Говорити про філософію за межами звичного університетського канону (від Сократа й Платона до Канта та Геґеля) часом буває дуже складно. Особливо коли йдеться про філософію в тих культурах, де саме це слово вживалося зовсім в іншому значенні, а різні інтелектуальні процеси позначалися власними термінами, що не мають прямих аналогів у європейських мовах. Такою є, зокрема, і мусульманська філософія, яку теж називають «арабською» з огляду на домінування саме арабської мови у філософських розмислах. Багатьом іще з університетського курсу може пригадатися ібн Сіна (Авіценна) чи ібн Рушд (Аверроес), але, зрозуміло, у нашій уяві ця «філософія» залишається екзотикою із середньовічного Сходу. Насправді мусульманська філософія — значно ширше явище, вона така ж багатолика й суперечлива, як і європейська. І продовжувала свій розвиток далеко за межами Середньовіччя, ще в XV, XVI, XVII і подальших століттях. Але з огляду на свої особливості той пізній період, або, як його називають, посткласичний, розглядався як «темні віки», час занепаду, неоригінальності, компілятивності тощо. Лише протягом останніх 10 років, досліджуючи рукописи, вчені відшукали чимало цікавого та нового в працях саме цього періоду, пропонуючи вже більш виважені оцінки.
Читайте також: Кримський іслам на роздоріжжі
І в цьому контексті виникає питання про філософську спадщину мусульманських регіонів, далеких від таких інтелектуальних центрів, як Багдад, Ісфаган, Каїр, Дамаск чи Стамбул. Одним із тих регіонів був і Південь України — не лише Кримський півострів, а й увесь український степ загалом. Опинившись у складі Золотої Орди, яка остаточно ісламізувалася в 20-х роках XIV століття, він став місцем розквіту мусульманської культури, зокрема й таких елітарних форм, як філософія. Щоправда, за поодинокими винятками, згадки про мислителів Кримського ханства чи так званої ханської України у вітчизняних підручниках з історії філософії годі й шукати. Кримське ханство в нас подають як досить розвинену, але войовничу державу, а його «культурну історію» зазвичай ігнорують узагалі. Будьмо відвертими: багатьом важко уявити, що в степових кочівників (хоча не всі татари вели кочовий спосіб життя) була якась філософія чи висока культура загалом, і цей стереотип, витворений російськими істориками Криму, досі викривляє дійсність.
Якщо ж звернутися до першоджерел, тобто розкиданих по світу рукописів кримських авторів, постає зовсім інша картина. Виходить, що на «мусульманському» Півдні України в Середньовіччі Арістотеля знали не гірше, ніж на «християнській» Півночі, а рівень дискусій, які велися між мислителями Криму, нічим не поступався тогочасному європейському університетському середовищу. Тут дискутували і про буття, і про сутність речей, і про природу моралі, і про світобудову, і ще про багато речей, які вирішувалися не посиланнями на сакральні тексти, а суто логічними процедурами. Понад те, традиція еволюціонувала, змінювалися погляди на саму природу людини, і якщо почитати кримських мислителів-містиків XVII–XVIII століть, то чітко помітно тенденцію, яку можна порівнювати з європейським гуманізмом.
Містики й суфії
Мусульманська філософія українського півдня мала свою особливу специфіку. Передусім вихідці з Бахчисарая, Кефе, Аккермана та інших міст орієнтувалися на великі центри знання, відвідуючи Стамбул, Каїр та інші міста. Практично всі кримські мислителі, наприклад, завершували свій життєвий шлях за межами Батьківщини. Це сприяло інтенсивному міжкультурному обміну, оскільки й сам Крим відвідували вчені з різних куточків ісламського світу. Відомий мандрівник ібн Батута, який подорожував Півднем України в 1334 році, уже згадує кількох учених, які мали грецьке та перське походження.
