Чи знає офіційний Київ про звіт Моніторингової місії ООН з прав людини про ситуацію в Україні в період 16 серпня — 15 листопада 2015-го? Що він робить для запобігання негативним практикам у питанні дотримання прав людини й чи достатньо приділяє цим проблемам уваги?
— Не можу сказати, якою мірою українська влада бере до уваги й використовує наші рекомендації та пропозиції, але під час зустрічей ми намагаємося просувати це питання. Інколи доводиться повторювати те саме. Узагалі захист прав людини — це тривалий процес, що торкається речей, котрих за одну ніч не зміниш. Першопричиною, яка привела нашу місію в Україну, були системні порушення прав людини впродовж останніх 20 років. Ми розпочали роботу у постмайданному контексті, далі були події в Криму і початок збройного конфлікту на Донбасі. Нам зрозуміло: якщо маємо справу із системою, яка веде до порушень прав людини, то на вирішення проблеми знадобиться час. Наша роль — працювати з українською владою, щоб вона здійснювала різноманітні, бодай навіть найменші, кроки, які спричинилися б до конкретних змін.
Чи можна проводити розмінування, коли кордон із Росією не закритий, коли звідти до бойовиків надходить основне забезпечення й ліквідація мінних смуг може їм розчистити шлях для майбутнього наступу?
— Україна має конкретні міжнародні правові зобов’язання щодо протипіхотних мін відповідно до Оттавської конвенції — документа, який повинен покласти край використанню їх як зброї. Цей договір забороняє застосовувати такий тип зброї взагалі. Тому нині вашій державі варто звернути увагу, хто, як, де й чому встановлює протипіхотні міни на її території. Надто небезпечними є прилеглі до зони розмежування гарячі точки на Донбасі, де закладено не тільки міни, а й чимало снарядів, які не розірвалися.
Ми говоримо про все це з точки зору прав людини і міжнародного гуманітарного права, адже все оте вибухонебезпечне «багатство» може згодом призвести до жертв серед цивільного населення. У нашій нещодавній моніторинговій доповіді, який охоплює період між 16 серпня і 15 листопада 2015 року, йдеться загалом про 47 загиблих і 131 пораненого серед цивільних у зоні АТО, тобто разом про 178 випадків ураження або смерті. Серед них найбільша кількість, тобто 93 (17 смертей і 76 поранень), припадає саме на підриви на мінах та снарядах. Проблема, окрім іншого, у тому, що небезпечні місця не позначено на жодній із мап. Відбувається ротація, особи, які мінували певну територію, переїжджають на інше місце, не лишаючи згадки про те, що попередні позиції зосталися заміновані. Це проблема не лише для цивільних, а й для військових.
Читайте також: Як захоплювали луганську СБУ
Ми зафіксували той факт, що впродовж останнього моніторингового періоду на тлі попереднього, коли головною причиною загибелі цивільних на Донбасі були масовані обстріли, їх кількість явно зменшилася, проте люди гинуть і надалі. Так стається через снаряди, що не вибухнули, та міни. Цю проблему потрібно швидко вирішувати, щоб зупинити потік смертей і поранень серед цивільних незалежно від віку й статі. Небезпека стосується всіх. Скажімо, тих, хто біля лінії розмежування під час проходження блокпостів відійшов у поле справити нужду. Такі особи часто натикаються на міни. Те саме стосується селян, котрі, обробляючи землю, натрапляють на вбивчі знахідки. Справді, існує проблема картографування та ідентифікації місць, де є міни й снаряди, що не розірвались, і принаймні інформування про таку небезпеку і встановлення застережних знаків у цих зонах, щоб захистити людей.
Які існують способи забезпечити доправлення коштів пенсій та інших гарантованих соцвиплат до адресата на території, котру держава через збройний конфлікт не контролює (як-от у зоні АТО)? Із численних повідомлень зрозуміло, що «адміністраціям» сепаратистських «республік» гроші довіряти не можна. Як діяти в цій ситуації? Чи розглядала українська влада якісь альтернативні варіанти забезпечення соцвиплатами людей, що живуть під окупацією?
