниця з відкритих джерел (OSINT) Фіона Ґрінланд очолювала команду з розслідування злочинів проти культури у межах проєкту Conflict Observatory Ukraine у 2023–2024 роках.
Тиждень поговорив з Фіоною Ґрінланд про тенденції, які можна спостерігати довкола українських видань за кордоном, російські стратегії та наративи у перекласифікації українських культурних об’єктів на окупованих територіях, а також про те, як Україні ефективніше доносити світові інформацію про війну.
— Під час дискусії зазначили, що протягом останнього десятиліття тенденції у сприйнятті книжок українських і російських авторів за кордоном змінилися. З вашого погляду як соціологині, якими ще спостереженнями можете поділитися у цій сфері?
— Цифри демонструють сплеск зацікавлення українськими авторами з боку іноземних видавців і читачів у перший рік після початку повномасштабного вторгнення. У 2024 році попит стабілізувався, але позитивним наслідком цього «стрибка» стало підвищення обізнаності про українську літературу та її визнання закордонною аудиторією. Це підкріплюється якісними перекладами, що стали можливими завдяки потужному корпусу професійних перекладачів, які працюють з українською та іншими мовами.
Щоб розвинути цей інтерес, нам потрібно більше підтримки з боку редакторів і видавців, які брали б до роботи українські рукописи, а також справедливіший розподіл прибутку. Письменникам, перекладачам та ілюстраторам досі складно заробляти на життя. Якщо ж перейти від ринкової динаміки до читачів, то я бачу, що іноземці з захопленням відкривають для себе різні жанри творів сучасних українських письменників. Поезія й есеї про досвід війни особливо відгукуються читачам — можливо, тому, що саме такі тексти допомагають зробити її зрозумілішою.
Те саме стосується і мемуарів. Водночас існують чудові книжки українських авторів у жанрах наукової фантастики, фентезі, історії, філософії та критичної теорії, які також варто популяризувати. Глобальна база даних перекладів Українського інституту книги є чудовим інструментом для просування українських видань за кордоном.
— Як дослідниця проєкту Conflict Observatory Ukraine ви документували масштабну перекласифікацію українських культурних об’єктів Росією, яка триває досі на окупованих територіях. На основі ваших спостережень, яку стратегію чи наратив Росія намагається просунути через ці зміни?
— Окупаційна стратегія Росії використовує мову та культуру як інструмент для знецінення самобутності, багатства й різноманіття української мови. По-перше, російські лідери неодноразово заперечують, що Україна є незалежною та легітимною державою, що українці є окремою національною спільнотою, а українська — окремою мовою. Ці заперечення є брехнею.
По-друге, російська окупаційна влада забороняє українським жителям виявляти свою українську культурну ідентичність. Примусова русифікація імен, нав’язане використання російської мови, заборона доступу до українських книжок і заборона релігійних обрядів — це лише кілька прикладів того, як Росія позбавляє жителів тимчасово окупованих територій культурної та соціальної суб’єктності, перекреслюючи їхні можливості бути повноправними громадянами.
Масова перекласифікація культурних об’єктів, зокрема творів мистецтва, археологічних матеріалів і рукописів, свідчить про ще одну стратегію — переписування історії на користь «російських» наративів культурної домінації та заперечення внеску українців.
Я побоююся, що русифіковані документи про походження цих об’єктів можуть ввести майбутніх читачів, науковців і кураторів в оману щодо їхнього справжнього походження та культурних традицій, які їх породили.
— Під час проведення BookForum Львів зазнав однієї з найбільших російських атак. На вашу думку, як українці можуть краще доносити світу інформацію про те, що відбувається? І які формати будуть найефективнішими?
— Українці вже роблять надзвичайно багато, щоб донести світові правду про те, що відбувається під час повномасштабної війни, розв’язаної Росією. Я вважаю, що саме іноземні журналісти, читачі та прихильники України повинні докласти більше зусиль. Ефективними є фотографії та короткі тексти. Їх варто позначати тегами правозахисних організацій — бажано тих, що базуються в Україні, — де люди можуть знайти додаткову інформацію.
На мою думку, одним із недостатньо використовуваних інструментів є візуалізація даних. Цифри запам’ятовуються людям. Коли я розповідаю іншим американцям, скільки українських цивільних загинуло, скільки були змушені покинути свої домівки чи скільки українських дітей було викрадено Росією, я бачу їхнє приголомшення. Вони часто не знають про це. І це ще до того, як ми починаємо говорити про відсоток українців, які особисто знають військових або цивільних жертв чи, скажімо, мають близьких друзів або родичів, які втратили кінцівку (чи мають подвійну або ж потрійну ампутацію) і потребують інтенсивної терапії.
Карти також можуть бути корисними. Люди у США, як правило, інстинктивно симпатизують тим, хто бореться не на рівних умовах. Коли я зазначаю, що Україна є значно меншою за Росію, мої слухачі висловлюють захоплення здатністю українців протистояти російській атаці так довго. Це можна передати кількома способами: за допомогою карт і діаграм.
І, нарешті, — свідчення від першої особи. Я хочу, щоб українські мемуари про війну, щоденники снів та дитячі малюнки потрапляли до ширшого кола людей, щоб іноземці могли зрозуміти, яку ціну платять звичайні люди за війну Росії — емоційно, фізично та соціально. Ми сильніші, коли робимо цю роботу разом.