7 березня в український прокат виходить фільм Петера Керекеша «Цензорка», знятий у копродукції Словаччини, Чехії та України. Його прем’єра відбулася у вересні 2021 року на 78-му Венеційському кінофестивалі, де він здобув приз за найкращий сценарій у секції «Горизонти».
«Цензорка» зроблена в актуальній сьогодні манері напівдокументального кіно, коли вибагливо поєднуються епізоди, виразно й невиразно художні, розмиваючи так межу між реальністю й вигадкою. Сюжет стрічки доволі простий — вагітна Леся, убивши через ревнощі свого чоловіка, потрапляє у в’язницю, де, буквально в перших кадрах, народжує сина Миколу. Далі нам показують те, як поступово зростає дитина й водночас зростає тривога Лесі, що Миколу, коли йому виповниться три роки, заберуть з в’язничного дитсадка й віддадуть у сиротинець.
Документальна складова фільму ще й посилена тим, що в сюжеті використали декілька реальних історій ув’язнених жінок з Одеської виправної колонії № 74, де й знімали стрічку влітку 2019 року. Крім того, до «Цензорки» залучили реальних робітниць колонії та жінок, які дійсно були в ув’язненні. І все це відчувається в загальній атмосфері фільму, попри те, що головна героїня — це відома українська акторка Марина Клімова, яка, зокрема, грала в «Поганих дорогах» (2020). Також задля більшої достовірності кіно знімали російською, адже, за словами режисера, саме так можна було правдивіше показати героїнь (в українському прокаті фільм дубльований).
Утім, у цій майже винятково жіночій історії є інший погляд, з яким, гіпотетично, має асоціювати себе глядач, — погляд цензорки Олени. Вона перевіряє листи, що надходять ув’язненим. Між іншим, її роль дещо змінилася від першої прокатної версії до тієї, яка виходить 7 березня в Україні: спочатку Олена мала важливіше значення у фіналі. До того ж спершу фільм мав назву «107 матерів», адже саме стільки їх перебувало на момент знімання в Одеській колонії.
Цензорка Олена — теж людина з невлаштованою долею, яка, хоч і не позбавлена волі, але фактично живе у в’язниці. У її діалозі з матір’ю якраз і проговорено суть цієї дещо надмірно типізованої проблеми: «Тобі вже стільки років, а ні чоловіка, ні дітей». Тоді як в ув’язнених є ці діти, однак їхні чоловіки, як дізнаємося з кількох розповідей, нерідко й стають причиною того, що тут опинилися жінки, як Леся. І, зрештою, саме ув’язнені мають щасливіший вигляд, аніж цензорка, яка лише сумовито підслуховує чужі розмови й читає чужі листи, живучи, по суті, не своїм життям. Тож видається, що Олена навіть заздрить іншим жінкам, які навіть без свободи мають стимул жити далі, тоді як цензорка і сама не зовсім розуміє, як опинилася в такій ситуації. І, навіть ідучи на зустріч випускників, вона й там почувається не на своєму місці, машинально, неначе робот, танцюючи з колишніми однокласниками. До речі, роль Олени зіграла справжня співробітниця колонії Ірина Кірізєва.
Знаковими також є низка епізодів, у яких Леся розмовляє з родичами, благаючи їх забрати до себе дитину, щоб та не потрапила в сиротинець. Але Миколу погоджується взяти тільки свекруха, яка ставить одну умову: син більше ніколи не зустрінеться з матір’ю, бо «нам зечка в сім’ї не потрібна». Звісно, таке не влаштовує Лесю, але ж ані її рідна мати, ані сестра не хочуть, щоб Микола жив з ними. Перша відмовляється через те, що немає місця для дитини, а друга — через те, що в неї «троє дітей і чоловік, який не просихає». І всі ці зустрічі з іншими жінками — це ще один привід порозмовляти про винятково нещасливі жіночі долі, бо, видається, у показаному режисером світі подружнє щастя — щось зовсім нереальне, і тільки «діти — це радість». І в цьому й полягає головна проблема фільму, бо не зовсім зрозуміло, як це сприймати: як гіперреалістичну історію про жорстоке життя чи все ж повчальну притчу про примарність щастя. Діти, які дорослішають у кімнатах із заґратованими вікнами, очікуючи, що їх переведуть в інший подібний заклад, теж проживають не аж надто щасливе дитинство. Однак, очевидно, сам вибір локації впливає на похмуру ідею фільму, хоч в’язниця для вагітних і матері з новонародженими дітьми — це все ж не таке безвідрадне місце, як інші пенітенціарні заклади в Україні.
Отже, «Цензорка» — це кіно про непрості долі жінок, які, попри всі складні обставини, мріють про щасливе життя й убачають його смисл у дітях. А вони, наче квіти, ростуть навіть за несприятливих обставин, бо в нашій країні, як видається з песимістичних висновків фільму, сприятливі обставини такі ж рідкісні, як і жіноче щастя.