Моя рідна Фінляндія щойно вступила до ЄС, і скрізь панувало піднесення, викликане його проектами і схемами транскордонного фінансування, які мали відкритися для нас. Перші з них були скромними й охоплювали такі сфери, як туризм, економічна співпраця, тощо. Озираючись назад, розумієш, що справжньою проблемою для національних координаційних органів було позбутися тих сотень мільйонів, щоб не повертати їх назад до гігантської машинерії євросоюзної бюрократії. Те саме було і з транскордонними проектами ЄС, від Італії до Ірландії.
Україна не виняток, і Євросоюз уже наближається до її кордонів під звуки бетховенської «Оди до радості» зі своїми інструментами сусідства й переконливою риторикою, намагаючись схилити її ближче до себе. Головний метод тут той самий: підкорення фінансуванням. Це ті «батоги і пряники» на кшталт «шлях України на Захід стане довшим» або «у вас немає альтернативи, якщо ви вчасно не наведете в себе лад». Попри це, все ж таки фінансування призначене для України, і, цілком імовірно, його хвилі накриють країну, досягнувши берегів Чорного моря. Але ж стривайте! Яка ж та ідеальна Європа, якої ми можемо сподіватися в практичному сенсі для України? Чи буде це безперешкодний рух товарів і дешевих послуг? Адже як ми вже побачили на прикладі навіть Скандинавських і Балтійських країн, вільний рух того і сього не відбувається, принаймні в масштабах, які очікувалися.
Вже побіжний аналіз ситуації може дати приклади нечисленних тендерів і проектів, доступних для українських компаній, сільськогосподарських підприємств, а також реальних планів. Допомога Україні з боку Європейської комісії переважно набуває вигляду «Щорічних програм дій в рамках інструменту європейського сусідства і партнерства (ENPI)». Називаються й інші джерела фінансування, як-от Інструмент співробітництва в галузі ядерної безпеки (INSC) або тематичні програми допомоги, наприклад, у галузі захисту прав людини або розбудови громадянського суспільства.
Більшість цих фінансових механізмів із мудрими назвами доступні лише для сільських регіонів. Мікрофінансування в обсязі кількасот тисяч євро доступне для проектів на зразок ремонтно-будівельних робіт, маршрутів зеленого туризму тощо. Чи саме цього очікують від Європи прості українці? Я дуже сумніваюся. Залишається ще один факт: реалізовуватимуть ці проекти фірми й інституції не (лише) з України, а й з країн – членів ЄС: мультинаціональні консалтингові компанії, закордонні сільськогосподарські лабораторії та іноземні вчені, які їздять у численні ознайомлювальні відрядження й організовують семінари з обміну досвідом у сонячній Ялті.
Врешті-решт, найбільшою дилемою у відносинах ЄС – Україна є брак не волі або фінансування, а чесної гри з боку Євросоюзу. Поки українці прагнуть тіснішої співпраці, перед останнім постають проблеми вибору організаційної стратегії і навіть тактики. Що робити далі, зрештою, коли Україна відповідатиме вимогам прозорості та культури взаємодії? Відповідь знаходимо, читаючи стратегію Євросоюзу стосовно України: допомога ЄС зосереджується, зокрема, на підтримці демократичного розвитку і ефективного управління, регуляторної реформи, створенні адміністративної функції та розбудові інфраструктури.
Можливо, найбільш конкретним прикладом успіху, досягнутого за допомогою співфінансування Євросоюзу в Україні, стала мета значно зменшити кількість випадків зараження ВІЛ/СНІД і хворобами, що передаються статевим шляхом, через розроблення ефективних механізмів для всеосяжної їх профілактики. Але ми також знаємо, що цю саму роботу довгі роки вже проводить Організація Об’єднаних Націй (а саме UNAIDS), причому без усіляких прихованих цілей або «підтримки демократії ззовні». Тож залишається порушене на початку статті питання (поставлене чиновником Єврокомісії в середині 1990-х): «А що ж трапилося з рештою кави?» От що? Адже її було приготовано на чотирьох гостей замість тих двох, які зрештою прийшли на зустріч. Ось так коротко можна підбити підсумок об’ємного фінансового звіту Єврокомісії про виконану роботу і плани. Ласкаво просимо до ЄС…