– Вибачте, але ми не пускаємо на перегляд із поп-корном, – звертається англійською до гостя у дорогому пальто дівчина, що перевіряє квитки на вході до кінозали.
– Але ж це кіно? – незадоволено перепитує той і навіть намагається пройти повз неї із своїм великим відерцем.
– Так, це кіно, але в нас на фестивалі діє особливе правило щодо поп-корну, – не піддається дівчина. І перемагає – відерце лишається на стійці поза залою.
Дійсно, у фойє кінотеатру «Україна» – основної локації 6-го Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів (KISFF-2017) – висять таблички «No popcorn, please». Це нормальна фестивальна практика, яка органічно витікає з принципу поваги до кінопродукту та колег-глядачів. З оцими нормами фестивальної практики KISFF намагається знайомити українську публіку вже вшосте – починаючи від ретельно відібраних фільмів, закінчуючи якісним сайтом, солідного рівню програмкою та друкованими матеріалами.
Читайте також: Завесніло: BABYLON, «НепрОсті» та інші сподівання березневого культпростору
На фестивалі дуже багато молоді. Це яскраво вдягнені, колоритні дівчата й хлопці, хтось із бейджами запрошених гостей, хтось – журналістськими бейджами. Українська молодь активно розмовляє англійською, причому складається враження, що англійська ця – вільніша за українську (останню тут майже не чути, хіба ці сцени – від організаторів). Глядачів зі сторони тут небагато, що й не дивно, бо формат KISFF визначально орієнтований не стільки на знайомство з коротким метром широкої публіки, скільки на трансляцію міжнародного досвіду для тих, кого цей досвід може чогось навчити – молодих українських авторів, режисерів, сценаристів. Саме на «тусовку» фактично спрямований цей освітній вектор, мотивація надати доступ до актуального короткого метру з усього світу. Загалом ключова аудиторія фестивалю – це студенти творчих та навколотворчих професій.
Тізер програми «Фестивальні хіти» KISFF-2017
Festival Hits on #KISFF2017 from KISFF on Vimeo.
KISFF користується змішаний типом селекції – частину робіт автори надсилають в оргкомітет самі (в середньому близько 2 – 2,5 тисяч фільмів), частину молода команда шукає самостійно з інших джерел (ще до 5 тисяч робіт). Цього року для показу було обрано 300 стрічок, фестиваль тривав п’ять днів замість звичних трьох і розширив кількість майданчиків: кінотреатр «Україна» став фестивальним центром, де відбулася більшість показів, у кінотеатрі «Ліра» пройшли покази авангардного, ретроспективного та українського кіно, КАМА (Kyiv Academy of Media Arts) прихистив освітні програми, у Будинку Кіно продемонстрували програму Sound & Vision (фільми під живу музику). Події на п’ятій із запланованих локацій – у Маріїнському парку – відмінили через погодні умови.
Читайте також: «Таємний щоденник Симона Петлюри»: фантастика від Олеся Янчука
Цього року до складу журі увійшло п’ятеро іноземців та українець, що вчився та працює за кордоном. Журі міжнародного конкурсу представляли Юкка-Пекка Лааксо з Фінляндії (фестивальний директор одного із найстаріших кінофестивалів «короткого метра» у світі), Софі Ґоєтт з Канади, Станіслав Данилишин (Україна/Німеччина), журі національного конкурсу – Марі-Елен Ріу з Канади, Іріс Блауенштайнер з Авістрії, Васіліс Економу з Греції.
Однією з найпопулярніших програм фестивалю традиційно стали «Фестивальні хіти» – на два вечірніх покази було розкуплено квитки, тож був організований додатковий показ. KISFF-2017 продемонстрував також програми, присвячені польському, чеському, угорському кіно, Берлінській кіношколі, авангарду та відеоарту, відбулося два вечори анімаційних програм, кілька показів у межах програми Let’s Talk About Sex, у тому числі ЛГБТ-секція, тощо.