Сам стиль викладу філософських думок дещо відрізнявся від європейського. Так, функціонували вищі навчальні заклади — медресе, як-от, наприклад, Зинджирли в Солхаті (засноване в 1500 році), але авторами «філософських» праць ставали не лише викладачі цих закладів, а й чиновники, переважно судді. У той період, коли вважалося, що основні думки вже висловлені, але вони потребують «уточнення» (араб. тахкік), писалися так звані тлумачення (араб. шарх) і глоси (араб. хашийя), тобто коментарі до тлумачень. І чимало праць тих часів мають дуже цікаву структуру: це коментарі до коментарів на тлумачення якоїсь основної праці або навіть коментарі до коментарів на коментар (!). Утім, дуже часто в тих коментарях «третього рівня» траплялися думки, які не просто різнилися, а діаметрально протиставлялися коментованому джерелу. Інше питання, що дослідникові, який працює з цими текстами, слід докласти величезних зусиль, щоб віднайти ті тези, — достатньо уявити собі три або чотири рукописи однієї праці (копії якої можуть різнитися між собою), котрі потрібно порівнювати між собою слово за словом.
Першим мислителем Кримського ханства можна вважати Абу Бакра Каланадара, який у 1320-х написав перською мовою книгу «Каландар-наме» («Книга Календара»). Блискуча літературна пам’ятка, яку в 1960-х роках віднайшли аж в узбецькому Намангані, розкриває духовні цінності ісламу в глибокій символічній та поетичній формі; особливо підкреслюється тема Божественної любові. Торік у Казані вийшло факсиміле цієї праці, друкувалися й переклади її окремих розділів (російською). Не дивно, що автором першого філософського твору в Криму є містик-суфій; суфізм міцно укорінився в культуру Кримського ханства й українського степу загалом, домінуючи там аж до XVIII століття.
Серед кримських суфіїв особливо вирізнялися два їхні представники, які зробили величезний внесок в ісламську інтелектуальну культуру свого часу. Передусім це Ахмад аль-Киримі (пом. 1474 року), який народився в Криму, навчався там само, а пізніше виїхав до Османської імперії. Серед близько десятка його праць, поцінованих в ісламському світі, особливе місце посідає унікальний рукопис праці «Настанова для розгублених та ключ для вимогливих», який зберігається у Швейцарії (бібліотека Базельського університету). На майже трьох сотнях сторінок автор намагався довести ось що: Бог і світ єдині, і насправді не існує нічого, крім Бога. Це Божественне існування тотожне «абсолютному буттю» ібн Сіни, і Ахмад аль-Киримі доклав чимало зусиль, щоб поєднати містичний пантеїзм із більш «канонічним» ученням про Бога як «необхідне» буття, а світ як «можливе», тобто залежне від Бога. Людина ж, осягаючи різні рівні Божественного, пізнає це справжнє буття, набуваючи «істинного» існування. Звісно, Ахмад аль-Киримі багато в чому повторював тези своїх попередників, а саме великого шейха ібн Арабі й Садр ад-Діна аль-Кунаві, але мету ставив дещо іншу: узгодити більш традиційне бачення світу з елітарним філософським містицизмом.
