«Мирні люди» (копродукція Канади, Франції та України) — друга режисерська робота Оксани Карпович. Ця стрічка — копродукція Канади, Франції та України, а її світова премʼєра відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі, де вона здобула Спеціальну відзнаку від екуменічного журі та Спеціальну відзнаку від журі Amnesty International у програмі Forum. Режисерка так розповідає про ідею свого фільму: «Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, я була в Україні й незаплановано почала працювати місцевою продюсеркою з Al Jazeera English. Завдяки цій роботі я засвідчила російські воєнні злочини в різних регіонах України. Уночі після роботи я випрацювала звичку слухати перехоплення — дзвінки російських солдатів в Україні, які телефонували своїм сім’ям. Розбіжність між жорстокою реальністю, якою я жила вдень, і тим, що я чула вночі, шокувала. У перехопленнях росіяни звучали по-людськи. Найболючіше було прийняти, чому люди вчиняють так не по-людськи».
Фільм присвячено «всім українцям і українкам, які самовіддано протистоять російському імперіалістичному насиллю», однак саме наших захисників і захисниць у кадрі обмаль, вони — за кадром, наближають нашу перемогу. Більша частина стрічки — це проїзди камери сільськими вулицями, види розбитих і спалених будівель чи понівечені кімнати. Усе це — справа рук «мирних людей», яких ми теж не бачимо, але чуємо їхні голоси — перехоплені розмови російських військових зі своїми сім’ями, які відбувалися з березня по листопад 2022 року.
І ці телефонні бесіди самі собою не дивують, адже ми всі, напевно, слухали їх два роки тому, коли українські спецслужби викладали ці записи у вільний доступ. Утім, тепер ці розмови працюють сильніше, адже тлом іде наша земля й наші люди, змучені цими загарбниками. Сумарно розмов небагато за півтори години, що триває фільм, — частіше це просто кадри з тривожною музикою або звуки довкілля. І саме вони нагнітають загальний саспенс: не хочеться, щоб паузи між дзвінками закінчувалися, боїшся після гудків знову почути розмови росіян і росіянок і хочеш, щоб це все швидше закінчилося. І ці задушевні сімейні бесіди з купою матів, і ця війна, яку принесли ну дуже «мирні люди».
І з обсценною лексикою є інша проблема. Оскільки мова фільму російська, то в ньому є українські субтитри, але матюки в ній або цнотливо пропущені або передані цензуровано-метафорично. Загалом складається враження, що субтитри аж надто сором’язливі й толерантні, часом аж до смішного в цьому зовсім не смішному фільмі. Так, інколи матюки лишаються без змін, а інколи просто заміняються описовими конструкціями. Наприклад, коли дружина росіянина, вислухавши про його «подвиги», каже «Піздєц», то в українських субтитрах цього слова немає, і нам запопадливо пояснюють, що вона сказала: «Мені бракує слів». Або ж коли росіянин, послухавши, яку маячню несе його дружина, що передивилася свого телебачення, узагальнює: «Всьо піздобольство», то наші субтитри стають підкреслено лаконічні: «Дезінформують».
Власне, такий довільний відбір російських голосів і їхніх слів — найслабше місце стрічки Оксани Карпович. По-перше, розмови, як уже зазначено вище, передані часом неточно й скорочено, а по-друге, ці бесіди створюють почасти доволі людяний портрет ворога, адже лунає кілька розумних голосів умовних хороших рускіх, які навіть відважно критикують свою владу й спричинений нею безлад. Звісно, ми воюємо з людьми, але, скажімо, у мене, коли я слухав ці та інші розмови 2022 року, розміщені на доступних ресурсах, складалося враження, що відкрилося пекло й звідти говорять якісь нелюди. Ці істоти постійно матюкалися під час розмов з дружинами й мамами, хизувалися, як убивають цивільних дорослих і дітей, обкрадають українські домівки чи радісно катують українських військових. Тоді видавалося, що таких розмов десь 95 % чи навіть більше, а голоси розуму й сумнівів просто зникали в цій пекельній навалі ненависті та заздрості до сусідів. У фільмі ж ця відсоткова пропорція інша, бо крім усіх наведених жахіть одразу кілька осіб кажуть, що шкодують про вчинене чи закликають не вірити російській пропаганді. Так, ворога не варто недооцінювати, і фільм «Мирні люди» — не українська контрпропаганда, але такий людяний відбір розмов і дуже «ввічливі» субтитри разом лишають після перегляду неоднозначний посмак. Начебто й зрозуміло, що ми воюємо з людьми, але не віриш, що нормальні люди на таке здатні, а тому не хочеться бачити в них людське, тим паче коли чуєш, що вони кажуть і водночас на екрані бачиш, що вони зробили.
Проблема будь-якого документального кіно в тому, що воно насправді не зовсім документальне, що дає змогу деяким дослідникам стверджувати, що найчастіше ми вже маємо справу з мок’юментарі. Адже такі фільми — це все ж таки не безсторонній документ реальності, а режисерське бачення цієї реальності, коли монтаж робить цю зафільмовану дійсність настільки суб’єктивною, що видається, що так вибіркове й необ’єктивне кінооко нашої людини з кіноапаратом дещо викривлює правду. І ця правда стає кіноправдою, викликаючи вже зовсім інші емоції. Так і «Мирні люди» Карпович — радше олюднений портрет ворога, немиролюбного, але, як видається з фільму, не аж надто войовничого, який теж хоче, щоб це все закінчилося, хоча щодо цього вже є нюанси…