Сучасному мисленню ще й досі нелегко вийти за межі усталених форм прийнятного й комфортного розмислу. Натомість Фрідріх Ніцше якщо і мав справу з «великими питаннями філософії», за допомогою яких зазвичай вибудовуються строгі системи, то переважно для того, щоб висловити своє розчарування. Запропоновані ним вирішення проблем буття, моралі, егоїзму, жалю дотепер жахають непідготовлених читачів. Здавалося б, філософи завжди винаходили власну версію запитування «про природу речей». Однак Ніцше не лише примудрявся все піддавати сумніву, а вдавався до нетипових для свого часу шляхів осмислення. Наприклад, до філологічних студій, генеалогічного підходу, соціально-політичної критики, нової антропології, діагностики культури, а подекуди навіть до історичного пророцтва. У цих спробах часом нелегко відшукати «справжнього Ніцше».
Але насамперед Ніцше варто назвати філософом, який запитував про природу знання і мислення. Його запит полягав у тому, що, переосмислюючи такі речі, ми здатні змінюватися й самі. Для сучасної людини такі тези можуть звучати, певно, фантастично. Тому багато з того, що ми дізнаємося про Ніцше, перетворюється на легенду. Філософ і сам сприяв цьому, позаяк іноді хотів бути сприйнятим неправильно. Внаслідок цього його тексти часто-густо тлумачаться довільно, виправдовуючи радикальні погляди. З одного боку, вплив Ніцше на нинішній спосіб філософування незаперечний. З другого — щонайменша згадка його імені досі може викликати сплеск обурення, бо часто відсилає до некритичного захоплення всім незрозумілим, забороненим і навіть жорстоким.
Читайте також: Ніцше і Самотність
Однак філософія Ніцше загалом спрямована на самоперевершення людини й передбачає створення відкритої для безперервного перетворення особистості. Спробуймо означити кілька аспектів цього непростого філософування. Спочатку простежимо, як Ніцше тлумачить природу (не)рівності, потім звернемо увагу на один із непростих елементів його вчення — «вічне повернення» — і поглянемо, яке значення має його філософія для сьогодення і майбутнього.
Теорія (не)рівності
Подібно до свого старшого сучасника Карла Маркса Ніцше вважає, що біологічний, а точніше матеріальний, чинник відіграє вирішальну роль у бутті людини, перш ніж вона сягає теоретичного рівня. Інтелектуальну безкорисливість Ніцше взагалі називає прихованою формою інтересу, який подекуди здатний набувати виразу підступної злостивості. Мало не всі форми думки становлять основу ідеологічного мислення, що набуває ознак боротьби, панування та зіткнення конкуруючих інтересів (воля до влади). Ідеї є оманливою раціоналізацією пристрастей та інтересів.
Наука, чи то пак філософія, нагадує витончений інтелектуальний механізм для виправдання власних претензій. Подібне уявлення про ілюзорність пізнання пронизує чимало творів Ніцше. Таким чином, омана в Ніцшевому уявленні постає як статичне, неісторичне царство метафізичних понять («душа», «істина», «сутність», «реальність» тощо), які слугують людству хибною втіхою. У «Генеалогії моралі» (1887) він дещо незвично концептуалізує суб’єктивність та її соціальну природу: не занурюється в раціональний аналіз історичних умов, а вивчає вольовий чинник як інстинктивне виконання вимог матеріального життя.
Альтруїзм, справедливість, істина, на думку Ніцше, постають у вигляді хиб, що маскують своє прагматичне походження. Ба навіть свідомість, яка віддавна вважається важливим елементом суб’єктивності, своїм корінням сягає біологічних засад життя. Для Ніцше суб’єкт є однією зі складових грандіозної системи ілюзій. Недарма він каже, що ми невідомі для самих себе. Навіть прагнення до знання важить не так багато, адже суттєві питання й надалі залишаються без відповіді.