Читайте також: Леопольд Аравійський
Ще відоміший його наступник Ібрагім аль-Киримі (пом. 1593 року). Життя цього мислителя дуже насичене: він був радником і в кримського хана Девлета І Гірая, і в османського султана Мурада ІІІ (онука Роксолани). Багато подорожував, був у військових походах в Угорщині, вчився в суфіїв Болгарії, а останні роки життя провів у Стамбулі поблизу й нині відомої мечеті Кючук Айя-Софія («Мала Айя-Софія»). Серед його праць вирізняється твір досить великого обсягу під довгою назвою «Дарунки Всемилостивого в поясненні рівнів буття і сходинки Всеблагого Царя в поясненні піднесення людини», який зберігся в кількох примірниках. Основна ідея праці — 12 рівнів духовного розвитку, зокрема сім рівнів «сходження», коли людина розчиняється в Божественному, а також п’ять рівнів «зішестя», коли вона відроджується у власній природі, але вже як оновлена істота. Цікаво, що цю містичну психологію Ібрагім аль-Киримі проектував на світ загалом: на його думку, історія, персоналізована у «світовій душі», також проходить цикл із 12 духовних рівнів, кожен із яких триває приблизно одне століття. Черговий цикл, на його думку, розпочався у зв’язку з появою ісламу, завершитися мав приблизно в 1200-х роках за мусульманським календарем (тобто у XVIII–XIX століттях). Територіальні завоювання османів Ібрагім аль-Киримі також розглядав як вияви цього циклу. Наприклад, початок Османської імперії мислитель відносив до часу встановлення протекторату над Кримом; оскільки цикл повторювався, то й втрата Криму також мала стати «початком кінця» великої імперії. Чимось ці тези нагадують геґелівські уявлення про абсолютний дух як рушій цивілізаційної історії, висловлені, утім, аж двома століттями пізніше. Не слід забувати й те, що Ібрагім аль-Киримі писав свою працю в часи кривавої Персько-османської війни (1578–1590) і виступав як ідеолог османізму. Одним словом, як і чимало вихідців з України, долучився до розбудови сусідньої імперії.
Не менш цікавими були й пізні кримські суфії XVIII та XIX століть, як-от Селім Діване, Хамід Бі-нува Киримі, Абд аль-Бакі аль-Хіджабі. На відміну від своїх попередників писали вони вже османською мовою, відкриваючи шлях до появи національної турецької та кримськотатарської філософської традиції. У їхніх працях (наприклад, у «Доказах знаючих» Селіма Діване) вже не було місця логічним чи онтологічним проблемам; тут переважно йшлося про індивідуальну етику, а в оцінках людини домінував етичний оптимізм. Людина повинна налаштуватися на божественне, шукати його не лише в зовнішніх ритуалах, а й у внутрішньому. А його наступник Хамід Бі-нува Киримі повчатиме, як відійти від «буденного розуму» й задіяти розум «повноцінний», який вкаже на шлях до щастя і матеріального, і духовного. Ці тези стосувалися конкретного індивіда з його потребами й бажаннями, а не «пересічного віруючого» в середньовічному уявленні. Власне, саме в той період уже готувався ґрунт для своєрідного «ісламського лібералізму», яким нині вирізняється постосманський простір (Туреччина, Боснія і Герцеговина, Крим), коли йдеться про особисту релігійність, прийняття світського ладу тощо.
Енциклопедисти
Але не єдиним суфізом жив український степ. Серед кримських мислителів були й енциклопедисти, зокрема відомий далеко за межами півострова Абу ль-Бака’ аль-Кафауві (пом. у 1683/1684‑му). Виходець із родини муфтія Муси Келімі (того самого, який доклався до побудови соборної мечеті в Кафі — Феодосії), він був автором своєрідного філософського словника «Книга загальних понять», що містив пояснення понад 3 тис. термінів. Абу ль-Бака’ аль-Кафауві навчався в Кафі, потім став суддею в місті Філібе (нині Пловдив, Болгарія), але із суддівством у нього не склалося: хтось написав наклепницьку скаргу, і лише заступництво кримського хана врятувало репутацію вченого. Останні роки життя провів у Стамбулі. Спонсором головної праці Абу ль-Бака’ аль-Кафауві, до речі, був відомий Кара-Мустафа-паша, великий візир Османської імперії, страчений 1683 року за наказом султана після невдалої облоги Відня. «Книга загальних понять» була така популярна в ісламському світі, що вже в ХІХ столітті її видали в Каїрі й Тегерані. У цій енциклопедії знаходимо і філософську термінологію, і наукову, і релігійну, цитуються сотні авторів попередніх століть, надбання минулого «розкладаються по поличках». Завдяки новим «критичним виданням» (що враховують різні рукописи) з Дамаска та Бейрута праця Абу ль-Бака’ аль-Кафауві відома чи не кожному дослідникові мусульманської філософської думки. Попри цілком логічну компілятивність, цінність цієї енциклопедії полягала в тому, що вона давала узгоджене й чітке уявлення про філософську й наукову лексику, а наявність такого «тезауруса», як відомо, надзвичайно важлива для будь-якої філософської традиції. За своїм задумом праця Абу ль-Бака’ аль-Кафауві чимось нагадує «Енциклопедію» французького просвітника Дені Дідро. Якщо суфізм асоціювався з «гуманізмом», то вже тут маємо «ісламське просвітництво» (попри значну відмінність культур). І Абу ль-Бака’ аль-Кафауві, і Дені Дідро ставили перед собою однакові завдання: зробити найскладніші знання доступними для населення, хоча погляди на саму природу цього знання та його суспільну функцію були різні: у першому випадку релігійними, у другому світськими.
