У Польщі тема історичної пам’яті й історичних міфів давня і більш ніж важлива — принаймні з ХІХ століття, від поетичної новели «Дзяди» Адама Міцкевича та «Потопу», «Пана Володийовського» й «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича (з обома авторами, до речі, українські школярі знайомляться на уроках зарубіжної літератури). У сучасному польському кіно всі пам’ятають «Вогнем і мечем» Єжи Гоффмана (1999) і «Катинь» Анджея Вайди (2007). Цього року в Польщі було презентовано аж два фільми на історичну тематику, пов’язану з подіями останніх років Другої світової: стрічку Єжи Залевського «Історія Роя» (прем’єра відбулася 4 березня) про «проклятих солдатів» — польських вояків, які не погодилися на встановлення просталінського режиму в 1945 році й продовжили боротьбу за незалежну державу (українці в цій темі побачили перегук із УПА), та роботу відомого режисера Войцеха Смажовського «Волинь» про події, які в сучасному політичному просторі Польщі називають «звірства українських націоналістів, учинені над польським населенням».
«Волинь» офіційно була презентована польському глядачеві 23 вересня на 41-му кінофестивалі художніх фільмів у Гдині. Важко сказати, що більше вплинуло на журі: ім’я постановника чи спекулятивна тема, але стрічка не покинула кінофоруму без призів. Хоча здобуті нагороди (п’ять відзнак і одна номінація) виявилися доволі скромними: три індивідуальні відзнаки (за операторську роботу — Пьотр Собоцинський-молодший, за візуалізацію образів — Ева Дробець і за акторський дебют — Міхаліна Лабач), дві спеціальні (відзнаки організаторів фестивалю та переглядів польських фільмів за кордоном) і номінація «За участь у головному конкурсі фестивалю». 7 листопада має відбутися світова прем’єра «Волині». Отже, тема не згасатиме — далі буде…
Читайте також: Зрозуміти Польщу
Оцінку «Волині» польською кінокритикою доволі точно відображає огляд Лукаша Мушинського, опублікований на сайті кінофоруму: «Фестиваль підтвердив, що сучасне польське кіно не має собі рівних у песимізмі, виведенні глядача з рівноваги та псуванні гарного настрою. Це ж не штука врізати комусь із ноги, а потім дивитися, чи рівно впаде. Відкрити рану, щоб мати змогу остаточно її залікувати, — оце вже вищий пілотаж, який опанував мало хто. На жаль, це не стосується Войцеха Смажовського і згаданої «Волині», яку частина критиків уже охрестила шедевром. Видовище про вбивство поляків на Кресах — це починання з багатьох поглядів вдале: виважене, що обережно розділяє аргументи і є універсальною пересторогою перед привидами націоналізму, які розпалюють вогнище терору. Крім того, воно прекрасно реалізоване і — хоча надзвичайно брутальне — не скочується в порнографію насильства. Захоплені слушним посланням і зворушені шокуючими картинами волинської різанини рецензенти не хочуть помічати очевидних недоліків сценарію: розтягнутого, рваного сюжету, безбарвних героїв (виняток — образ, утілений Аркадіушем Якубиком) та поверхово виписаних стосунків між ними. У результаті в цій розповіді про «любов у нелюдські часи» акцент робиться переважно на нелюдських часах. «Волинь» — це холодний, жорстокий фільм, націлений передусім на завдавання болю. Якщо йдеться про Смажовського, nihil novi sub sole».
Проте сам Войцех Смажовський наголосив у Гдині, що Польща — не більше й не менше — потребує добрих відносин з Україною, а один із українських акторів (який, звісно, грав роль «українця»), своєю чергою, зауважив пресі: коли посіємо ненависть, то матимемо ненависть, а як посіємо любов, то буде любов. То що ж сіють політики й інтелектуали в польському соціумі?
Для чого сьогоднішній Польщі так потрібно мусувати тему Волині? Чи варто полякам так перейматися тим, хто є «першим хлопцем на селі»? Країна має достатньо проблем і загроз, а Україна, далебі, не є супротивником, щоб напружуватись у польському самоутвердженні на українських етнічних теренах. Чи, можливо, проблема в тому, що частина польського політикуму не вважає Волинь етнічною українською територією і бачить вплив Польщі щонайменше в кордонах Другої Речі Посполитої? Керзон би плакав…
Невже голова комітету польського Сейму зі зв’язків з поляками за кордоном Міхал Дворчик настільки переконаний у могутності польської держави, що не лише не боїться одержати у відповідь довгий перелік українських історичних претензій, а й ігнорує той факт, що Україна перебуває нині у фактичному стані війни з Росією і що найбільшим бенефіціаром від «історичних бадань» пана Дворчика буде саме Кремль? В Україні немає наївних, які повірять у несвідомість діянь лобістів «волинської різанини», тому запитання про політичну відповідальність за руйнацію польсько-українських відносин Міхалові Дворчику і К° явно не уникнути.