— Наскільки я розумію, в Україні люди можуть отримувати пенсії у банках чи на пошті – зараз це може бути реалізовано тільки на території, яку контролює уряд. Для людей, які проживають на території, яку контролюють озброєні групи, ці виплати слід переказувати на їхні банківські рахунки, щоб згодом вони одержали готівку. Тут незайве наголосити: люди бувають прикро вражені, почувши про тимчасове зупинення виплати пенсій чи соціальних допомог. Це ті гроші, які людина заробляла все життя і яких вона потребує, щоб банально вижити. Для тих, хто мешкає на територіях, контрольованих збройними групами «ДНР» і «ЛНР», важливо знати, що їхні українські пенсії зберігаються за ними й будуть виплачені, а заборгованість погашена. Уряд у Києві повинен усвідомлювати, що він має перед своїми громадянами зобов’язання і що на це не впливає факт їхнього проживання на тимчасово неконтрольованій території. Українській владі треба попрацювати над тим, щоб знайти спосіб виплати пенсій і соцдопомог, який не означатиме для отримувачів на неконтрольованих територіях довготривале стояння на блокпостах у чергах та їх проходження, що
затягується на бозна-скільки часу.
Зверну вашу увагу: недавно з’явилося рішення Вищого адміністративного суду України, згідно з яким уряд має поновити систему виплати пенсій на Донбасі. Треба забезпечити наявність відповідних бютжетних коштів на видачу соціальних платежів, і гарантовано переконатися, що, навіть попри зупинку виплати пенсій на певний час, держава володіє фондами, з яких можна покрити таку заборгованість. Чекаємо, на виконання українським урядом рішення Вищого адміністративного суду.
Якщо говорити про світовий досвід, то мені не відомий жоден випадок, коли той чи той уряд знайшов би спосіб видавати соціальні виплати своїм громадянам у вигляді готівки на непідконтрольних територіях. Але принаймні потрібно забезпечити, щоб для цих виплат було акумульовано гроші і їх було виплачено. У випадку українського конфлікту, ми бачимо що особливо від нього страждають люди старшого віку, пенсіонери, які дуже сильно потребують своїх пенсій.
Читайте також: «ЛНР» і «ДНР» сповзають у кризу
Не секрет, що на тимчасово окупованих територіях Донбасу перебувають окрім військових формувань сепаратистів частини регулярної армії РФ. Чи вивчала ваша місія їхню причетність до порушення прав людини в Донецькій та Луганській областях?
— Ми фіксували порушення прав людини на основі інтерв’ю осіб, які погодилися розповісти про такі факти. Ішлося про факти зловживань як українських військових, так і членів збройних груп.
У центрі нашої роботи — збір інформації про нехтування правами людини, запис індивідуальних інтерв’ю з потерпілими чи свідками таких діянь. Дуже важливо мати архів цих випадків, і ми накопичуємо дедалі більше інформації. Це дає нам ґрунт для простежування певних трендів та з’ясування, які саме питання набувають ваги в конкретний момент. Спираючись на таку інформацію, ми можемо чітко сказати, що відбувається. У тривалішій перспективі йдеться про базу, яка допоможе покарати порушників прав людини, — про основу правосуддя для жертв та відповідальності для злочинців. Цілком може бути, що злочини проти людяності, які сталися під час подій на Майдані, в Криму та на Донбасі та які не припиняються досі, довго залишатимуться без кари, але це не означає, що не потрібно фіксувати всі такі випадки. Відчуваємо: Україна потребує правосуддя, щоб рухатися далі. Навіть для початку економічного процвітання вашої країни необхідне саме воно.
Ми дуже тісно співпрацюємо в питаннях фіксації випадків порушення прав людини з рядом наших партнерів, зокрема заохочуємо продовжувати цю роботу українців. Важливо те, як здобувають цю інформацію, чи проводять її подвійну перевірку на правдоподібність і точність запису. Мені не відомо, чи створює ваша влада базу, в якій були б дані про порушення прав людини на українських теренах, пов’язані з подіями від зламу 2013–2014 років і дотепер. Власне, ми всіляко висловлюємо різним вашим посадовцям ту думку, що в країні має бути розслідувано всі випадки злочинів проти людяності. Військові прокурори повинні володіти базою фактів, щоб проводити власні розслідування злочинів, пов’язаних із тим, що нині діється на Донбасі.
