Фільтр для марень

Не минуло й двох років із часу виходу фільму Ігоря Подольчака Las Meninas, як уже на часі нова стріч­­ка режисера – Delirium. Мистецька подія, якою стали «Меніни», мала безперечний позитив, попри неоднозначність відгуків – про фільм говорили, і це вже немало. А його участь у конкурсі престижного Роттердамського кінофестива­­лю так чи інакше додала Україні бодай один бал у європейських кінорейтингах. Проте Подольчак не був би тим відомим худож­­ником-провока­­то­­ром Подольчаком, коли б не обрав за мету щось гучніше, ніж Роттердам. Дранґ нах Берлін!

У. Т.: Ви мені розповідали, що «Меніни» як назва фільму й апелювання до картини Дієго Веласкеса виникли не відразу, а в процесі створення стрічки. Як вийшло у випадку з «Деліріумом»? Що було первинним – бажання візуалізувати свої ідеї чи повість Дмитра Белянського «Індуктор»?

– Ідея, але ідея абстрактна. В моєму фільмі немає конкретного сюжету, немає конкретної історії. Оскільки я формаліст, мене спочатку цікавить форма, а потім зміст. Ще під час зйомок «Менін» мене зацікавив час у кіно й час загалом – як він протікає. І в новому фільмі я хотів цю проблему загострити й довести, якщо це можливо, до логічного кінця. Повість «Індуктор» про чоловіка, який індукує, навіює. З цього виникає маячня. А через те що мова зайшла про хвору свідомість, я хотів, використовуючи обставини пограничних станів хворих, попрацювати з проблематикою часу. Словом, точкою відліку був загальний внутрішній інтерес, який є своєрідним фільтром для художника, котрий сприймає дійсність – що бачиш, що читаєш, що чуєш – через цей фільтр. Потім виникла ідея, згодом повість, до якої я намагався пристосувати ідею. Коли пристосування відбувається, коли ідея в’яжеться, утворюється форма можливої передсценарної розробки. Хоча, може, це все ілюзія: пройшло вже два роки з моменту початку роботи над фільмом, хто його вже пам’ятає, як там було насправді.

У. Т.: А чим саме вас зачепила повість?

– Тим, що в ній ішлося про те саме – про проблематику функціонування часу у хворій свідомості, а також про навіювання, зовнішні впливи на особистість. Очевидно, що повість у фільмі використовується «за мотивами», бо сюжет для мене не є важливим, він умовний, тому я легко ним оперую чи, точніше, не оперую зовсім. Але сюжет у фільмі буде – «Деліріум», можна сказати, більш сюжетний, ніж «Меніни».

У. Т.: Як складалися обставини з правами на повість?

– Белянський – мій друг, отже, все складалося дуже добре. Але досі ми ще не уклали контракту – гадаю, це формальність, і він не впаде у стан, який я описую у фільмі, з його свідомістю нічого не станеться, і проблем із підписанням паперів не виникне.

У. Т.: Логічно. Але є певна нелогічність в іншому: рік тому ви мені говорили, що будете знімати «Деліріум» виключно за свої кошти, а на вашій сторінці в LiveJournal я знайшов заклик про фінансову підтримку фільму…

– Так. Бюджет, не рахуючи внеску авторського колективу – режисера, монтажера, продюсерів та інших – становить €850 тис. На сьогодні витрачено €805 тис., а €45 тис. є дефіцитом бюджету, якого бракує, щоб завершити картину. На жаль, гроші мають властивість закінчуватися, і власні також. Усі матеріальні ресурси, що ми мали, цілком вичерпано. Фільм перебуває на стадії постпродакшну, а закінчити його не можемо.

У. Т.: А гроші, які вам дають і які ви ще просите, мусять повернутися інвесторам? Тобто питання в тому, чи ці гроші спонсорські, чи меценатські?

– Коли вважати, що спонсорська підтримка – це завжди форма реклами, а меценати підтримують просто так, то меценатів у нас поки що не було. І коли розуміти інвестиції так, що за якийсь час у недалекому майбутньому їх можна буде повернути, тоді інвесторів у нас не було також. Усі чудово розуміють, яке я кіно роблю, – воно не матиме широкого глядача й комерційного прокату. Вкладені гроші можна розглядати як інвестиції в майбутнє.., до якого можна й не дожити.

Аскетична специфіка й актори-аматори

У. Т.: Чим відрізнятиметься у візуальному плані «Деліріум» від «Менін»?

– Коли «Меніни» мають майже барокову пишність, то «Деліріум» у кольоровому вирішенні, насиченості кадру… і майже в усьому, крім тексту, більш аскетичний – є тільки одна локація, бо знімали всуціль у невеличкій віллі. Він стриманіший і, в певному сенсі, тендітніший, зі своїми нюансами. А ось у текстовому плані більш насичений.

У. Т.: Як проходив кастинг? Чи мали ви в уяві якихось акторів, хто міг би втілити героїв сценарію?