Читайте також: ВОЛИНЬ
У далекому тепер 1943 році світ стояв на порозі великих геополітичних змін. Правда, сторони конфлікту уявляли собі їх по-різному. У липні 1943-го загинув Владислав Сікорський, який від 30 вересня 1939 року очолював польський уряд, загинув за загадкових обставин в авіакатастрофі (чим не Смоленськ?). Прем’єром еміграційного польського уряду в Лондоні став Станіслав Міколайчик. Звісно, тамтешні поляки не могли не знати, що ще у квітні 1943-го СРСР відмовився визнати польський уряд на території Великої Британії, а Сталін категорично відмовив полякам установити їхній повоєнний кордон із СРСР по лінії до 1939 року — до поділу Польщі за пактом Молотова — Ріббентропа — і включити в майбутню польську державу захід України та Білорусі. Союзники мали свої плани, у яких не було місця ані Польщі Міколайчика, ані Україні УПА. Вони відчули перелом у війні й задумалися над новими кордонами, урядами та державами (що й закріпили восени 1943 року в Тегерані). Наївне уявлення і поляків, і українців про те, що їхня доля вирішуватиметься на плебісциті й визначатиметься тим, якого населення (українського чи польського) виявиться більше на тій чи іншій території, стало фатальним для обох народів, бо не дало змоги зрозуміти, що ані поляки, ані українці нічого не вирішуватимуть, доки не об’єднають зусиль у боротьбі проти радянського режиму (чим не 2016 рік?). Тоді союзники не підтримали ані Варшавського повстання в серпні 1944 року, ані боротьби УПА, ані спротиву польських «проклятих солдатів».
Висмикувати сьогодні питання Волинської трагедії 1943 року зі складного контексту воєнних подій на території українсько-польських контактів означає не лише намагатися досягти короткочасного внутрішньополітичного виграшу за допомогою сумнівних засобів, а й тримати курс на використання історії та історичних міфів для промивання мізків політично активному населенню й відволікання від актуальних політичних викликів. Невже польське суспільство має такі сильні комплекси, що повсякчас потребує допінгу самопереконанням у власній величі? І невже постання здорового націоналізму, так запитаного в сьогоднішньому світі, конче вимагає образу ворога, на якому можна вимістити свої комплекси?
Для чого це українцям? А українцям це ні до чого. Сьогодні Україна, попри видиму і статистичну роздвоєність, цілком ясно окреслила свій курс на незалежність і захист національних інтересів. Так, її суспільство, а ще більше влада досі тягнуть за собою довгий хвіст совкової та напівсовкової ментальності. Претенденти на звання вітчизняної еліти не вважають конче необхідним розмовляти українською, послуговуються мовою агресора й мають великі комплекси та проблеми зі своєю ідентичністю. Так, українські урядовці офф-рекордз не соромляться казати, що «эта война никому не нужна», що «война закончится, а великая Россия останется» і що «надо дружить, это выгодно нам всем» (ключовим словом у цій програмі дій є «выгодно»).
Проте сьогодні є й інша — сучасна і молода Україна. Та, яка не боїться воювати на фронті, яка вчиться воювати в урядових кабінетах, для якої героями є не лише Бандера та Шухевич, а й герої російсько-української війни під назвою АТО, для якої слово «нація» — не лайка про нацизм, а слово «батьківщина» — не політичний бренд і не пафосна демагогія.
Ми змінилися за останні кілька років і змінюємося далі. Тому не потребуємо вступати в довгі й марудні дискусії з польською стороною в питанні, хто більш винний у Волинській трагедії, у «пацифікації», в операціях «Буря» і «Вісла».
Читайте також: Україна-Польща: Непростий Рахунок
Перед українським суспільством багато роботи. Насамперед збудувати успішну, сильну українську державу — дійсно незалежну й дійсно проукраїнську. Знищити корупцію і позбутися малоросійства. І ще виписати нарешті свою національну історію, без котрої будь-яка нація є неповноцінною і вразливою. Для нас це не теоретичні питання, а практичні, від них залежить виживання України як такої, а не досягнення чиїхось короткоплинних внутрішньополітичних цілей і можливостей промивати мізки населенню. Якщо ми станемо сильними й успішними, питання українсько-польських відносин перейде на інший рівень, де точно не буде спекуляцій на трагедіях.
Будь-який біль можна «забалакати», затерти «смакуванням», демагогією і спекуляціями. Фільм Войцеха Смажовського справді страшний, він б’є по психіці глядача, залишає його приголомшеним і спустошеним. Запитання: а що далі? У 1985 році російський режисер Елем Клімов зняв фільм «Іди й дивись» про звірства німецької айнзацкоманди в Білорусі в тому ж таки 1943-му. Звірства були показані так переконливо, що шокували нещасного глядача, який не пам’ятав зі стрічки нічого, окрім страшних сцен насильства, — мозок відключався, залишалися емоції страху та інстинкту самозбереження. Після того сцени насильств у радянських і російських фільмах опинилися за порогом болю й чутливості глядача, а жорстокість стала несправжньою — кіношною. І ви скажете, що в цьому полягає місія художника?
Сцени насильств і жорстокості в Смажовського принаймні не менш шокуючі й переконливі. Але що далі? Що залишиться в польського глядача після перетину порога болю від Волинської трагедії?