За регламентом фестивалю, у межах кожного з двох конкурсів, міжнародного та національного, вручають три головні нагороди: за кращий фільм, кращу режисуру, а також приз глядацьких симпатій (перед кожним переглядом відвідувачам роздавали бланки для голосування, які на виході з залу можна було вкинути в коробку). Крім цього, членам журі надане право присуджувати дві або й більше «Особливих відзнак журі».
Тізер Національного конкурсу KISFF-2017
Український конкурс 2017 from KISFF on Vimeo.
Цього року до національного конкурсу увійшло дев’ять стрічок (8 ігрових та одна анімаційна). Більшість з них ажніяк не можна назвати сильними, це дебюти зі своїми, подекуди величезними мінусами, до того ж зняті за мізерні гроші (авторка стрічки «Екзіст» Анастасія Супрун, представляючи свій фільм зі сцени, розповіла, що відзняла його за чотири тисячі гривень, задля чого, як героїня її фільму, влаштувалася працювати прибиральницею в хостел).
Дивитися програму національного конкурсу було здебільшого ніяково (журі навіть утрималося від присудження нагороди за кращу режисуру). Але оскільки саме ці стрічки відібрали для найсмаштабнішої вітчизняної події у сфері виробництва короткометражних фільмів, нема куди дітися – варто дивитися і аналізувати саме цей продукт. У чотирьох із дев’яти фільмів автори прямо торкаються теми війни на Донбасі, причому в трьох із них війна була центральним елементом сюжету. Фільм «Київ Москва» Анни Любинецької, який отримав особливу згадку журі та приз глядацьких симпатій, розпочинається з нарізки кадрів, відзнятих режисеркою на патріотичному марші 14 жовтня, у День захисника України. Рідний брат героїні пішов добровольцем на фронт, і Рената – так звати героїню – не відповідає на його дзвінки: чи то від страху, що з ним щось сталося, чи то просто від люті, що той пішов та залишив її. Робота зводить дівчину з хлопцем з Москви: рекламна агенція, де працює Рената, запросила його, актора Сашу, знятися в одному з роликів. Сама Любинецька виросла в Україні, останні роки вчиться у Чехії, але доволі глибоко відчула тонкощі такої собі київської рефлексії на тему війни, яка відбувається «десь далеко»: сцена, де Саша їде в таксі та чує по радіо фронтові новини, сцени, де ми бачимо переживання Ренати, яка починає відчувати ніжність до представника країни-ворога, – вони на диво точні й чесні. Інша справа, що це дійсно доволі лакована картинка про чистий офісний Київ (єдиний «привіт» з брудної, маргінальної реальності передає крадій, що дістає в Ренати з сумки гаманець у маршрутці), свого роду експортна картинка про український спротив і драму стосунків з Росією. Стороннього глядача, який звик сприймати свято Покрови за кадрами, де хлопці й дівчата в камуфляжі вигукують «Слава Україні!», навряд чи турбуватиме той факт, що київська рекламна агенція у 2016 році запрошує для роботи московського актора тільки через те, що той вміє кататися на скейт-борді.
Читайте також: Добрі наміри, «Гіркі жнива»: Захід обурений першим фільмом про Голодомор
Ще один фільм, «Висока гора», знятий вінницьким режисером за $100, бере за основу історію вбитого на Грушевського Сергія Нігояна, і переносить сюжет іншої сюжетної площини. У стрічці, де не вимовлено жодного слова, чоловік похилого віку (мігрант з Вірменії, що живе в українському селі) чекає на свого сина, який повертається з війни з орденом на жовто-блакитній стрічці, але майже одразу знов їде воювати назад. Він не може лишатися з батьком – висаджувати сад, випікати хліб – доки в країні, де він зараз мешкає, тривають бойові дії. Щоправда, до виходу на рівень філософського фільму-притчі, на який «Висока гора» майже скидається через візуальний ряд, музичний супровід та мовчання героїв, фільму не вистачає режисерського масштабу: за формою він скоріше нагадує дуже якісний соціальний ролик.
