Поняття завбачає більш-менш точно вивірений процес пояснення і розуміння, коли проблема чи феномен вхоплюються достатньо чітко. Натомість концепти передбачають просторову інтуїцію, коли ще не існує готових понятійних форм мислення. Концепти множинні, тобто мають кілька вимірів; у них «неправильні» абриси, що нерівномірно «прилягають» до реальності. Вони постійно змінюються, уточнюються. Їм властиве перебування в різних відношеннях між собою, коли вони утворюють цілі композиційні структури навколо якоїсь точки згущення. Через це концепти мають, радше, подієві, а не сутнісні ознаки. В них немає однозначної абсолютності чи відносності. Концепти утворюють звязки (мости) між собою. Таким чином, там, де виникає якась проблема — одразу ж, немов цілий рій, народжується сила-силенна концептів.
Завдання філософа полягає в тому, щоби скеровувати процес трансформації концептів, коли доводиться занурюватися в нове проблемне середовище. Ба більше, філософ — це той, хто зміг «навязати» свої концепти іншим. Вийти за межі чужих концептів можливо тільки тоді, коли ти здатен витворити свої власні. Ще в античності Платон запропонував низку концептів, які годі витіснити іншими. Наприклад, «ідея», «єдине» тощо. Хоча спроби, і то доволі вдалі, звісно ж є. Приміром, Декарт назвав один із таких концептів — «Я», що передбачає сумнів, мислення й здатність бути. Відтак, критикувати якусь філософську доктрину могло б означати вміти показувати неможливість застосування старих концептів у нових проблемах. Тому філософ, тільки-но він пропонує концепт, одразу ж окреслює й план його розгортання.
Читайте також: Як не розуміють філософів
Концепти різні за своєю насиченістю. Вони бувають інтенсивні (ознаки збільшення) й репульсивні (характеристики спадання). Для того, щоби зрозуміти наскільки концепт дієвий, його всякчас потрібно випробовувати. Тобто, треба створити безліч концептів, аби бодай якісь із них були релевантними порушеним проблемам. Саме тоді філософія стає не стільки істинним знанням, а відповідністю чомусь ЦІКАВОМУ, ЗНАЧУЩОМУ, ПОКАЗОВОМУ. Бо ж універсальні концепти мало кому цікаві.
У своєму філософуванні Ніцше часто рухається саме в цьому напрямі. Він критикує філософію саме за загальні (непорушні) поняття. В його критиці назбирується низка репульсивних концептів: хибні цінності, співстраждання, мораль. Це ознаки занепаду. У випадку Ніцше творець концептів дорівнює творцеві нових цінностей. Слабка людина приймає традиційний мовний каркас, а сильна — ламає й переконструйовує його. Себто, всі речі та феномени розглядаються з різних «перспектив» (і це лиш один із ніцшеанських концептів).
Для того, аби творити свою концептуальну мову, Ніцше кидає цілу жменю концептів у їхній множинності. Серед його інтенсивних концептів зустрічаються такі: аристократичні цінності, природний порядок рангу, пафос дистанції, панська мораль, переоцінка всіх цінностей. А ось і ще трохи репульсивних: аскетичний ідеал/священик, рабська мораль, стадо, ресентимент.
Німецький філософ постійно вибудовує містки між своїми концептами. Давайте прослідкуємо бодай один такий ланцюг (в лапках позначимо ніцшеанські концепти мірою їх переходу). Приміром, людське «одужання» від моралі слабких починається з того, що «вільний духом» прагне «утвердження» та «вдячності» за дар життя. Тоді людські прагнення спрямовуються у «майбутнє», на шляху до якого височіє ідеал «надлюдини», яка характеризується самовладанням, мужністю та твердістю. Тільки тоді людину охоплює «радість» від досягнення такого стану, який не є остаточним, а лише черговим пунктом у її «самоперевершенні».
Читайте також: Чого може навчити філософія
Неважко прослідкувати як Ніцше розкручує думку навколо якогось наріжного концепту. Так, коли він говорить про «владу», то окреслює цілу сукупність певних одиниць (квантів) сили. Тоді «воля до влади (могутності)» передбачає володіння життям і позицію «активного нігілізму» як можливість здійснити «переоцінку всіх цінностей», утверджуючи цінності употужнення й посідання перспектив, які дозволяють побачити й обирати все сприятливе для життя.
Важливими для його філософії стають і концептуальні персонажі. Вони так само є, умовно кажучи, позитивні й негативні. Серед перших найбільш показовими є Заратустра, Діоніс, Дитина, Надлюдина. До других варто зарахувати Карлика чи «останніх людей». Але є ще й доволі виразні анімалістичні концептуальні персонажі, котрі втілюють символи чи стани: Орел, Змія, Лев, Верблюд, Мураха, Павук і подібні. Не бракує й дещо абстрактніших, але не менш показових: Пустеля, Самотність, Життя.
Ніцше ніколи не боїться провокувати й збивати з пантелику свого потенційного читача. Тому чимало в його філософських концептах амбівалентності. Коли він говорить про «біляву бестію», то, звичайно ж, не має на увазі світлокосих блакитнооких арійців, яких йому досхочу приписуватимуть після того, як на світовій арені зявиться нацизм. Тобто, Ніцше ніколи не йшлося про жодну тевтонську несамовитість. Його контекстом завжди була природна войовничість стародавніх греків. А в цьому випадку ще й образ Лева як одна з форм перетворення людського духу, що означала сміливість і рішучість. Тож, попри всю провокативність ніцшеанський тип філософування ще довго залишатиметься повабним.