– Ні, не мав. Бо моє кіно не акторське. Я хотів знайти певну фактуру обличчя, певну індивідуальність, певну «фриковість», я б сказав. Шукали ми і по київських кастингових агенціях, і по львівських театрах. І знайшли Ольгу Бакус і Ольгу Горбач зі Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Хоча знайшов не я, бо просто довіряю своїй дружині, котра була продюсером, і художникові-поста­­новнику Світлані Макаренко, з якою ми робимо вже другий фільм. Загалом у стрічці сім основних персонажів, і всі вони дуже важливі. Але для мене не було принциповим, будуть актори відомими і професійними чи ні. Щоправда, одного разу на одну з головних ролей ми хотіли взяти Петра Бенюка, проте в якийсь момент він просто щез. Загалом у нас багато людей «щезало». Але нам щастило – щоразу ми знаходили кращу заміну. Зрештою на головні чоловічі ролі ми взяли непрофесійних акторів Петра Рибку і Володимира Хим’яка. Вони дуже фактурні. Нехай і аматори, і це додавало певних складностей під час знімального процесу, але труднощі виникають навіть тоді, коли працюєш із професіоналами. До того ж, на жаль, досвідчених акторів кіно в Україні майже немає. Завжди доводиться боротись зі штампами, стандартами, які мають театральні актори, а кіно – це інша специфіка.

У. Т.: Принаймні в «Деліріумі» у вас був професійний оператор Микола Єфименко. Чи позначилося на візуальній складовій фільму те, що він був асистентом Сергія Михальчука в «Менінах»?

– Є певна інерція бажання: хотілося далі працювати з Михальчуком. Але я радий, що знімав Єфименко, в фільмографії якого «Деліріум» є першою повнометражною стрічкою як опе­­ратора-постановника. Ідея бу­­­­­­­­ла інша, проте не менш склад­на щодо кольору, фактури, інте­­р’єрів, екстер’єрів та нічних зйомок. Загалом, дві мої стрічки важко порівнювати, хоча їх робила практично одна й та сама команда. Різниця в неключових персонажах і в камері: цього разу ми знімали на нову, як на 2008 рік, цифрову камеру REDONE, що на виході дає 4к. Ми її орендували в Румунії й привозили сюди, бо на той час така камера в Україні була одна, і її оренда коштувала в чотири рази дорожче, ніж у Румунії.

Полювання на фестивальних тварин

У. Т.: Ви говорили, що хотіли б презентувати фільм на Венеційському кінофестивалі – «Хочемо в конкурс і хочемо «Золотого лева!» – заявляли ви. Втім, не уточнили, якого року. Цьогорічний фестиваль у Венеції вже минув…

– Цього року не склалося – через творчі й фінансові обставини. Коли немає грошей, їх відсутність можна компенсувати часом – багато речей робити самому, довго вилизувати деталі. А коли терміни притискають, час компенсується грошима – розширенням колективу й розкиданням завдань. Але з фільмом проблема виникла переважно через сирість матеріалу. Минуло два роки, проте для нашого кінопроцесу – це небагато, бо треба враховувати специфіку фінансування: ми все ж таки робимо фільм за свої гроші, і їх «невеличкість» компенсуємо часом.

У. Т.: Венеційський фестиваль буде ще й наступного року…

– Ні. Кожний продукт доходить до того часу, коли покращити його вже неможливо. Цей момент майже настав. А чекати ще рік для прем’єри – немає сенсу. Зараз ми орієнтуємося на Берлін. Гадаю, до 30 жовтня, коли закінчується термін прийняття на конкурс фільмів, ми спробуємо закінчити стрічку, хоча б у первинній версії work in progress.

У. Т.: Але Берлінського ведмедя «вполювати» непросто, адже фестиваль підбирає до свого конкурсу трохи інше кіно, ніж таке, яким були, скажімо, «Меніни»…

– Я розумію сенс запитання. Так, сучасна фестивальна політика орієнтована на соціальне кіно, а не на мистецтво. Проте мені видається, рано чи пізно має бути якийсь злам, і хотілося б, щоб він відбувся, власне, на українському кіно. Якщо фільм потрапить до конкурсу – а нас влаштує лише конкурсна програма, – це стане певним стимулом повністю закінчити йо­­го – під місце в конкурсі «Берлінале», звісно, лег­­ше знайти кошти, принаймні буде що «продавати». Коли ж ні, матимемо час до Канн.

У. Т.: Ви вже брали участь у конкурсі Роттердамського кінофестивалю. Як гадаєте, чи привабило це погляди до України?

– Відверто кажучи, це відбувається, коли фільм нагороджують. Але так чи інакше для того щоб привернути увагу до країни, мають бути якісь підстави. Наприклад, коли в країні існує кінопроцес і виробляють кілька десятків прокатних фільмів. На жаль, в Україні кінопроцесу немає. Є виробництво телефільмів, серіалів та й усе.

ТРОХИ ПІТЬМИ. Холодні стримані інтер’єри створюють атмосферу аскетичності

ФАКТУРНИЙ ГЕРОЙ. Творці стрічки шукали обличчя з яскраво вираженою індивідуальністю

ПОЗА ЧАСОМ. Персонажі «Деліріуму» існують у мистецькому вимірі

[2116]