«Лебединою піснею» мусульманської філософії степової України був Мухаммад аль-Аккірмані, виходець із Аккермана (нині Білгород-Дністровський), яким османи володіли майже чотири століття. Народився мислитель близько 1690 року, велику частину життя провів у самому Аккермані, пізніше обіймав посаду судді в Ізмірі, Каїрі, а з 1760-го — у Священній Мецці, де й помер 1761-го. Зв’язки з Батьківщиною він, утім, не переривав; його учень Муртаза Ефенді пізніше переїхав до Аккермана й обійняв там посаду судді. Мухаммад аль-Аккірмані написав понад 50 праць, серед яких і самостійні, і різні коментарі до інших праць. Зокрема, спромігся розв’язати складну теологічну проблему: як Бог може знати незліченну кількість речей. А також запропонував вдале вирішення відомого парадоксу свободи волі: як часткова воля людини може зберігати свободу вибору в умовах абсолютної волі Творця. Оскільки традиційний сунітський іслам вважав, що вчинки людини створені Богом так само, як інші речі, сам вибір Мухаммад аль-Аккірмані розглядав просто як «стан», ініційований уже людиною. Сучасні турецькі дослідники вважають Мухаммада аль-Аккірмані одним із найвизначніших«османських» мислителів XVIII століття.
Читайте також: Іслам у Західній Україні
Як бачимо, філософська спадщина Кримського ханства й сусідніх земель «ханської України» була вельми багатоманітною. Автори писали праці різної тематики, відповідали на важливі для їхнього часу запити, а головне — закладали світоглядні цеглини в специфічний тип ісламської ідентичності. Тюркський світ, до складу якого входила й Україна, перейняв арабську та перську філософську класику, розвинувши її своїм, унікальним способом. Тут віднаходимо і містицизм, який був повноцінним «ісламським гуманізмом», і філософію «ісламського просвітництва», ідеалом якої була людина, що безмежно вірить у знання. Не слід забувати, власне, що й сам іслам як релігія робить акцент не так на вірі, як на розумінні встановлених Богом приписів; бути мусульманином означало увібрати в себе відповідні знання про обрядові, доктринальні та світоглядні виміри ісламу. Саме цей аспект ісламської релігійності залишався визначальним протягом багатьох століть. І тому відповідні раціоналістичні «силові лінії», закладені у філософській спадщині українського степу, неабияк контрастують із деякими сучасними інтерпретаціями ісламу як ірраціонального й безальтернативного інструменту політичного насилля. Понад те, ідеї свободи волі, відповідальності, вільного та свідомого вибору, які утверджувалися в ті часи, знайшли своє відображення через багато років у процесах побудови ринкової економіки, до умов якої дуже швидко адаптувалася, наприклад, Туреччина. І тому сьогодні, коли йдеться про дискусії навколо поняття «європейський іслам», не варто вигадувати щось нове (як відомо, іслам ставиться до «нового» в релігії негативно), треба радше переосмислити спадщину ісламського минулого, яке, хоч як прикро це казати, було куди «світлішим», ніж сучасне. «Просвітлити» ж це сучасне допоможе лише інтерес до свого минулого, зокрема й у середовищі сучасних кримських татар, серед яких, хочеться сподіватися, знайдуться продовжувачі справи минулого.