Прикметно (й сумно), що один з найорганічніших фільмів національного конкурсу – «Принаймні ти тут» – знято в США людиною, яка не говорить українською. Стрічка американки Крістен Свонбек знята за українським сценарієм і розказує про життя самотньої українки, яка живе в Брукліні вже певний час та, спостерігаючи з інтернет-новин та каналів youtube за подіями, що відбуваються в її країні, намагається впоратися із тривожністю та відчуттям відірваності від чогось важливого. Очевидно, що ні до чого практичного у своїх роздумах вона не дійде: це не той випадок, коли повертаються з еміграції додому. Жінка намагається впоратися з внутрішньою драмою, хапаючись за випадкового чоловіка, який на вулиці заговорив українською телефоном (коли вони знайомляться, чи не перше, що він скаже: «тільки давайте не будемо говорити про політику, це все такий жах, я вже більше не можу про це»). Жінка приводить його до себе додому, частує вином та у стані приреченої зневіри роздягається. Ця сцена – одне з найтонших висловлювань фестивалю щодо відірваності від коріння та неможливості пустити нове.
Фільм, який оголошено кращим в національному конкурсі, – «24» Станіслава Битюцького – також про відірваність, втечу, пошуки себе. 32-річний киянин Битюцький вже не дебютант – у 2014 році він зняв повнометражну стрічку «До побачення, сінефіли», яка стала найрезонанснішою подією тогорічного кінофестивалю «Молодість». Короткометражка 2016 року російськомовна, це камерний «квартирний» фільм, відзнятий у форматі Mini-DVD, тож картинка, яку він дає – це щось середнє між VHS-касетою та камерою мобільного телефону. Історія не чіпляється за конкретні географічно-історичні реалії, і хоч у деяких анотаціях поспішили назвати двох героїв внутрішньо переміщеними особами зі Сходу, це не конче так. Битюцький, презентуючи свій фільм на KISFF, кілька разів наголосив, що його герої (до слова, надзвичайно виразні та органічні хлопець та дівчина) не є переселенцями зі Сходу. Це просто молоді люди, які проводять ніч у чужій квартирі, не знають, що робити далі (з їхньої розмови стає очевидно, що лишатися вони тут можуть ще кілька днів) та розмовляють. Їхнє чесне говоріння триває майже всі 38 хвилин фільму, і воно виконане молодими акторами так, ніби вони не грають зовсім. Дівчина розказує про дитинство: батьки наказували їй мити у квартирі білі вимикачі та двері, і кожного разу виявлялося, що вона робить щось не так – чи то ганчірка неправильна, чи то миючий засіб не той. «Мені довелося подорослішати, щоб зрозуміти: правильної ганчірки просто немає; або ж є якийсь правильний план дії, просто я його не знаю», – каже вона. У темній квартирі без звуку працює телевізор, показують український фільм 1981 року «Така пізня, така тепла осінь» Івана Миколайчука – і хлопець переказує дівчині деталі сюжету. Герої вгадують долі людей, яких бачать у вікнах будинку напроти. Курять. Шукають цвіркуна. Мовчать. Голос абстрактного опитувача за кадром ставить героям запитання: «Що таке своє місто? Що таке чуже місто? Що таке своя культура? Що таке своя країна?». Герої народжені у 1991 році, на момент зйомки їм по 24, як і незалежній Україні.
Тізер Міжнародного конкурсу KISFF-2017
International Competition 2017 from KISFF on Vimeo.
Про стрічку «24» можна щиро сказати, що це фільм міжнародного рівня. На жаль, під час його показу зал був заповнений добре якщо на третину – вочевидь, національний конкурс все ще приваблює глядачів менше за міжнародний (тут зали були майже повні). Власне, міжнародний рівень був презентований на фестивалі 13-ма роботами: по одній з Бразилії, Канади, Італії, Польщі, Південної Кореї, Грузії, Норвегії та Фінляндії, дві стрічки з Ізраїлю та три з Франції. Тут теж були фільми про «говоріння» та дорослішання, як от тонке і трепетне «Кіно про літо» Еммануеля Марра (Франція) – стрічка про триденну дружби між 37-річним Філіпом, який втратив майже всі шанси у своєму житті, та хлопчиком Балтазаром, який тільки намацує подальший шлях. Фільм наповнений серпневим сонцем, піснею «The Sounds of Silence» дуету Simon and Garfunkel та розміреними філософськими репліками на кшталт цієї: «Любов – як будинок: там або є кімната для ще однієї людини, або ні». «Кіно про літо» отримав «Особливу згадку» журі, як і ще один фільм міжнародного конкурсу – «Три сходинки» грузина Йозефа Сосо Бліадзе. Це теж пропечена гарячим сонцем історія, але цього разу – гостросоціальна. Режисер показує життя в одному з районів Тбілісі – йдеться про маргінальне поселення людей, що живуть за межею бідності та торгують непотрібом. Так само, як старі відео-касети чи кросівки, Резо готовий продати свою 13-річну Маріам. Фільм «Три сходинки» повезе назад у Грузію ще й приз глядацьких симпатій у міжнародному конкурсі.