Відповідно поняття істини видається сфабрикованим, а мораль часто становить небезпеку. Подібно до «камери обскури», аналогії, котру використовує Маркс для ілюстрації перевернутого зображення, концепція моралі Ніцше є образом, який перекручує відношення між реальним і вдаваним. Будучи далекою від того, щоб претендувати на роль ідеального регулятора людського буття, мораль перетворюється на культурний механізм, що виражає приховані життєві принципи. Кожна суспільна верства є виразником моралі, яка відповідає її інтересам або волі до влади. Мораль стає ідеологією самозбереження й самовиправдання. Зіткнувшись із жорстоким світом, більшість людей потребують умиротворення. За Ніцше, така утилітарна структура пронизує мало не всі етичні кодекси, що збудовані на кількох ідеях: корисливості, забуванні, звичках, а то й просто помилках, які покладені в основу певних систем цінностей.
Ніцше переконаний, що сучасна мораль, символізуючи закон та уклад, сама спирається на низку помилок, які проявляються, зокрема, у хибному уявленні про «добро» і «зло». Він розгортає генеалогію цих понять як приклад того, як здійснюється кодифікація моралі. Генеалогія означає прискіпливу увагу до того, що історично проігнороване. За його уявленнями, етимологія поняття «добро» в історичній перспективі моралі відсилає до людей аристократичного типу. «Добрим» є сильний тип людини та зростання його владної могутності. Себто моральні оцінки належать до прерогативи аристократів. «Добро» розкривається через пафос дистанції щодо «низьких» представників суспільства.
Читайте також: Іван Мірчук: «Українська філософія – це філософія життя»
Але підпорядковані верстви розробили власну концепцію «добра» і «зла». Будучи за своєю природою людьми слабодухими, вони почали шукати вигоду у своєму безсиллі, підносячи «стадний тип людини». Ніцше називає цей процес «повстанням рабів у моралі», який спричиняє злопам’ятність. Так сформувалася ідеологема «ресентименту» — заклик до помсти за свій пригноблений стан. Своєю чергою, із цих реактивних сил черпається наснага, з якої народжуються нові цінності. Отже, спочатку «добро» і «зло» відображали суспільну ієрархію. Згодом «рабська мораль» перевертає ці цінності, а підкорені верстви вдаються до винахідливих ошуканств.
За Ніцше, сильний тип людини здійснює своє панування природно. А слабкий повинен розробляти ілюзорну теорію, що виправдовує відсутність сили. Прославляючи свої дії, люди «рабського» типу обстоюють поняття «свободи волі». Наприклад, тільки вільна людина здатна приборкати свої природні інстинкти. Нова мораль говорить: сильні мають відмовитися від свого домінування на користь слабких, бо вони вільні суб’єкти. Цим безсилість стає мірою «добра». Рабська мораль запроваджує тезу про справедливість — покарання за непослух, а винагороду виносить у потойбіччя. Виникає фікція влади й переваги.
Ніцше називає такі поняття марними спробами запобігти неминучості долі та зрівняти всіх людей. Цим влада сильних денонсується, і тепер вони називаються «злими», позаяк не відповідають новим універсальним чеснотам: стриманості, співчуттю, рівності, страхові перед небезпекою та відмінностями. Моральні кодекси такого штибу видаються Ніцше такими, що розраховані на людську слабкість: вони посилюють образу, бажання помсти, культ посередності. Втім, мораль слабких теж прагне влади.
Головним ідеологом у такій схемі є аскетичний священик: він стає адвокатом «рабської моралі», яка є набагато винахідливішою, оскільки вміє віднайти й скористатися перевагами. Ресентимент і сам породжує цінності. Однак стадне почуття як своєрідний культурний механізм починає переважати природу. Вищі творчі особистості гинуть швидше, а інновація може залежати від невдах. Рабська мораль творить «одомашнену» (приручену) культуру. Під впливом ідеології священика формується новий клас, який витісняє воїна-аристократа. Духівник визначає нові правила життя: особисті й колективні. Відтепер духовні аспекти мають превалювати над фізичними.