У звіті згадано про утиски ЗМІ в нашій країні. Що ви мали на увазі?
— Наші зауваження стосувалися того, що питання безпеки не може бути мотивом для порушення прав людини. Якщо українська влада наклала заборону на в’їзд різних журналістів, діячів культури, то це треба було зробити прозоро, тобто встановити чіткі критерії, хто й чому не може потрапити до вашої держави. Така заборона має бути пропорційна тому, що відбувається в країні на конкретний момент. Власне, порушення свободи слова є як на контрольованих українськи урядом територіях, так і на тих, які знаходяться під контролем озброєних груп. Якщо говорити про «ЛНР» і «ДНР», то ми фіксуємо факти посилення самоцензури й дальшого зменшення кількості закордонних журналістів, які там працюють. Скажімо, рік тому їх було більше, ніж нині. Важчим став процес акредитації.
Читайте також: Нестрашний суд. Як українська Феміда карає сепаратистів
Наскільки країна, проти якої не припиняється агресія, може забезпечувати дотримання прав людини? Наприклад, коли бойовики обстрілюють ЗСУ із житлових кварталів, а ті не можуть відповісти вогнем і відтак зазнають утрат…
— Від вересня цього року ми спостерігаємо значно менше артилерійських обстрілів, а отже, і жертв серед цивільного населення. Доти сторони протистояння постійно обмінювались ударами занадто близько до густонаселених житлових районів, зокрема в Донецьку й Горлівці. У попередньому звіті місії, який охоплює період від 16 травня до 15 серпня цього року, ми наводили статистику: близько 71% жертв (загиблих і поранених) серед цивільних були жертвами обстрілів. Із них 60%, які тоді загинули чи отримали поранення, проживали на територіях під контролем озброєних груп. Відкривати вогонь згідно з міжнародним гуманітарним правом заборонено саме по житлових районах.
Насамперед усі ми нині потребуємо тривалого і стабільного припинення вогню. Бойові сутички тривають навіть нині. Щоправда, лише на окремих ділянках біля лінії розмежування. Непокоїть факт, що й торік були моменти, коли здавалося, ніби збройне протистояння припинилось, однак згодом воно посилювалося знову. Все це б’є передусім по цивільному населенню, яке гине й калічиться, переховуючись у підвалах без їжі, води й доступу до соціальних послуг. Його щоденне життя фактично зруйноване.
Як вдається доносити до влади України та Росії питання, пов’язані з дотриманням прав людини на територіях, підконтрольних Києву та захоплених проросійськими бойовиками, котрих забезпечує зброєю і грішми Москва? Яка реакція високопосадовців на ці моменти?
— Ідеться передусім про бажання певних країн імплементувати конкретні зобов’язання. Ми фіксуємо постійні системні недоліки, які існують уже десятиліття, хоча це не означає, що в конкретних сферах не сталось ані найменшого зрушення. Ми є Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні, й рекомендації, висловлені в наших доповідях, звернені як до вашої влади, так і до інших сторін конфлікту на Донбасі.
Статус Криму нині прописаний у резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 68/262, де йдеться про територіальну цілісність України. Кожна держава світу, яка має певні зобов’язання через те, що ратифікувала відповідні конвенції, розуміє, що слід робити, а що — ні. Далі все впирається в її політичну волю.
Доповіді нашої місії, як і низка інших, потрапляють на обговорення до Радбезу ООН у Нью-Йорку або до Ради ООН з прав людини в Женеві. Становище України фактично унікальне, адже останнім часом більшість засідань Ради Безпеки на міжнародному рівні присвячено саме їй і дуже багато членів ООН мають чітке уявлення, що відбувається на її теренах, зокрема з дотриманням прав людини, тож звертають на це увагу.
——————————————————————————
Фіона Фрейзер була призначена головою Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні у вересні 2015 року, пробувши від квітня 2014-го його заступником. Раніше також працювала в Управлінні верховного комісара з прав людини (УВКПЛ): заступником
керівника Секції Європи та Центральної Азії (2012–2014) у головному офісі в Женеві та заступником регіонального представника
в Центральній Азії (2008–2012). До приходу в УВКПЛ була старшим співробітником з прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) в Білорусі та Боснії і Герцеговині. Доти
працювала в громадських організаціях.