Приз за найкращу режисуру отримав Джер Юн, режисер з Південної Кореї, за фільм «Автостопер». Не менш трепетна, аніж «Кіно про літо», це майстерна робота, присвячена вічній темі свій/чужий: історія, яка починається зі звинувачення 
(чоловіка, який голосує на трасі, підозрюють в тому, що він – північнокорейський шпигун), завершується прийняттям, контактом та усвідомленням того, що життєва печаль бо обидва боки будь-якого кордону – однакова.
Читайте також: У Києві відбудеться ретроспектива фільмів Анджея Вайди
Найкращим фільмом міжнародного конкурсу журі визнало «Шасс Рояль» режисерів Ліз Акока і Романа Ґере. Здається, іншим вибір і не міг бути: під час перегляду цієї стрічки від резонансу з екранною історією впродовж якось інакше б’ється серце. Це ще одна французська стрічка серед переможців, і ще одна стрічка про маргіналів – але зроблена вона із французською яскравістю та любов’ю до життя. Анжеліці, як і Міріам, 13 років, і в неї свої проблеми – вона живе в передмісті, найстарша у багатодітній сім’ї, її все дістало, а ще вона ніколи не плаче. Анжеліка не має жодних перспектив змінити ані рівень своєї освіти, ані поміняти одяг на молодших сестрах та братові (з брудного на чистий). Але одного разу у шкільному дворі її помічають молоді режисерки та запрошують на кастинг фільму. Фільм «Шасс Рояль» у 2016 році вже було відзначено у Каннах – тоді він отримав Приз Illy за найкращу короткометражку – а у 2017 році був номінований на французську премію Сезар.
Усі 13 фільмів-учасників міжнародного конкурсу хотілося б побачити знов, але показ був одиничним: фестиваль KISFF не займається (і не має, власне, займатися) подальшою дистрибуцією відібраних стрічок. Щоправда, періодично добірку найкращих фільмів показують у регіонах України під брендом BEST OF KISFF, але загалом це доволі сумна доля для такого потужного матеріалу. Разом з тим, команда фестивалю періодично возить фільми національного конкурсу за кордон та демонструє іноземній публіці. Фактично, це і є наразі найбільш перспективний напрям розвитку – директор KISFF Кирило Марікуца неодноразово згадував в інтерв’ю, що пріоритетом фестивалю є активне залучення іноземних гостей. Цих гостей треба зацікавити. Чи може вдатися водночас зацікавити, просвітити чи заохотити українських авторів та спонсорів – це, на жаль, питання на сьогоднішній день риторичне. Фінансове заохочення для переможця національного конкурсу KISFF, до слова, становить 10 тисяч гривень, – сума ця кілька раз стала темою жартів на відкритті фестивалю. Іншою темою для жартів став славетний безвіз: «Поводьтеся чемно, – казав зі сцени Марікуца, – вас бачить та чує міжнародне журі. Будьте чесними, бо безвіз іще не дали!» Добре було б, якби українська культурна публіка вчилася бути чемною заради самої культури, українські молоді режисери поверталися додому після навчання за кордоном, а норми фестивальної практики реалізовувалися на нашій пострадянській території без властивих цій території вад: на одному з показів можна було побачити, як члени журі спокійно жують під час перегляду поп-корн з величезного відерця. Можливо, сталося це за недоглядом, але найпевніше, хтось із дівчат на вході не наважився зробити зауваження високому іноземному гостю.