2 листопада в український прокат виходить документальна стрічка режисера Сергія Буковського «Іван і Марта». Щемка історія про стосунки літературознавця й дисидента Івана Дзюби та його дружини Марти.
Українська документалістика останнім часом подеколи навіть цікавіша за наші повнометражні художні фільми. Волею обставин це переважно кіно про війну («20 днів у Маріуполі» чи «Залізні метелики») або про дотичне до неї, як «Лариса Кадочникова. Війна» Дмитра Томашевського про відому акторку, що після початку повномасштабного вторгнення не евакуювалася зі столиці й залишилася з рідним містом. Чи «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» Дмитра Грешка про ужгородця В’ячеслава Єгорова, який вирішив поставити трагедію Шекспіра, узявши на ролі переселенців, аматорів театральної справи. Однак є такі фільми, як «Крихка пам’ять» Ігоря Іванька про його діда, відомого оператора Леоніда Бурлаку, або ж «Іван і Марта», де 1960-ті роки показані крізь призму кохання донеччанина й львів’янки.
Кіно Буковського — це майже монолог Марти Дзюби з контрапунктом 4 вересня 1965 року, коли в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова відбулася акція протесту проти арештів української інтелігенції. Брав у ній участь також Іван Дзюба, якого через це запроторили в слідчий ізолятор, а потім — у в’язницю. Утім, починає вона свою оповідь за три роки до того, коли в травні 1962-го на ювілеї своєї сусідки, письменниці Ірини Вільде, познайомилася з Іваном. Весело згадує, як не хотіла йти на святкування, але пішла, бо там мав прийти сам Дмитро Павличко, тоді дуже популярний. Крім нього, там ще були красень Микола Вінграновський, Іван Драч («як бліда поганка», зазначає Марта) і ще один чорненький критик з Києва, шанси якого Марта тоді лаконічно зрезюмувала так: «Ну може бути». Чорненький танцював лише з нею, а наступного дня запросив на вечір на побачення, але не дочекався й прийшов до неї вже вдень, а ввечері вперше посватався. Так і почалася спільна доля Івана й Марти. І вже в червні того ж року Марта з мамою поїхала до батьків Дзюби на Донеччину, а в 1963-му подружжя переїхало до Києва.
Режисер у документальній стрічці балансує між подіями 1965-го й 2021-го, коли Дзюбі виповнилося 90 років і його приїхали привітати знамениті гості. Кількість відвідувачів промовисто контрастує з тими небагатьма, які привітали Івана після виходу з в’язниці внаслідок протестного виступу перед екранізацією повісті Михайла Коцюбинського. До ув’язнення двері їхнього помешкання просто не зачинялися, і друзі були в них цілодобово, але після тих драматичних подій Марта буквально на пальцях однієї руки журливо пригадує тих, хто тоді не відвернувся від дисидента: «Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Григір Тютюнник, Сергій Параджанов і все».
Цьому передував суд, на який Марта спеціально пошила собі чорний костюм («щоб був елегантний вигляд»), а потім кілька років у тюрмі, що для Івана Дзюби ускладнювалося тим, що він мав відкриту форму туберкульозу (через цю хворобу, зокрема, вони колись не лишилися у Львові, бо клімат там не дуже сприятливий).
І в цій ситуації якраз постала дилема, за умовно «неправильне» вирішення якої так люблять ганити наших дисидентів сучасні покоління: мовляв, чому Дзюба й такі, як він, пішли на поступки владі, погоджувалися з вигаданими й безпідставними звинуваченнями й, по суті, співпрацювали з авторитарним режимом? Марта у фільмі все пояснює доволі просто, зрозуміло й життєво: Іван не готував себе до якоїсь революційної боротьби, це все сталося волею долі. Навіть найближчі друзі (той же Параджанов) просили його написати владі покаянного листа, бо і здоров’я в Дзюби було слабке, і більше користі він би приніс на волі, аніж за ґратами. Тоді ж, як ми знаємо зі спогадів інших (в «Івані та Марті» цього епізоду не згадано), геніальний перекладач Микола Лукаш пише відкритого листа на захист засудженого, де, згадуючи про туберкульоз Дзюби, зазначає: «…прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищезазначеного Івана Дзюби визначене йому судом покарання».
Він вийшов на волю, але, звісно, проблем після цього не бракувало, однак Марта воліє про це не згадувати, лише смиренно шкодуючи, що життя могло б скластися зовсім інакше. І в них могла б бути не одна дитина, та й загалом найприкріше, що «все життя пропрацювала в вичислювальному центрі в будівельному інституті, який мені до душі не йшов, але я працювала там тільки тому, що там була стабільна матеріальна підтримка».
Є якийсь сумний символізм у тому, що Іван Дзюба помер за два дні до 24 лютого 2022 року, не побачивши ані нового витка російсько-української війни, ані цього документального фільму про себе. І насправді кіно не так про нього, як про його дружину, про її погляд на минуле, про її версію подій, і знаково, що проникливий Дзюба ще до того, як Сергій Буковський почав знімати, сказав: «А чому б не назвати стрічку “Марта й Іван”?». Таким воно і є — жіночою версією історії одного життя на двох, сповненого не прагнення стати героями, а простого бажання нормально жити. Звичайним життям незвичайних людей.