Підтвердження своїм міркуванням Ніцше шукає в історії. Так, юдейський досвід рабства сформував ідею власної «правоти»: упосліджені й знедолені можуть бути тільки «добрими». Потім і християнство успадкувало цю тезу: «любіть ворогів ваших», «не противтеся злу насильством» тощо. Отже, у ніцшеанській термінології прагнення до панування розглядається двояко: як активна (безпосередність, спонтанність) і реактивна (мстива реакція через безсилля, реалізована в уяві) складові.
Ідея «вічного повернення»
«Вічне повернення» — найзагадковіше поняття філософії Ніцше. У своїх текстах він також використовує словосполучення «вічний поворот» і «вічне повторення». Але частіше зупиняється на концепті «вічне повернення». Його ключове пояснення міститься в «Ecce Homo» (1908). «Весела наука» (1882) — перша робота, де життя тлумачиться через формулу «вічного повернення». Про це говорить 341-й афоризм (Книга 4 «Святий Януарій»). Латинське Janua означає двері, ворота, а римський бог Янус вважався охоронцем порталів, які начебто з’єднують протилежні грані буття. Ніцше знав міф про дволике божество, що символізує зустріч минулого й майбутнього. Саме в цій книзі він і озвучив ідею «вічного повернення».
Мабуть, філософ свідомо не розглядає «вічне повернення» як наукову теорію, а пропонує притчу. По-перше, у нього не було природничо-наукового підтвердження цієї гіпотези. По-друге, він хотів втягти читача у сферу емоційного сприйняття, оскільки перспектива «вічного повернення» має викликати жах, долаючи який людина не заперечує, а утверджує життя.
Будинок Ніцше в Зільс-Марії (Швейцарія). Саме тут Ніцше сформулював концепт «вічного повернення»
Сам концепт народився під час серпневої прогулянки неподалік озера Сільваплана біля Зільс-Марії (1881). Він неймовірно захопив Ніцше, оскільки відразу породив чимало стародавніх алюзій, починаючи з орфізму й піфагореїзму. Якщо у «Веселій науці» немає виразного розвитку зазначеного концепту, то в підготовчих нотатках є деякі міркування з цього приводу. Ніцше вважає, що величина сили Всесвіту, тобто кількість її станів, змін і комбінацій їх проявів, є визначеною. Але час здійснення цієї сили нескінченний. Утім, «вічне повернення» — не постійно повторювана «кінострічка». Світова воля «кипить» у космічному казані всього сущого, будучи звільненою від усякої доцільності. Інакше кажучи, у світі недостатньо раз проявити винахідливість, щоб остаточно реалізуватися. Людині необхідно постійно долати себе, відчуваючи радість становлення. Ніцше запропонував своєрідний експеримент «вічного повернення» — перевірку здатності перемагати жах і безглуздість світу. Якщо не існує віри для виправдання існування, людині залишається дивитися на світ тільки в перспективі постійного утвердження життя. А навчитися вистояти в «бурі й натиску» можна, лише коли все неодмінно повториться.
Фрагменти про «вічне повернення» з «Так говорив Заратустра» (1883–1885) більш символічні й породжують різні тлумачення. Наприклад, стверджується, що час — це коло. Або описується видіння Заратустрою змії, що обвиває й душить людину. Ефемерний образ кола трапляється й тоді, коли Заратустра говорить про «перстень вічного повернення», що нагадує обручку, яка скріплює його містичний союз із вічністю. Але головна особливість вчення полягає в тому, що прагнення до «надлюдини» проявляється в здатності бажати повернення всього. Страх Заратустри пов’язаний не з катастрофізмом повторень, а з можливістю повернення «маленької людини», котра вимагає буттєвого комфорту. Головний пафос учення велить приймати всі аспекти життя, що повертаються.
Читайте також: Нехитра філософія
Чим є філософія Ніцше для нас?
Говорячи про сучасний вплив Ніцше, необхідно пам’ятати, що він запропонував філософію майбутнього, яка закликає позбутися злостивості й помсти. Майбутнє лежить у центрі всіх помислів Ніцше про людину. Але прагнення до майбутнього можливе лише завдяки пам’яті про минуле. Мислитель часто звинувачує тих, хто живе тільки сьогоднішнім днем. У той час як філософська традиція схильна займатися трансцендентними й ідеальними сутностями, Ніцше закликає придивитися до найближчих речей, які нас оточують. Потрібно жити, звертаючи увагу на цей світ, а філософія має переорієнтуватися на питання здоров’я, дружби, освіти, включаючи й повсякденні речі: звички, клімат, життєвий локус. Ці аспекти впливають на думки, формують критичне і творче ставлення до цінностей.
Досягти цього можна шляхом подолання, адже тільки через відмову від надмірних почуттів і прагнень здобувається сила. «Подолання» часто використовується як основна функція життя з акцентом на постійній небезпеці. Головне в людському самоперевершенні — сувора дисципліна й практика, які відрізняються від аскетичних ідеалів. Це принцип, згідно з яким усе створене за допомогою норм і правил врешті-решт перевищить умови свого виникнення. Наслідком такого повороту є не формальне заперечення, а перетворення на щось нове. Хорошим прикладом для Ніцше слугує Ґете, який перевершує механістичні та раціоналістичні обмеження тієї доби, переосмисливши свій час і власне місце в ньому.
Потрібно також практикувати радісний підхід до життя, тобто «веселу науку», що виникає завдяки зануренню в аполлонійну красу й діонісійне переживання. Греки були краще поінформовані про буття, створивши культуру, у якій існування виправдане як естетичний феномен. Концепція радості нагадує ідеал нової форми життя. Заратустра відчуває страждання при думці про вічне повернення, але після одужання його помисли спрямовані на радість подолання нігілізму. Радість — це також процес дарування, тобто жест приєднання до достатку, вираз почуття сили й краси. Здатність дарувати Ніцше вважав рисою діонісійного світосприйняття. Але тут важливі й тонкощі: щоб зробити подарунок, який не принижував би дарувальника й одержувача, необхідні їхні обопільні щедрість і великодушність.
Радісне сприйняття життя неодмінно пов’язане з його постійним утвердженням. Ніцше використовує низку понять для позначення «так-говоріння» життю. Опиняючись у песимістичній ситуації смерті Бога, людина повинна говорити «так» усьому, що принесло життя. Це ознака любові до долі, покладена в основу «вічного повернення», яке людина приймає без жалю. Життя стверджується в будь-яких деталях. Заратустра, вчитель «вічного повернення», змітає всі часові відмінності цим світоглядом. У творах Ніцше наголошується, що навіть у ситуації нігілізму ми можемо радіти життю.
Реалізувати це здатний тільки «вільний дух», повсталий проти зовнішніх і внутрішніх обмежень. Він відповідальний за майбутнє людини. Це не трансцендентний ідеал і не реактивна спроба уникати всього минулого. Поривання до майбутнього має знаходити підтвердження в минулому та сьогоденні. Тільки сильне життя досягає майбутнього. При цьому важливий генеалогічний погляд на речі, тобто увага не тільки до наступності, а й до уривчастості процесів (інверсія), внутрішніх впливів, розбіжностей. Генеалогія не розглядає історію з погляду прогресу, а включає порівняння з іншими «історіями» й альтернативними шляхами розвитку.
У підсумку важливою людською здатністю є творчість, спрямована на розбудову нового майбутнього. Іноді творчість у Ніцше асоціюється з вагітністю і дітонародженням, що треба розуміти насамперед як самотворення. Формування культури є первинним творчим актом. Цікаво, що останній повинен включати і знищення, коли ще несила творити цінності, але вже можна створити свободу для творчості, долаючи свій попередній стан.